Ковдра

Час читання: 8 хв.

Пані сказала їй уже в дверях кухні:

— Фаню, занеси Юркові ще одну ковдру. Холодно сьогодні, а він з дороги.

Фаня кивнула, витерла руки об фартух. Тісто на ранок було вже в діжі, посуд перемитий, плита пригасла. Збиралась іти спати — а тут ще ковдра. Ну добре. Ковдру з шафи в коридорі — тяжку, шерстяну, з тих, що дістають у листопаді. Перекинула через руку. Пішла нагору.

Дім був холодний. Жовтень видався раннім, грубки палили скупо, до ранку все вистигало. У коридорі — тиша. У пана і пані за дверима давно поснули. На горищі рипнуло — миша, вітер, дерево всідалося в стінах. Третя сходинка скрипіла. Восьма мовчала. Передостання знов скрипіла — обходити з лівого боку. Двадцять років.

Під дверима Юркової кімнати — тонка смужка світла. Не загасив.

Фаня постукала кісточкою пальця.

— Паничу, не спите?

— Не сплю. Заходь, Фаню.

Голос його був не сонний. Тихий, низький.

Вона ввійшла. Зачинила за собою — не на засув, прикрила, як завжди.

Він лежав на боці, обличчям до неї, з ковдрою натягнутою до підборіддя. Тільки ніс і чоло над ковдрою. Лампа на столику горіла тьмяно.

— Пані просила. Холодно сьогодні. Ще одну ковдру тобі.

— Холодно.

Сказав це коротко, з тим присмаком, що в дітей, коли скаржаться без розрахунку на дорослого співчуття, просто констатують. І Фаня одразу побачила — кінчик ковдри під його підборіддям ходив. Дрижав.

— Господи. Грубку зранку розпалять як слід. Дай розгорну.

Вона підійшла. Розклала шерстяну поверх його ковдри. Підіткала з боків — як підтикала колись маленькому, рухом тридцятирічної звички. Долоня її пройшла по його плечу через шерсть. Він стежив за нею очима з-під ковдри.

— А ноги?

— Як крига.

Знала. У нього завжди мерзли ноги — і малим, і коли підріс, і тепер. Потерла свої долоні одну об одну, швидко, гаряче, поки не пекло. Підняла край ковдри і сунула обидві долоні всередину, до його стіп. Знайшла навпомацки. Холодні. Накрила своїми, стиснула. Тримала.

— Господи. Лежиш, мерзнеш, нічого не скажеш.

Він заплющив очі. Видихнув.

Потім почала розтирати. Сильно, як розтирала йому колись, коли він приходив із саду взимку. Долоні в неї тверді від роботи — від п’ят до пальців, від пальців до щиколоток, по одній стопі, по другій. Тепло пішло.

— Так добре, — пробурмотів.

— Зараз.

Ще пару рухів. Витягла руки з-під ковдри, підіткнула край, щоб не впустити тепло. Випрямилась.

— Тепло вже, — сказала. — Зараз заснеш.

— Фаню.

— Що.

— Полеж зі мною. Поки засну.

Вона не одразу відповіла. Стояла поряд із ліжком, з руками, які щойно були під його ковдрою. Ноги в нього теплі. Ковдра є. Грубку зранку розпалять. Причини лишатись нема.

— Юрку.

— Як колись.

— Колись — то колись. Великий ти вже для цього, паничу.

— Знаю.

— Грілку тобі принесу. У комірчині є.

— Не треба грілки.

Тиша. Лампа сичала на столику.

— Просто ляж. Як раніше. Я скучив за тобою. І я досі не зігрівся.

— Господи, — пробурмотіла вона.

Стягла камізельку — поклала на стілець. Підняла край ковдри. Залізла під неї — як стояла, у спідниці, сорочці, фартусі, з хусткою на голові. Сіла на край ліжка, скинула капці. Лягла поряд із ним, повернувшись спиною. Підтягла коліна — зігнула, як він був зігнутий. Прилягла спиною до його грудей, потилицею ближче до його обличчя. Він обняв її ззаду — рука через її плече, поверх її руки. Як обіймала колись вона його, тільки навпаки. Він тепер більший.

