Власне ім’я

Час читання: 4 хв.

— От буває, дивишся когось, — гукнула Кіра, — у кіно, по телеку. І хочеш його. Прям щоб переспати. Таке в тебе є?

Вона сиділа навпочіпки кроки за два від дороги, у траві під деревом. Звідти й гукнула, не обертаючись. Марко стояв з обома пляшечками — своєю і її «п’яною вишнею», — дивився праворуч, де було море: темна вода, біла смужка там, де хвиля черкала каміння, і більше нічого.

— Буває.

— І хто.

— Дай подумати.

— Думай, поки я пісяю.

Дзюрчало довго. Марко чекав, дивлячись у темну воду. Тоді стихло, зашурхотіло, вона вийшла на асфальт, поправляючись, забрала свою пляшечку й відсьорбнула.

— Ну?

— З кого почати. — Марко відпив. — Ну Дженніфер Лопес.

— Ага, знаю. Мабуть, не можеш відірватися від її дупки.

— Сама ж знаєш.

— Так, вона шикарна. — Кіра відсьорбнула. — Далі.

Вони пішли далі, їх то заносило вбік, то вони знову вирівнювалися. Музика з якогось закладу попереду чулася тихо.

— Ще хто?

— Скарлетт Йоганссон.

— Хм. А у неї що?

— Вона мила.

— І все? Вони всі милі.

— Скарлетт, гадаю, емпатична і до того ж розумна.

— Давно ти на них запав?

— Йоганссон, мабуть, давно.

Кіра перехопила його під лікоть, мало не спіткнувшись на вибоїні. В іншій руці тримала пляшечку, час від часу відпивала.

— Люсі ще, — сказав Марко. — Лью, Люсі Лью. З «Янголів Чарлі», пам’ятаєш?

— Так.

— Яка ж вона гарна.

— Китаянка?

— Яка різниця? Ти бачила, яке у неї ластовиння?

— Ластовиння? — перепитала Кіра.

— Так, тільки не смійся, воно мене збуджує.

— Здається, тебе не тільки це збуджує.

— Так, але це найбільше.

— З акторками ясно, — сказала вона. — Значить, тебе ваблять ті, кого звати Дженніфер, і в них має бути ластовиння.

— В цілому так. Але ще вони мусять бути азіатками африканського походження.

— Хах. А сіднички як у мене — чи мої не прохідні?

Марко поклав долоню їй нижче спини, ніби зважив.

— Прохідні.

— Ну дякую.

— У будь-якому разі в тебе є чим компенсувати.

Біля закладу, звідки лунала музика, допили, кинули порожні пляшечки в урну, взяли по новій. Пішли далі. Море лежало праворуч, наливка збовтувалась у пляшечках.

— Слухай, — сказала Кіра. — А якби можна було вибрати одну співачку — кого б ти?

— Мабуть, Ayo. Але ти її навряд чи чула.

— Не пригадую. Брюнетка?

— Можна сказати й так.

— Чекай. Я знову на хвилинку відійду. А ти, якщо хочеш, можеш далеко не відходити.

Вона ступила в траву, присіла. Марко лишився на асфальті, але недалеко. Дзюрчало; він дивився в темну воду й усміхався.

— Маркусь, а моделі? — гукнула вона.

— Що моделі?

— Є яких хочеться?

— Так щоб запам’ятати імена? Мабуть, ні. Йоганссон рахується?

— Ні, вона вже була.

— Кіро, я не так часто бачу моделей. А те, що попадається, — не подобається.

— В сенсі? Взагалі?

— Та ні, вони всі гарні. Але чи їм нав’язують, чи самі роблять — образ якийсь холодний. Чи злий. Мене це не приваблює.

— Маркусь, я тебе знаю. Щось має бути. Ти у всьому знаходиш щось для себе. Ну, подумай.

— Хм. Не знаю.

— Ну будь ласочка.

— Будь-яка плюс-сайз модель.

— Взагалі будь-яка?

— Ні, мабуть, перегнув.

— Ешлі Грем?

— Зараз гляну. — Марко дістав телефон, знайшов. — Так. Не проти.

