Кьяра та Лючія: Vendemmia*

Сонце ще не встигло нагріти землю, а вони вже йшли між рядами. П’ятеро. Підібрані ряси, босі ноги в пилюці. Сестра Агата несла кошик, сестра Б’янка — другий. Наймолодша, Кьяра, тільки дивилась і вчилась.

Виноградник належав монастирю вже двісті років. Лози — старі, вузлуваті, скручені, як пальці черниць, що молились тут до них.

— Зліва починай, — сказала Агата. — І не рви з гроном листя.

Кьяра кивнула.

Вона стала на коліна між рядами. Земля була тепла, суха, пахла порохом і чимось солодким — перестиглими ягодами, що попадали вниз і лежали там, поки не ставали плямами. Кьяра знайшла перше гроно. Синє, припорошене білим нальотом. Ягоди тугі, деякі вже тріснули, і з тріщин виступив густий сік.

Вона поклала гроно в кошик.

Сонце піднімалось.

Через годину спини болять. Ряси липнуть. Б’янка розв’язала пояс, послабила тканину на грудях, але нічого не сказала. Агата побачила й відвернулась.

Кьяра відчувала, як піт стікає між лопатками, збирається на поясниці, там, де ряса притискається до тіла. Вона випросталась, витерла руки об стегна. Пальці стали фіолетові від соку. Вона піднесла їх до носа — запах був п’янкий, густий, і його було так багато, що він ставав майже нестерпним.

— Не стій, — сказала Агата.

Кьяра знову нахилилась.

Під листям було затишно й душно. Лоза давала тінь, але тінь була гаряча, нерухома. Кьяра бачила перед собою тільки землю, власні коліна, гілки. Час від часу повз неї проходили чиїсь ноги — босі, в теплій пилюці, мокрі від соку. Сік на кісточках, на п’ятах, темний і блискучий на сонці.

Лючія працювала поруч. Руда, з ластовинням на носі. Її ряса промокла на спині, тканина потемніла й облягла тіло. Вона рухалась повільно, сонно.

— Спека, — озвучила те, що й так було очевидним.

Кьяра не відповіла.

О півдні принесли воду. Кьяра пила жадібно, вода текла по підборідді на шию на груди.

Б’янка сіла на землю, витягнула ноги, закрила очі. Її ряса задерлася до колін. Литки були білі, незасмаглі. На кісточці — шрам у формі літери «V».

— Звідки? — спитала Агата.

— З дитинства. Впала з муру.

Сонце було в зеніті.

Кьяра побачила ящірку. Яскраво-зелена, вона завмерла на лозі й дивилась чорними очима-намистинками. Кьяра простягнула руку. Ящірка не втекла. Вона ледь не торкнулась холодної спинки кінчиком пальця.

— Гляньте, — прошепотіла.

Лючія підповзла ближче. Її плече торкнулось плеча Кьяри. Вони дивились на ящірку вдвох, не дихаючи.

Ящірка метнулась і зникла.

— Злякала, — сказала Лючія.

— Сама злякалась.

Вони посміхнулись одна одній. Лючія не відсунулась. Її плече лишалось там, де було — тепле, вологе від поту. Кьяра відчувала цю вологість крізь тканину. Не відсунулась теж.

Після полудня працювали повільніше. Кошики важчали. Агата вже не наганяла. Вона сама сіла під лозою, притулилась спиною до стовпа, закрила очі.

Кьяра працювала. Вона вже не думала ні про що. Руки рухались самі — знаходили, зривали, клали. Гроно за гроном. Пальці саднили від соку — він роз’їдав шкіру в дрібних подряпинах, яких вона не помічала раніше.

Ближче до вечора повітря стало золотим.

Кьяра випросталась востаннє. Боліла спина, боліли коліна, боліло все тіло. Вона витерла обличчя — на тильному боці долоні залишився мокрий слід.

Лючія стояла поруч. Дивилась на неї.

— Що?

— Нічого. В тебе листок у волоссі.

Вона простягнула руку, витягнула листок. Її пальці — фіолетові, в соку — торкнулись скроні Кьяри. Торкнулись і затрималися. На мить. На дві.