Видихнув. Як видихав малим, коли вона нарешті лягала поряд. Зігнуті коліна його лягли в її зігнуті коліна.

— Ось, — пробурмотів у її потилицю. — Так. Як колись.

Фаня лежала. Дихала рівно. Як завжди, чекаючи, поки засне. Дихання його у її волоссі почало вирівнюватись. Він засинав. Як завжди.

«От і добре, — подумала. — Зараз засне, піду.»

Він не засинав.

Спершу вона не зрозуміла. Дихання змінилось — заглибилось, потім збилось. Груди його, притиснуті до її спини, почали підніматись інакше. Рука на її руці стиснулась.

І потім — на поясниці, через спідницю — Фаня відчула впертий поштовх крізь сорочку.

Він застиг. Перестав дихати.

Завмер. Рука його на її руці лежала, як лежала. Він її не тримав — але й не міг відпустити.

Вона не рухалась, тільки відкрила очі і дивилась у темряву перед собою, у стіну з тінню гасової лампи, що догоряла на столику. Стіну, біля якої колись сиділа, заколисуючи його на руках.

— Юрку. Розкажи.

— Що.

— Що ти зараз думаєш. Розкажи.

Бо вона знала його. Знала, що коли в нього щось на душі, треба, щоб сказав. Інакше не пройде.

Він мовчав довго. Хвилину. Дві. Лампа сичала. Дихав їй у потилицю рвано.

— Фаню, ти мені… ти мені була як рідна. Як тітка. Потім переїзд до Відня…

Замовк. Не міг договорити.

— А потім ти мені почала снитися, — сказав ще тихіше, у її волосся. — Як жінка.

Тиша. Дім спав. Лампа догоряла.

Войтек. Рік, як його нема. А до того — спорадичні зустрічі. Раз на два тижні. Інколи на місяць. Помер у січні, після Стрітення. Відтоді нікого. Наче забула про тіло.

Тепер пригадалось. Спиною. Між ногами щось прокинулося — щось, чого вона давно не чула.

Вона лишилась лежати.

І це було для нього наче відповідь. Видихнув, шумно, у її волосся.

— Я думав, мине.

— Юрку.

— Не минуло.

Вона підняла руку. Поклала долоню на його волосся, як колись.

Він видихнув знов. Притулився обличчям щільніше до її потилиці.

І ось у цьому — у тому, як її долоня лягла, як він до неї подався, — Фаня перестала думати про те, що відбувається.

Він уткнувся ротом у її шию. Поцілував — невміло, зі стисненими губами. Потім — з відкритими. Шию, мочку вуха, край волосся і знову шию. Запах її — те мило, той кухонний пар, та шкіра, яку він знав з дитинства. І під цим — інший запах, теплий, тілесний, її, який він не знав, бо ніколи не лежав до неї так близько.

Вона не повернулася. Лежала, як лежала. Її рука в його волоссі — не зрушила.

Він дихав їй у шию. Рука його на її руці поповзла. Вниз. На її бік, через сорочку. На стегно через спідницю. Зупинилась.

Фаня — мовчки простягла свою руку назад, знайшла його руку. Провела її нижче — до подолу спідниці. Він зрозумів.

Почав задирати. Знизу вгору — по нозі, по гомілці, по коліну. Зупинявся на кожному цалі, наче не вірив і потребував підтвердження дозволу. Шкіра тепла, на литках покрита рідким волоссям, коліна гладкі. На стегнах — наче шовк. Він не знав, що шкіра на стегнах така тонка та гаряча, особливо з середини. Рука йшла глибше, ніж він уявляв, що рука може йти.

У віденській пивниці на Йозефштадтер — пачка сепійних карток, передана через стіл після третього пива. Жінка на канапі, нога перекинута через ногу, груди стоять, як намальовані. Він тримав картку довго, повернув без слова. Старший засміявся.