— Любиш повненьких?

— Люблю тих, хто ламає шаблон.

— А якщо не плюс-сайз? Ну хоча б одну.

— Лю Вень.

— Це хто?

— Потім прогуглиш.

Вона вийшла на асфальт, забрала пляшечку.

— І ти постійно думаєш про них?

— Про кого?

— Про цих жінок, яких назвав.

— Звісно ні. Лише коли тебе немає поруч. — Він глянув на неї. — Жартую. Лише коли бачу їх на екрані.

— Я не розумію. Ти про них думаєш як про секс на ніч чи як про партнерок?

— Не знаю, не задумувався. На ніч скоріше.

— А можеш мене здивувати?

— Чим?

— Назви імена, які я не очікую почути.

— Камала Гарріс?

— Це вже цікавіше. Розкажи, чому вона?

— Подивися на її фото й уяви, якою красунею вона була років двадцять тому.

— Красунь багато. Тим більше що ти такий, що готовий побачити красу там, де годі шукати.

— Наступного разу поміняємось ролями, і я подивлюся твій список.

— Так. Але зараз говоримо про твій. Тож, Маркусю, здивуй мене, ну.

— Лале Османі.

— Хто вона?

— Жінка, яка бореться за права жінок.

— Ого. А конкретніше?

— За право афганських жінок на власне ім’я.

— Вона красуня?

— Ти ж знаєш.

— Маркусь, уяви, що тут, на моєму місці, одна з них. П’є з тобою львівську настоянку. Хто вона?

— Люсі Лью.

— Що ти робитимеш?

— Я не повірю, що це вона. Підійду ближче, гляну їй в очі, на ластовиння. Потім гладитиму пальцями обличчя, ніс, підборіддя, скроні, губи. Вона заплющить очі, і я її поцілую.

— Ох. Це ти мене завів чи Люсю?

— А ти хіба не Люсі?

Марко подивився на неї.

— Твої очі, ластовиння… о Боже.

Кіра дивилась йому в очі. Потім заплющила свої.

— Що ти робиш зі мною.

— Нічого такого, чого ти сама не хочеш.

Вона взяла його за руку, повела з траси вбік, у темряву, де від асфальту відходила стежка. Майданчик над обривом, лавка, за лавкою нічого, тільки повітря й море внизу. Музика сюди вже не дістала. Чути було воду.

Вона поставила пляшечку на лавку, обернулась до нього спиною, сперлась руками на спинку.

— Називай мене Камалою.

— Камало.

Вона стягнула труси до колін.

— Down on your knees.

Він опустився за нею на коліна, повів язиком по внутрішній стороні стегна — шкіра вкрита сиротами.

— Понюхай мене. Чим я пахну?

Він притиснувся до неї обличчям.

— Вишневою наливкою. Зараз попробую на смак.

Піднявся вище, провів язиком по її лону.

— Не вишня, але щось приємне.

Потім встав, підняв їй спідницю.

— Тебе тягне до моєї темної шкіри, юначе?

— Так.

— А до моєї великої дупи?

— Так, але вона менша ніж у Ешлі Грем.

Вона засміялась, взяла його рукою, насадилась сама — він тримав за стегна — і видихнула довго, крізь зуби, опустивши голову.

Вона чіплялась за спинку, рухалась назустріч, просила швидше — він сповільнив. Змусив чекати.

Озирнулась через плече.

— Що, Маркусь, не очікував такої прогулянки?

— Пані віце-президент, з вами я вже нічому не дивуюся.

Потім розвернулась, обхопила його, ткнулась лицем у шию. Постояли так.

— То я була Камала чи хто, — сказала вона потім, коли вже поправлялись.

— Камала.

— А поводилась як Лопес.

— Трохи Лопес було.

Сіли на лавку. Її вишня лишилась на дні, на ковток. Кіра допила, дивилась униз, у бік порту, де в темряві повільно блимало щось червоним. Помовчали.

Тоді Марко встав, відійшов на крок, до краю майданчика, став спиною до лавки.

Дзюрчало.

— Твоя вишня сечогінна.

Соломія Зваба