Агата кашлянула.

Лючія забрала руку.

Кошики понесли до возів. Кьяра йшла остання. Вона озирнулась на виноградник — ряди тепер здавались порожніми, обібраними, голими. Лози стриміли з землі. За пагорбами синіли гори.

Увечері в трапезній дали вино. По невеликому келиху — торішнього. Кьяра тримала його обома руками й дивилась на темну рідину.

Через стіл сиділа Лючія. Вона теж пила. Над верхньою губою залишилась волога смужка.

Кьяра дивилась на цей червоний слід.

Лючія підвела очі, зустріла її погляд, і не відвела.

* * *

Келія була маленька, вузька. Ліжко, розп’яття, табурет. Вікно — щілина в стіні, через яку видно було тільки чорне небо.

Кьяра лежала на спині і не могла заснути. Тіло боліло від роботи — приємно, глухо. Шкіра і волосся пахли виноградом. Солодкий терпкий запах в’ївся в одяг, в шкіру, в повітря та стіни.

Вона закрила очі.

Виноградник. Сонце. Спека. Лючія поруч, її плече торкається плеча Кьяри. Але тепер вони самі. Агати немає. Нікого немає.

Лючія повертається до неї. Ластовиння на носі, на щоках, на ключицях. Її рука — та сама, з фіолетовими пальцями — торкається скроні Кьяри. Не забирає.

Ковзає нижче.

По щоці. По шиї. По ключиці.

Кьяра не дихає.

Лючія розв’язує пояс її ряси. Повільно. Тканина розходиться, і Кьяра відчуває повітря на шкірі — гаряче, густе, солодке від перестиглих ягід.

— Не рухайся, — шепоче Лючія.

Кьяра не рухається.

Лючія схиляється над нею. Її волосся — руде, розпущене — падає Кьярі на груди. Щекоче. Лючія веде долонею по її животі, обережно, ніби боїться злякати. Як ящірку. Шкіра Кьяри вкривається мурашками.

Рука Лючії ковзає нижче.

Кьяра стискає губи. Не стогне. Тільки дихає — часто, неглибоко. Лючія знаходить те місце, де тіло найчутливіше, і її пальці — ті самі, фіолетові, з подряпинами від лози — починають рухатись.

Повільно.

Потім швидше.

Земля під спиною Кьяри тепла, суха, пахне порохом і соком. Лоза дає тінь. Небо — синє, фіолетове, майже чорне. Обличчя Лючії над нею — ластовиння, очі, губи, що ворушаться беззвучно.

Кьяра вигинається.

Щось наростає в ній — гаряче, тісне, нестерпне. Вона хапається за землю, за коріння лози, за щось — пальці стискаються в кулаки. Вона хоче сказати — зупинись, ні, не зупиняйся, не знає, чого хоче.

Лючія не зупиняється.

Кьяра прикусює губу. Все тіло напружується — ноги, живіт, груди. Вона вже не дихає. Не може. Лючія нахиляється ближче, її губи торкаються вуха Кьяри, вона шепоче щось — слів не чути, тільки тепле дихання.

І тоді все обривається.

Кьяра здригається. Раз. Ще раз. Хвиля проходить крізь неї — від живота до кінчиків пальців, до п’ят, до скронь. Вона відкриває рота, але не кричить — тільки видихає, довго, тремтячи.

Лючія лежить поруч. Дивиться на неї.

Посміхається.

* * *

Кьяра прокинулась.

Серце калатало. Між ногами було мокро й гаряче. Вона лежала нерухомо, дивилась у стелю, чекала, поки дихання вирівняється.

Келія. Ліжко. Розп’яття на стіні.

За вікном світало.

Вона повернула голову. Подивилась на свої руки. Пальці ще пахли виноградом.

Солодко, млосно і без каяття,
Ваша Соломія

*Vendemmia (іт.) — збір винограду; сезон виноградного врожаю в Італії. Традиція, що передається з покоління в покоління, часто пов’язана з монастирським виноробством.