Я прочитав «Сіру зону» цілком, перш ніж зустрітись із Соломією на четверту розмову. Сів — і не знав, з чого починати. У монастирському циклі було ясно за що чіпатись: монастир, Бог, заборона. У «Несвоєму домі» — служниці, історія, чужі будинки. А тут — Одеса, двоє людей, літо. Кав’ярня, пляж, балкон. Все звичайне. І на цьому звичайному Соломія написала десять текстів, які мене здивували.
Із цього і почав.
Я не знаю з чого почати. У монастирському циклі ти спиралась на заборону, в «Несвоєму домі» — на історичні рамки. У «Сірій зоні» їх нема.Чому ти пішла туди, де нема того, на чому стояти?
Бо мені стало нудно. Не від циклів — від конструкції. Постав жінку в монастир, дай їй тіло — і ти вже наполовину написала текст. Заборона все робить за автора. Вона сама створює напруження, сама розставляє межі, сама малює фінал. У якийсь момент я подумала: давай без цього. Двоє дорослих людей, нічого не заборонено, ніхто не помре, ніхто не побачить. Тепер — пиши.
І що, важче?
Інакше. У монастирському циклі драма приходить ззовні — є наглядач, є гріх, є ризик. У «Сірій зоні» ззовні нічого не приходить. Все, що відбувається з Кірою і Марком, відбувається з ними самими. Це повільніше і тихіше.
Кіра і Марк. Ким вони одне одному є?
Стосунками без імені. Вони не пара — це визначено. Не випадкові — обоє давно. Не друзі — друзі так не цілуються. Десь посередині. І весь цикл про те, що ця посередина не порожня. У ній багато всього живе. Просто ніхто не наважується це назвати, бо щойно назвеш — або стане більше, ніж вони готові, або менше.
Сама назва — звідки?
З воєнного словника. Сіра зона — це ділянка між позиціями. Не твоя, не їхня. Можна заходити, не можна жити. Я подумала: ось воно. Не заняли, не покинули, не визначились. Кірі й Маркові стало комфортно в цій ніби-території. До певного моменту.
Кіра — це ти?
Ні. Кіра тримає себе так, як я б хотіла, але не вмію. Я в подібних ситуаціях завжди мучилась, з’ясовувала, ревнувала, вимагала визначеності. У Кіри інша вдача. Вона довго може бути в сірій зоні — не тому що холодна, а тому що не любить псувати те, що працює. Це інша конструкція жінки. Мені цікаво було її пройти.
У «Не рухайся» Марк каже Кірі: «З тобою легко». А вже в наступному тексті — «вперше це слово відчулось не як свобода». Що сталося між цими двома сторінками?
Жінка з’явилась. Та сама, до якої він заїхав за документами. Те, що між ними сталось, — у межах правил Кіри і Марка. Вони не пара, ніхто нікому нічого не винен, кожен вільний. Кіра і не сподівалась іншого. Але Марк прийшов розповідати про неї — детально, тілесно, з захопленням від того, що жінка виявилась іншою на дотик, ніж він звик. І Кіра слухала. І зрозуміла, що «легко» між ними — це не подарунок. Це умова. Вона має бути дорослою, не образитись, не показати, що болить. Бо щойно покаже — закінчиться їхнє «легко».
Це і є плата.
Що вона зробила після його розповіді?
Те, що могла. Сказала «іди сюди» і взяла своє. Заборонити йому Наталю не може — це проти правил. Показати, що болить, теж не може — і це проти правил. Залишається тільки повернути його до знайомого. До своїх рук, до свого ритму. Це не помста. Це просто те, що ще можна зробити, коли решту вже не можна.
Я перечитував цей текст кілька разів. Це найважче місце циклу.
Так. І я довго думала, чи його залишати. Але без нього все інше було б легше, ніж є насправді. У сірій зоні є ціна — і платять її обидвоє, але на цій сторінці платить вона одна.
Тепер дозволь спитати про щось зовсім інше. У тебе раптом з’являється текст про запах. Гренуй. Звідки?
Із того ж місця, з якого і весь цикл. Це двоє людей, які поступово знімають один за одним соромливі шари. У першому тексті вони ще соромляться сказати, що думають, дивлячись на чужих. У третьому — соромляться показати, що болить. А запах — це шар, до якого зазвичай взагалі не доходять. Як ти пахнеш після спекотного дня без душу. Як ти пахнеш збуджена. Як ти пахнеш, коли не готувалась. Це те, що жінки маскують усе життя — дезодорантами, парфумами, душем перед побаченням. І нікому не показують навіть у ліжку.
Марк просить її дати себе понюхати. Не милується — читає. А вона спочатку віджартовується, Гренуй, маньяк — а потім піднімає руки. Сама. Це і є рух тексту. Дозволила.
