Устриця

Устриця лежала на долоні — сіра, жива, в мулистій черепашці. Жінка за сусіднім столиком нахилила її до губ, закинула голову і ковтнула. Сік стік по підборідді. Вона витерла не одразу.

Кіра відвела погляд.

— Бачив?

— Бачив.

— Як думаєш, вона знає, як це виглядає?

Марк відпив вина. Подивився на жінку — та вже брала наступну, вичавлювала лимон, нахиляла черепашку.

— Знає.

— І їй байдуже?

— Або навпаки.

Кіра обернула келих у руках.

— Знаєш, що мене непокоїть в устрицях? Не смак. А те, що ти не жуєш. Просто ковтаєш. Живе, слизьке, холодне — і воно ковзає по язику, і ти або ковтаєш, або відсахуєшся.

— Це про устриці?

Кіра не відповіла. Марк дивився на неї. Вечірнє сонце, тераса, вино, столик на двох — все як завжди, але розмова кудись повертала.

— Наприклад? — спитав він.

— Наприклад… — Кіра замовкла. Пила вино. — Є речі, які тобі цікаві. Не обов’язково сексуальні. Будь-що. Але ти ніколи не скажеш вголос — бо не знаєш, як відреагують. Або не знаєш, чи тобі самому сподобається. І від цього незнання — не пробуєш.

— У всіх так. Просто не всі заходять настільки далеко, щоб перевірити.

— У всіх. Але більшість не зізнається навіть у тому, що є щось, у чому вони не зізнаються.

Марк посміхнувся.

— Це вже рекурсія.

— Це чесність. Яка різниця між «мені огидно» і «мені цікаво, але я боюся, що буде огидно»? Результат однаковий — не пробуєш. Але причина різна.

— У тебе є таке? — спитала Кіра.

— Є.

Кіра кивнула. Допила келих.

— У мене теж.

Марк розлив решту. Кіра витягнула ноги, поклала ступні на перекладину його стільця.

— Підемо? — сказав він.

— Підемо. Візьмемо ще пляшку з собою.

* * *

Пішли трасою здоров’я в бік Чкалівського. Пляшка в руках у Марка, два пластикові стаканчики з ресторану в Кіриній сумці. Тепле повітря, цикади, запах нагрітої сосни. Ліхтарів мало — темніло швидко.

Йшли поруч, не торкаючись. Розмова про роботу, про знайомих, про нічого. Кіра розказала про колегу, який вивів її. Марк — про дедлайн, який не рухається. Нормальна розмова, нормальний вечір.

Біля нудистського зійшли вниз. Вузька частина пляжу — камені з ракушняку, тихо. Нікого.

— Покупаємось? — сказала Кіра.

Роздяглися мовчки. Одяг на камені, телефони в сумці.

Кіра стояла біля води і побачила першою.

Хвиля торкнулась каменю — і край води спалахнув. Зеленувате, холодне, на мить — і погасло. Наступна хвиля — знову.

— Марк. Дивись.

Він підійшов. Стояли, дивились. Хвиля — спалах. Хвиля — спалах. Тихий прибій і зелений вогонь на його краю.

Камені біля води — ракушняк, різної форми, пласкі, зручні. Кіра переступила через один, стала на інший, подивилась.

— Давай на цьому.

Марк перестрибнув. Камінь широкий, ще теплий від денного сонця.

Сіли. Він відкрив пляшку, налив у стаканчики. Вино на камені, біля моря, голі, як нормальні люди.

Кіра витягнула ноги, дістала ступнею воду. Торкнулась — і навколо пальців спалахнуло. Яскравіше, ніж від хвилі. Повела ступнею — слід зі світла. Завмерла — темрява. Торкнулась — спалах.

— Це від руху, — сказала. — Сильніше, коли сама торкаєшся.

Марк опустив руку у воду. Провів — слід. Розвів пальці — п’ять зелених ліній. Стиснув кулак під водою — вибух.

Кіра засміялась — тихо, задоволено. Провела ступнею коло — і коло засвітилось і згасло.

— Ніби воно відповідає.

Пили вино. Грали з водою — бризкали одне одного ногами, іскри в повітрі, краплі на шкірі. Сміялись. Далеко — вогні Лузанівки. Чайка.

Тиша. Тепло. Зорі. Вино в пластикових стаканчиках. Мокрі ступні на теплому камені, сіль сохне на плечах і грудях.

