Тісто: II частина

Після тієї п’ятниці нічого не змінилося.

Він снідав о восьмій. Вона подавала. Булки, масло, яйце, кава. Він дякував — коротко, не піднімаючи очей від газети. Іноді торкався її руки, коли брав тарілку, і Ганна не знала, чи це навмисно, чи їй здається, бо пальці його були такі самі, як завжди — сухі, байдужі, швидкі.

Вона чекала. Тиждень. Два. Що він зайде на кухню знову, що скаже щось, що подивиться так, як дивився тоді — знизу, з мокрим обличчям, з темними очима. Він не зайшов. Не сказав. Не подивився.

Ганна місила тісто і думала: може, не було. Може, приснилося. Може, він спробував і не сподобалось — як страва, яку замовляють раз і більше не просять.

На третій тиждень вона перестала чекати.

На четвертий — почала готувати інакше.

Вона й сама не зрозуміла, коли це почалося. Не було рішення, не було моменту. Вона стояла біля стола, різала хліб, і палець потрапив у рот — злизати крихту, — і вона тримала його там довше, ніж треба, і дивилася на його тарілку, праворуч, де він завжди брав першу булочку. Витягнула палець, мокрий, теплий. І провела по м’якушу, всередині, там, де не видно. Стиснула булочку — і та закрилась, кругла, ціла, нічим не відрізняючись від решти п’яти. Поставила на його тарілку.

Руки тремтіли. Серце било в горлі. Ганна витерла долоні об фартух і взялася за решту — і до восьмої все було готове, і вона внесла сніданок, і він їв, і відламував булочку, і читав газету, як завжди, і Ганна стояла біля дверей і не могла відвести очей, і ніхто нічого не знав.

Наступного дня вона зробила те саме. І наступного. І це стало звичкою — щось, що вона робила щоранку, тому що хотіла нагадати йому свій смак, хотіла бути в його роті, коли решта її була невидимою.

Потім стало більше.

Він любив сир з грушею після обіду — м’який, вершковий, від старої Фішерки з ринку. Мав бути кімнатної температури, бо холодний не пахне. Раніше Ганна просто залишала його на столі на годину. Тепер — діставала з льоху, холодний, твердий, розстібала верхні ґудзики сорочки і клала під пахву. Притискала рукою і стояла біля вікна, чекаючи. Сир нагрівався повільно — вбираючи тепло її тіла, вологу, запах шкіри, ставав м’яким, слухняним. Вона діставала його через десять хвилин, клала на тарілку з нарізаною грушею і ставила перед його місцем. Решті дому — з маслянки, ножем, байдуже. Йому — з-під руки, з тіла, з себе.

Тарілка поверталася на кухню порожньою. Ганна мила її і посміхалася, сама не знаючи чому.

Штрудель вона пекла по п’ятницях. Тісто, яблука, кориця, масло — все як завжди, як сто разів до того, і запах піднімався сходами, і наповнював дім, і пан Ляйтнер казав гостям: «Ганна робить найкращий штрудель у місті», — і Ганна чула з кухні і стискала зуби, бо він казав про штрудель, а не про неї. Але тепер це було одне.

Вона діставала штрудель із печі — золотий, з тріщинами, з яких парувало — і відрізала скибку з середини, де начинки найбільше. Його порцію. Клала на тарілку. Потім відверталася від стола. Спідниця — одним рухом, вгору. Рука — між ніг. Пальці знаходили одразу — мокре, гаряче, набрякле. Ганна не грала — провела двічі, швидко, зібрала вологу на вказівний і середній, і повернулася до тарілки, і провела по верхній скоринці, по тріщинах, де тісто розійшлося, повільно, як мастила маслом. Потім — цукрова пудра зверху, щедро, біла, і під нею — нічого не видно.

Мила руки. Зав’язувала фартух. Ставила тарілку перед його місцем. І коли він їв — вона стояла у кутку біля дверей, і дивилася, як він відламує шматок, і підносить до рота, і жує із заплющеними очима, і на його обличчі — той вираз, зосереджений, м’який, тваринний, який вона бачила тоді, коли його рот був між її ніг.

Це тривало тижні. Ганна звикла до своєї таємниці, як звикають до молитви — тихо, щодня, без свідків. І таємниця тримала її, як тримають стіни дім: без неї все б розсипалось.

А потім був день із полуницями.

Субота, червень, базарний день. Ганна принесла кошик — великі, червоні, з зеленими хвостиками, які вона обривала одним рухом. Помила в мисці, висушила на рушнику. Розклала по тарілках — усім порівну, з вершками, збитими вранці.

Його тарілку відставила.

Обід минув. Посуд помитий. Зузя пішла нагору прибирати, матері не було — поїхала до сестри у Баден до понеділка. На кухні — тиша, сонце лежало на підлозі квадратом, і пил танцював у промені, і Ганна стояла біля стола з його тарілкою полуниць і дивилася.

Вибрала одну. Найбільшу, найстигліщу, темно-червону, з краплиною соку на боці.

Оперлася спиною на стіл — той самий, де почула те неймовірне «яка ти смачна». Підібрала спідницю. Закрила очі.

Рука — між ніг. Пальці знайшли одразу — мокре, гаряче, знайоме. Вона думала про його рот, про «найсолодше», про руки на стегнах, які тримали міцно і не відпускали, і рухалася проти своєї руки, і піч гула, і на плиті шкварчало масло, яке забула зняти, і їй було байдуже.

Воно росло — знизу, зсередини, як тісто підходить, повільно і невідворотно. Ганна стиснула край стола вільною рукою, і стіл рипнув, як тоді, і від цього звуку все прискорилося — і коли відчула, що зараз, що вже — схопила полуницю з тарілки і підставила, і кінчила на неї — рясно, гаряче, і тримала, поки не вщухло. Потім акуратно доторкнулася полуницею до губ — ніби поцілувала. І поклала серед інших.

Помила руки. Зняла масло з плити. Збила вершки наново, бо осіли.

Увечері внесла десерт. Полуниці з вершками. Поставила тарілку перед ним.

Він відклав газету. Узяв полуницю — не ту, іншу, з краю — обмакнув у вершки, поклав у рот. Другу. Третю.

Поклав у рот. Цілу. Повільно стиснув губи. Заплющив очі — на мить, на одну мить, і Ганна впізнала той вираз і стиснула руки на фартусі.

Відкрив очі. Подивився на тарілку. Потім — на неї. Довго.

Ганна стояла, склавши руки на фартусі, і не відводила погляд.

Нічого не сказав. Узяв серветку, витер пальці. Повернувся до газети.

Ганна зібрала порожні тарілки і пішла на кухню. Надворі темніло. Пахло корицею, маслом, полуницями.

Завтра неділя. Він любить бріош. Треба поставити опару на ніч.

Вона дістала борошно.

З липкими пальцями і запахом полуниць на шкірі, Ваша Соломія Зваба