Те, що під рукою тепер, з карткою не сходилось. Картка тоді збудила — а тепер він зрозумів, наскільки то було сухо і механічно. А це — гаряче, дає, дихає. Він не знав, що жінка дихає під рукою. Жодна картка цього не показувала.

Спідниця з сорочкою зібралась на її стегнах. Ще декілька невмілих рухів — і вони спинилися на талії. «Слава Богу, — подумала Фаня, — бо інакше хлопчик розгубиться ще більше».

Його рука пішла далі. Між стегнами, вище.

Під пальцями відчув волосся. Провів рукою, ледь торкаючись його. Потім почав несміливо заглиблюватися, пробирався вище, крізь спутане, місцями мокре, жорстке волосся.

Коли відчув м’яку плоть, несподівано застогнав. Тепла, мокра, жива. Він не знав, що так буває. Хлопці пліткували, але чути і знайти рукою — різні речі.

Фаня заплющила очі. Юнацький стогін у потилиці — тілесний, безпорадний — пройшов крізь неї хвилею. Тіло її, яке мовчало рік, відповіло. Не одразу — ще не повністю, ще здивовано, але відповіло. Внизу від дотику пальців все стиснулось.

«Господи! У Відні рік, а руки тремтять, мабуть, таки вчився.»

Вперше. Вона зрозуміла це по тому, як він дихає, як стогне від дотиків. По тому, як рука його нервово рухається між її стегон.

«Бідний хлопчик. Перший раз — і вдома, з нянькою.»

Його тіло позаду напружилось ще. Сідниці його подались до неї. Те, що впиралося в її поясницю, тепер штовхалось — наосліп, через його сорочку, через її спідницю, що зібралась між ними.

Він же не контролював себе. Тіло штовхалось вперед, бо знайшло мокре і хотіло туди. Голова мовчала. Між ним і нею — його сорочка, її спідниця, зібгана між їхніми стегнами, але тіло цього не помічало. Штовхалось, повторювалось, тиснулось — наосліп.

«Аби не кінчив у сорочку чи мою спідницю.»

Фаня простягла руку назад, у плутанину між ними. Намацала його сорочку, відсунула. Знайшла його.

«Такий юний, аж тремтить під пальцями. Доволі довгий і не широкий».

Юрко застогнав знов.

Вона обережно провела рукою, бо інакше закінчиться, не почавшись. Підняла праве стегно, просунула руку та обхопила ніжно пальцями Юрків прутень біля основи, водночас вигинаючи спину, і скерувала в себе.

Відчувши єством жіноче тіло, він різко подався вперед — мимо. Вона стримувала, чекала, поки заспокоїться, боялася, що тіло вже відвикло, буде боляче, попри рясну вологу, яку вона відчувала на стегнах. Нарешті він зрозумів, чого хоче Фаня, заспокоївся, і тоді вона ввела його сама.

Стогін — у її потилицю, придушений, але вона відчула шкірою, як він тремтить.

— Фаню! О…

«Ох, Юрасю, якби я хотіла бути на твоєму місці! Ти точно на сьомому небі!»

Вона лежала. Він був у ній — нарешті, після року посту, тіло відчуло повноту і життя.

«Дивно, ніколи б не подумала, що це буде Юрко, навіть, якось пана уявляла, але про Юрася не думала».

Він почав рухатись — поштовхами, швидше і швидше. Рука його, що раніше лежала на її сідниці, тепер тримала її за бік, щоб не вислизнула. Він зрозумів, що зупинитися вже не зможе, він хотів щоб це продовжувалося вічність, але раз у раз пришвидшував рух.

Фаня лежала. Тіло її, що ожило під його дотиком, тепер ішло слідом за ним — набагато повільніше, ніж він. Вона поклала руку йому на стегно, з надією призупинити, але марно. Його вже було не зупинити.

