Чужий стілець

Марк запізнювався вже на сорок хвилин.

Кіра лежала на дивані з телефоном, ноги на підлокітнику. Вони хотіли встигнути на набережну поки світло — липень, Одеса, о десятій ще можна сидіти на парапеті з вином і дивитись, як порт гасне. Написала «ти де» двадцять хвилин тому — прочитано, без відповіді.

Вона перегорнула стрічку до кінця, закрила, відкрила знову.

Дзвінок у двері о двадцять на десяту.

Марк стояв на порозі. Очі блищать, посміхається дивно — ніби хоче щось розповісти і не знає з чого почати.

— Сорок хвилин, — сказала Кіра.

— Знаю.

Він сів у крісло навпроти. Кіра підвела брову.

— Я заїжджав до Наталі, — сказав він.

Кіра знала Наталю. Його колега, з бухгалтерії чи фінансового, щось таке. Марк іноді згадував її — мимохідь, в робочих історіях. На фотках з корпоративу — жінка років під сорок, широка в стегнах, темне волосся до плечей.

— Спочатку за документами, — сказав Марк. — Вона не прийшла сьогодні на роботу, сказала що погано почувається. Я заїхав по дорозі забрати документи.

Кіра сіла рівніше. Підібрала ноги під себе.

— Уявляєш, вона відчиняє — в халаті, очі червоні, заплакані, в руках келих з вином. І сходу мені: «Костя. Вранці. Поки я була на пробіжці, він зібрав речі, нічого не сказав. Втік.»

Марк потер перенісся.

— Я сів на кухні. Вона налила мені вина в чашку, бо всі інші бокали розбила. Три роки разом, останній рік погано, вона знала, але думала, потримається якось. А він зранку — валізу, і все.

— І?

Марк подивився на неї.

— Вона замовкла на півслові. Сиділа, крутила келих. Потім таке каже, типу: «Знаєш що найгірше? Мені не сумно. Мені тупо образливо. Три роки — і все що я відчуваю це образа. Навіть не на нього.»

Він помовчав.

— А потім встала, підійшла і поцілувала мене.

Кіра не змінила позу. Тільки пальці на колінах ледь стиснулись.

— Зі злістю якось, — продовжив Марк. — Не так, як цілують, коли хочуть. Так, як б’ють кулаком по столу. Я відчув зуби, і вино на її губах, і вона тримала мене за комір обома руками, ніби боялась, що втечу.

— А ти?

— Я зрозумів одразу.

— І не зупинив.

— Ні.

Кіра дивилась на нього. Марк відкинувся в кріслі, дивився у стелю.

— Вона стягнула халат — під ним нічого. І я побачив тіло, яке… Я не знав, я не думав, що мені може подобатись таке тіло, Кіро. Широкі стегна, живіт м’який, груди важкі з великими темними сосками. Вона стояла переді мною і їй було абсолютно байдуже, як вона виглядає. Їй справді було байдуже. Вона злилась.

Кіра уявила — мимоволі, одразу: ця жінка стоїть перед Марком, халат на підлозі, обличчя мокре від сліз і вина, і нуль сорому. Жінка, якій нема чого втрачати. Кіра відчула, як тіло недоречно відгукнулось.

— Вона розстебнула мені ремінь, стягнула штани разом із трусами і взяла в руку — міцно, ніби їй треба було негайно мій член. Штовхнула на стілець, стала зверху, а за мить вже сиділа на мені. І я відчув її — скільки її, розумієш? Стегна на моїх стегнах — широкі, гарячі, важкі. Інше тіло. І вона рухалась для себе, у своєму ритмі, швидко, зло, дивилась повз мене кудись у стіну.

— Я поклав руки на її стегна. І відчув, як плоть піддається під пальцями — м’яко, глибоко, зовсім не так, як у тебе, пробач. Її тіло, її стегна рухались у моїх руках, і мені зробилось так добре від цього, що я сам здивувався.

Кіра слухала.