Кіра допила. Поставила стаканчик. Повернулась до нього.

— Марк.

— Хм.

Підвелась. Стала перед ним — він сидів на камені, вона стояла. Впритул. Її живіт — на рівні його обличчя, в долоні від його губ.

— Ну що, — сказала. — Дегустуй. А чим я пахну зараз, Гренуй?

Він завмер. Подивився на неї знизу.

— Так, так, — тихо, згори. — Дегустуй, мій Гренуй.

Він нахилився — носом до її живота. Вдихнув. Сіль на шкірі, вино на подиху, нічне повітря. Щось під цим — її, знайоме.

Губами по животу — не поцілунок, торкання. Нижче, по лінії від пупка вниз. Його руки на її стегнах — тримав, не стискав. Вдихнув глибше.

Кіра поклала руку йому на голову. Стояла, дивилась на зорі над його головою.

Він опустився нижче. Носом по внутрішній стороні стегна — вгору, повільно. Запах змінювався — море відступало, під ним вона, густіше, гостріше. Його дихання на ній — гаряче, нерівне.

Торкнувся губами. Вдихнув — і затримався. Потім — язик.

Кіра вдихнула різко. Її пальці стиснули його волосся.

Він робив це повільно. Після бризок вона смакувала інакше — сіль, і під сіллю вона, і він знаходив її під усіма шарами.

Між рухами язика — вдихав. Його руки тримали її стегна розведеними, і він відчував, як вони тремтять.

Кіра дивилась на нього зверху — його голова між її стегнами, зорі за ним, темна вода далі. Її рука на його потилиці.

Її дихання змінилось. Вона дивилась на нього довше, ніж треба. Пальці на його потилиці розслабились.

Тепло потекло по його губах, по підборідді, по шиї, вниз по грудях. Повільно. Вона відчувала як воно виходить, було водночас легко, дивно і страшно — і вона дивилась на нього зверху, не відводячи очей.

Він не відсторонився.

Його руки не відпустили її стегна. Його очі заплющені. Тепле стікало по його тілу — і він не рухався, тримав рот на ній, і вона відчувала його дихання — рівне, глибоке.

Закінчилось. Тиша.

Кіра стояла над ним. Він відкрив очі. Подивився на неї знизу — мокрий, без жодного виразу, який вона могла б прочитати.

— Кіра, — сказав він тихо.

Вона присіла перед ним. Навпочіпки. Їхні обличчя на одному рівні.

Поцілувала. Повільно, з відкритими очима.

Він простягнув руку і заправив їй волосся за вухо. Мокрими пальцями.

— Підемо у воду, — сказала.

* * *

Зайшли в море. Вода тепла, темна, і від кожного руху — спалахи навколо тіл. Море показувало кожен крок, кожен рух руки.

Кіра занурилась по шию. Марк поруч. Вода змивала все.

Він підплив до неї. Обійняв у воді — спалахи навколо рук, навколо тіл. Притиснув.

Стояли. Вода по плечі. Його обличчя в її мокрому волоссі.

Тепло. Навколо її стегон, навколо живота — тепле в теплій воді, трохи тепліше. Його руки не рухались. Він нічого не сказав.

Кіра завмерла. Тепло розповзалось — і вона зрозуміла.

Посміхнулась.

— Наступного разу твоя черга, — сказала тихо, губами біля його вуха.

Він не відповів. Притиснув міцніше.

Навколо них — зелене від найменшого руху. Коли завмирали — темрява. Коли рухались — море показувало їх одне одному.

* * *

Виходили мовчки. Одягались на плитах — мокре тіло, сухий одяг, все прилипає. Порожня пляшка на камені, стаканчики.

Піднялись через санаторій на Французький. Бульвар порожній — пізно, рідкісні машини, каштани.

Марк дістав телефон.

— Таксі?

— Пройдемось трохи, — сказала Кіра.

Він сховав телефон.

Пішли Французьким. Мокре волосся, сіль на шкірі, ноги важкі від втоми. Кіра взяла його під руку.

Йшли мовчки. Каштани, ліхтарі, тепле повітря.

— Марк.

— Хм.

— Нічого.

Він поцілував її в скроню. На ходу, не зупиняючись.

Вони йшли далі.

На мокрому камені, з присмаком устриці, ваша Соломія Зваба