«А моя полька тільки починається.»

Він подався ще раз — глибоко. І завмер.

— Herrgott… — видихнув він тихо і затремтів. Рука на її боці стиснулась — сильно, ледь не до болю, на секунду, і відпустила.

Закінчив.

Лампа майже догоріла.

Він важко дихав у неї за спиною. Обм’як, але не виходив. Вона ще тримала його.

«От і маєш.»

Фаня лежала. Відчувала, як пульсує піхва, мить тому ще відчувала пульсацію Юрка, він, мабуть, вже вийшов би, але вона його не пускала, стиснула щомоці. Вона ж щойно почала оживати.

«Знала, що так буде.»

Врешті-решт вона перестала відчувати його всередині і він вийшов з неї, сам не помітивши як. Вона відчула, як сім’я потекло вниз.

«Простирадло, я лише вчора його поміняла.»

Простягла руку назад, у плутанину між ними. Намацала поділ його сорочки, що скрутився між їхніми стегнами, підтягла до себе і засунула між ніг.

Юрко уткнувся обличчям у її шию.

— Вибач… Я не.., — прошепотів він.

Лежала з його сорочкою між стегнами, з його обм’яклим тілом ззаду, з його диханням у волоссі.

Фаня повернулася на спину. Чекала.

«От тобі й зігріла, Фаню, я звісно чула про бонн, але від себе не очікувала.»

Юрко лежав і не рухався. Його дихання видавало його збуджений стан. Вона знала це — коли хочеться і лежати, і бігати водночас.

«Не скоро він ще засне.»

Її тіло — теж не спало. Піхва нестерпно пульсувала, хотіла продовження. Вона лежала і слухала його дихання поруч. Дім спав.

Повернула голову. Він дивився в стелю — широко відкритими очима, як дивляться діти, коли бояться, що зникне те, що щойно було.

Поклала долоню йому на груди. Серце билось як у птаха, спійманого в долоні.

— Спи, Юрасю.

Він заплющив очі. Не одразу — повільно, як дозволяв собі. Дихання почало вирівнюватись.

Вона чекала. Слухала, як він засинає — той самий ритм, який вона слухала тисячу разів, відколи вперше зайшла в цей дім.

Заснув.

Підняла з підлоги капці. Камізельку — зі стільця, накинула на руку. Його сорочку — ту, що зім’ялась між їхніми стегнами — підняла теж. Не залишати ж тут. Хтось мав скласти її в кошик, хтось — це вона.

Підійшла до ліжка ще раз. Спить, обличчям до стіни, ковдра до підборіддя, як коли вона зайшла кілька годин тому.

Поправила ковдру — підіткнула біля плечей, рухом тридцятирічної звички. Долоня її пройшла по його плечу через шерсть.

Вийшла. Зачинила двері — не на засув, прикрила, як завжди.

У коридорі темно. Третя сходинка скрипіла. Восьма мовчала. Передостання — обходити з лівого боку.

Унизу — її комірчина за кухнею. Її ліжко, вузьке, з тонким матрацом. Те саме, на якому колись був Войтек.

Лягла. Не роздягаючись.

Тіло гуло — тихо, відлунням. Між ніг — мокро, його. У головах — згорнута його сорочка, яку треба буде випрати разом із усім іншим. Вона лежала з нею поряд, як лежать із дитиною, що нарешті заснула.

Рука сама пішла — не до нього, не вгору. Просто лежала на животі, де колись лежала його дитяча голівка. Тепер під долонею — її власна шкіра, тепла від нього.

Лягла. Не роздягаючись.

Тіло гуло — тихо, відлунням. Між ніг — мокро, його. У головах — згорнута його сорочка, яку треба буде випрати разом із усім іншим.

Завтра — прати. Підняти його з-за столу, зварити кашу, налити кави. Сказати «доброго ранку, паничу». Дивитись, як він не дивиться у відповідь.

А зараз — лежати. Тіло знало, що йому треба, і Фаня не заважала.