Я не журналіст. Я роблю цей сайт — верстаю, публікую, слідкую, щоб усе працювало. Але за цей час я прочитав кожен текст Соломії. Деякі — кілька разів. І в мене накопичились запитання, які не давали спокою. Коли з’явилась нагода поговорити з авторкою наживо, я не міг не скористатись. Соломія попередила: «Питай що хочеш. Але я відповідатиму тільки на те, на що захочу.»
Давай з найпростішого. Хто така Соломія Зваба?
Жінка, яка пише. Цього достатньо.
Ні, не достатньо. Чому псевдонім? Чому не своє ім’я?
Тому що Соломія може сказати те, чого я не можу. Вона вільніша за мене. У неї немає мого оточення, моїх зобов’язань, мого сорому. Коли я пишу як Соломія — зникають стіни. Не всі, але достатньо.
А «Зваба» — це ж зрозуміло? Спокуса. Тільки не вульгарна, а та, від якої ти не можеш відвести очей, навіть коли знаєш, що треба.
Я знаю, що ти володієш кількома мовами і могла б писати не тільки українською. Чому саме українською?
Якось я потрапила на сайт вебкам-моделей. Не питай як. І от дивлюсь: одні дівчата говорять чужою мовою — і це виглядає кумедно, ніяково, як чуже плаття не по розміру. А інші намагаються говорити своєю — і їм не вистачає слів. Вони хочуть, але мова ніби не пускає. Словника немає. Українська вміє говорити про кохання — високе, поетичне. А от про секс, про тіло, про бажання — мовчить або соромиться.
Тоді я зрозуміла: хочу писати так, щоб українці могли говорити про інтимне своєю мовою. Не перемикаючись. Не соромлячись, що слів не вистачає.
Тебе не дратує, коли твої тексти називають «порно»?
Ні. Мене дратує, коли люди не бачать різниці. Порнографія — це інструкція. Зроби так, отримай це. Література — це запитання. Я не даю відповідей. Я не кажу читачці, що відчувати. Я створюю простір, де вона може відчути те, на що не дала б собі дозвіл.
У порнографії тіло — це механізм. У мене тіло — це мова. Воно говорить, сумнівається, боїться, згадує. Якщо після мого тексту тобі хочеться не тільки когось торкнутися, а й подумати — значить, я зробила свою роботу.
Я опублікував усі тексти монастирського циклу. Десять історій про монахинь, бажання, заборону. Чому саме монастир?
Бо ніде більше заборона не є такою красивою. Монастир — це місце, де тіло належить Богу. Кожен дотик — крадіжка. Кожна насолода — гріх. І от у цьому просторі, де все заборонено, бажання стає неймовірно сильним. Не тому що монахиня хоче порушити правила — а тому що її тіло живе, навіть коли їй сказали, що воно має мовчати.
Мене цікавить не трансгресія як бунт. Мене цікавить тіло, яке не вміє мовчати. Це різні речі.
Як ти пишеш? Є ритуал, розклад?
Я не із тих, хто чекає натхнення з келихом вина. У мене є персонаж, є ситуація, є тригер — момент, після якого все змінюється. Далі я запитую себе: що вона відчуває тілом? Не «що вона думає» — а що відчуває шкірою, животом, кінчиками пальців. Якщо я це відчуваю — я можу писати. Якщо ні — відкладаю.
Найгірше, що може бути — це писати еротичну сцену, яку не відчуваєш. Це одразу видно. Текст стає порожнім, як макет тіла у вітрині.
Є теми, про які ти не напишеш?
Є. Але я не буду їх називати. Бо щойно ти кажеш «я ніколи не напишу про X» — ти вже про це думаєш. Я краще залишу ці двері зачиненими. Мовчки.
Що далі? Що ти пишеш зараз?
Зараз мене тягне далеко від монастиря. Інші часи, інші місця, інші тіла. Більше не скажу — я не люблю розповідати про текст, який ще не існує. Він від цього слабшає. Як бажання, про яке розповіли вголос.
Скажу одне: буде інакше. І мені від цього трохи страшно. А коли мені страшно — значить, я на правильному шляху.