— А потім вона нахилилась, і її груди притиснулись до мене повністю — і вона кусала мені плече, шию, вухо, не грайливо, вона кусала як б’ють. Мене щось накрило. Я не зупинився. Схопив її за стегна, підняв, поставив на коліна, увійшов ззаду — і вона видихнула так, ніби її вдарили під ребра. Різко, глибоко, і вона прогнулась і вперлась руками в ліжко, і мені це подобалось, Кіро. Її широка спина, її стегна під моїми руками, звуки з неї, те, що я можу так.

Тиша в кімнаті.

— Я кінчив першим. Швидко. А вона ні. Стояла на колінах, дихала важко, не повернулась. І я опустив руку між її стегнами ззаду. Вона не подивилась на мене, але подалась назад, ближче до моєї руки. І я робив це швидко, пальцями, в її ритмі, і вона вперлась лобом у подушку і стискала простирадло обома руками, і коли кінчила — звук з неї був такий, ніби щось нарешті зламалось.

Марк замовк. Потер обличчя долонями.

— Потім вона сіла на ліжку. Допила вино. Сказала: «Дякую. Мені вже краще. Їдь.»

Кіра сиділа тихо. Дивилась на свої руки. Потім на нього.

Він може бути таким. Грубим, тваринним, чужим. Але не з нею. З нею — легко. Завжди легко. І вперше це слово відчулось не як свобода.

— Голодний? — спитала вона.

— Ні.

— Добре.

Вона розплела ноги. Стягнула футболку — спокійно, побутово, як Марк знав і любив. Поклала акуратно на підлокітник. Шорти. Білизну.

Відкинулась на спинку дивана. Розвела коліна.

— Іди сюди, — сказала вона тоном, наче просила передати пульт. — Вилижи мені.

Марк подивився на неї. Секунду, дві. Щось у його обличчі здригнулось — може полегшення, може щось інше.

Він встав із крісла. Опустився на коліна перед диваном. Його долоні лягли на її коліна — обережно, звично — і розвели ширше.

Кіра дивилась на його потилицю, коли він нахилився. Відчула подих на внутрішній стороні стегна — теплий, вологий. Потім губи. Потім язик.

Вона відкинула голову на спинку дивана і закрила очі.

М’який, повільний, уважний. Рот людини, яка годину тому кусала чуже плече і входила різко ззаду. А тепер — на колінах, слухняний, ніжний. Такий, яким Кіра його знала.

Такий, яким він завжди з нею був.

Вона поклала руку йому на голову. Відчула його м’яке волосся під пальцями, теплу шкіру.

Її стегна розслабились, дихання стало глибшим, і вона пливла в цьому — тепло його рота, ритм його язика, тиша квартири — і десь на дні, під задоволенням, сиділо щось нове і тихе.

Він годину тому був звіром. А зараз лиже їй акуратно, уважно, так, як вона любить, так, як ніхто до нього не робив.

Вона кінчила тихо. Стиснула його волосся в кулаці — на мить, сильно — і відпустила. Видих. Стегна тремтіли. Його губи ще на ній — ледь, як крапка в кінці речення.

Він підвів голову. Подивився на неї знизу.

Кіра подивилась на нього зверху. Його губи блищали. Очі спокійні, відкриті, знайомі.

— Чай будеш? — спитала вона.

— Буду.

Вона не встала одразу. Сиділа ще кілька секунд, дивилась на нього — на колінах перед нею, з мокрими губами, з тим самим спокійним обличчям — і подумала про Наталю, яка сказала «дякую, їдь» тим самим тоном, яким Кіра щойно сказала «чай будеш».

Потім встала. Пішла на кухню.

Чайник. Дві чашки — зелений йому, чорний собі. Цукор не треба, і так солодко живуть.

Вона стояла біля плити, гола, і чекала, поки закипить вода. За вікном Одеса жила своє: музика, гудки, чийсь сміх на сьомому поверсі.

Кіра подивилась на свої руки. Спокійні. Нерухомі. Жодного тремтіння.

Вона не знала, чи це добре.

З легкістю, яка пестить і водночас тримає за горло,
ваша Соломія Зваба