У третій розмові ти ділила своїх читачів на хтивця і інтелектуала. У «Сірій зоні» багато драми — більше, ніж у монастирському циклі. Хтивця ти не злякалась загубити?
Загубити можна, якщо забути, для кого пишеш. Я не забуваю. У «Сірій зоні» сцен достатньо, і вони не куці — там є чого почитати однією рукою. Якщо хтивець відкрив «Каву і фантазії» і дочитав до кінця — він уже отримав своє. Решта циклу для нього бонус, який він візьме або не візьме.
Інша річ, що в цьому циклі хтивець і інтелектуал ближче один до одного, ніж у монастирі. У монастирі заборона все робила сама — хтивцю просто, інтелектуалу теж. Тут їм обом доводиться щось додумувати. Хтивцю — навіщо ця Кіра весь час говорить, перш ніж щось відбудеться. Інтелектуалу — чому в цьому ритмі стільки еротики, а не тільки драми. Якщо обидва трохи постаралися — обидва вийшли інакшими.
«Устриця». Ти йдеш далі, ніж раніше. Це межа циклу чи межа авторки?
І те, і те. Мені було цікаво, що буває за тією межею, на якій зазвичай зупиняються. Не з шоку заради шоку — а з цікавості: що залишається, коли знімають останню маску. Те, що ми робимо в туалеті за зачиненими дверима. Найменш сексуальний акт, який є в людини. І саме його вони роблять одне для одного — у морі, в темряві, де вода світиться від кожного руху.
Якби це була провокація — я б її поставила раніше. Третьою, п’ятою. На удар. А вона сьома з десяти. Після неї три тексти спадає — побутовий ранок із яєчнею, дитячий спогад про Аллу Мазур, лікування грипу. Бо коли пара переходить таку межу, далі вже стає просто життя.
Між іншим, я перевіряв — біолюмінесценція в Чорному морі справді буває?
Справді. У теплі ночі, в певних місцях, у певну пору. Я довго чекала цього образу. Без нього сцена була б просто фізіологічна. А з ним — інша. Темно, ніхто не бачить, і раптом кожен рух світиться.
Останнє. У циклі ні Кіра, ні Марк жодного разу не сказали «я тебе люблю». Це принцип чи страх?
Це принцип, який вони обоє тримають, бо обоє бояться. Вимовиш — далі або «і я тебе», і вже все по-іншому, або «давай не будемо», і вже нічого. Жоден варіант їх не влаштовує. Сіра зона — сіра тільки доти, доки ніхто не назвав її кольору.
Тоді спитаю прямо. Я слухаю тебе вже годину і думаю одне. Кіра і Марк — у сірій зоні між парою і не парою. А ти — у сірій зоні між літературою і жовтим. Ти весь час пояснюєш, що в тебе психологія, що тіло — мова, що за сценою людина. Але якщо викинути всі ці пояснення — лишиться еротична сцена. Сильна, добре написана, але еротична. Може ти просто добре пишеш жовте, а психологія — це твоя домовленість із собою? Щоб думати про себе краще?
. . .
Це нечесне питання.
Знаю.
Дай мені секунду.
. . .
Я не знаю відповіді. Я хотіла б сказати, що ти неправий, але я не впевнена. У мене є моменти, коли я пишу і знаю — це психологія. Це людина. Це не про збудження, а про щось іще. І є моменти, коли я пишу сцену і відчуваю, що мені просто хочеться її написати. А пояснення приходить потім. І я не завжди можу відрізнити одне від іншого, коли вже написала.
Може, я весь час себе обдурюю. Може, монастир мені був потрібен не для того, що я розповідаю в інтерв’ю, а для того, щоб мати алібі. Заборона давала право писати все, що я хочу — а зверху клеїлось пояснення про тіло і мову. У «Сірій зоні» алібі нема. І, можливо, тому я писала її довше і важче — не тому що вона тонша, а тому що я раптом побачила, скільки в мені просто хочеться. Без пояснень.
І як ти з цим тепер?
Ніяк. Думаю. Інтерв’ю взагалі мало бути про Кіру і Марка, а ти зробив його про мене.
Я не хотів. Так вийшло.
Так вийшло.
. . .
Знаєш, що найгірше? Ти можеш мати рацію — і мене це не зупинить. Я однаково сяду і напишу далі. Той текст, про який я казала, що він точно буде. І, мабуть, ще один. Я не знаю, де там буде психологія, а де я просто хочу написати сцену. Я навіть, мабуть, не дуже хочу знати.
Може, це і є моя сіра зона. Те, чого я сама собі не питаю, бо боюся відповіді.