Приховані маргіналії: Частина перша

I

Скрипторій пахнув чорнилом і пилом.

Аурелія прийшла рано — ще до дзвонів на терцію. Любила цей час, коли приміщення ще порожнє, тихе, належить тільки їй. Розклала інструменти — перочинний ніж, пемзу, каламар. Кожен на своєму місці.

Три столи стояли біля вікон — високих, вузьких, що виходили на внутрішній дворик. Світло ще м’яке, ранкове — лягало на підлогу широкими плямами, не різало очей. Пізніше сонце підніметься вище, промені стануть гострими, білими, доведеться щулитися над пергаментом. Але зараз — тепло без спеки, світло без болю. Найкращий час для роботи.

Вона сіла за середній стіл, ближче до вікна. Зазвичай працювала за меншим, у кутку — там зручно для невеликих форматів, молитовників, часословів. Але хронікон — велика книга, потрібен простір для розкладених аркушів.

Серафіна ще не прийшла.

Аурелія розклала аркуші пергаменту. Перевірила поверхню — гладка, добре вичинена. Провела пальцем по краю. Ніяких задирок. Розлінувала — олов’яним стилосом, ледь помітні лінії, для майбутніх рядків тексту.

Кроки в коридорі.

Аурелія підвела очі.

Увійшла не Серафіна — сестра Бенедетта. Стара, сухорлява, з обличчям, що нагадувало в’ялене яблуко. Вона працювала в скрипторії довше за всіх — сорок років, може, більше. Переписувала повільно, ретельно, зупинялася на кожній літері.

— Рано ти, — сказала Бенедетта. Голос хрипкий.

— Так, сестро.

Бенедетта підійшла до свого столу — крайнього, біля дверей. Сіла. Почала розкладати інструменти. Рухи скупі, точні, відпрацьовані десятиліттями.

Мовчанка. Бенедетта не любила говорити. Аурелія була їй за це вдячна.

Ще кроки. Голоси — двоє.

У двері увійшла сестра Джованна — молода, може, вісімнадцять, недавно після новіціату. За нею — сестра Лючія, трохи старша, може, двадцять. Вони про щось шепотілися, але замовкли, коли побачили Бенедетту.

— Доброго ранку, сестро Бенедетто. Сестро Ауреліє.

— Доброго ранку.

Джованна сіла за маленький стіл у кутку — той, за яким зазвичай працювала Аурелія. Лючія — поруч. Вони переписували молитовник — просту роботу, для початківців. Джованна час від часу кидала погляди на Лючію і стримувала усмішку. Лючія робила строге обличчя, але очі сміялися.

Аурелія спостерігала за ними. Подруги. Легко бути поруч. Сміятися. Ділитися секретами.

Їй того бракувало. Завжди бракувало.

Двері відчинилися знову.

Серафіна.

Вона не поспішала. Увійшла спокійно, впевнено. Кивнула всім — коротко, без усмішки. Пройшла до середнього столу. Сіла поруч з Аурелією.

Не навпроти. Поруч.

— Доброго ранку, — сказала тихо. Тільки для Аурелії.

— Доброго ранку, сестро Серафіно.

Серафіна почала розкладати інструменти. Аурелія дивилася — крадькома, ніби ненароком. Руки. Довгі пальці. Впевнені рухи. На середньому пальці правої руки — стара пляма чорнила, що вже не змивається.

— Хронікон принесуть після терції, — сказала Серафіна. — Настоятелька хоче бути присутньою, коли відкриємо.

— Чому?

Серафіна знизала плечима.

— Реліквія. Одна з трьох книг після пожежі. Напевно, боїться, що розсиплеться в руках.

Маленька, ледь помітна іронія в голосі.

Аурелія не знала, що відповісти. Кивнула.

Дзвони на терцію. Вони встали — всі п’ятеро. Вийшли до каплиці на молитву.

Аурелія йшла позаду Серафіни. Дивилася на її спину, на плечі під чорною рясою, на потилицю під вуаллю.

У каплиці стали на свої місця. Аурелія — через два ряди від Серафіни. Коли та повернулася до вівтаря, Аурелія помітила на її поясі невеликий псалтир у шкіряній оправі, підвішений за пояс. Висів корінцем догори, злегка погойдувався, коли Серафіна схилилася до молитви.

II

Після терції повернулися до скрипторію.

Настоятелька вже чекала. Стояла біля середнього столу, руки складені перед собою. Поруч — сестра Агнеса, бібліотекарка, тримала щось загорнуте в полотно.

Хронікон.

Аурелія відчула, як серце забилося швидше. Дурниця — це просто книга. Стара книга. Але щось було в тому, як настоятелька дивилася на згорток, як Агнеса тримала його обережно, обома руками, ніби немовля.

— Сестро Серафіно. Сестро Ауреліє, — настоятелька кивнула їм. — Підійдіть.

Вони підійшли. Стали по обидва боки столу.

Агнеса поклала згорток. Розгорнула полотно — повільно, шар за шаром. Тканина стара, пожовкла, пахла порохом і чимось солодкуватим, ніби сухими квітами.

І ось він.

Хронікон лежав на столі. Менший, ніж Аурелія уявляла — може, два долоні завширшки, три — заввишки. Обкладинка з темної шкіри, потріскана, з плямами, що нагадували карту невідомих земель. Металеві застібки — дві, потемнілі від часу, одна трохи викривлена.

— Муазький хронікон, — сказала настоятелька. Голос тихий, урочистий. — Його почали вести понад триста років тому. Один із трьох рукописів, що пережили пожежу.

Вона помовчала.

— Пергамент старіє. Чорнило вицвітає. Ваше завдання — переписати текст, поки ще можна прочитати. Працюйте обережно. Сторінки крихкі.

— Так, матінко, — сказали вони одночасно.

Настоятелька подивилася на них — спочатку на Серафіну, потім на Аурелію. Погляд важкий, оцінюючий.

— Сестра Серафіна відповідає за роботу. Якщо щось незрозуміло — питайте в неї. Якщо вона не знає — приходьте до мене.

Серафіна кивнула. Ні тінь на обличчі не ворухнулася.

Настоятелька розвернулася і вийшла. Агнеса пішла за нею.

Двері зачинилися.

Тиша.

Скрипторій мав три зони. Біля дверей — стіл Бенедетти, де вона працювала над своїми вічними градуалами. У кутку — Джованна і Лючія з молитовником. А біля дальнього вікна, за перегородкою з полиць — місце для складних робіт. Там можна було читати напівголосно, не заважаючи іншим.

Саме туди вони перенесли хронікон.

Серафіна відстебнула застібки — обережно, повільно. Металеве клацання, тихе, ніби зітхання. Поклала долоню на обкладинку. Відкрила.

Хрускіт пергаменту. Запах — старий, пильний, із ноткою чогось гіркого. Може, згоріле дерево? Сліди тієї давньої пожежі?

Перша сторінка. Пергамент пожовклий, із темними плямами по краях. Текст — готичний шрифт, дрібний, акуратний. Чорнило вицвіло, стало коричневим, подекуди ледь видно.

Серафіна читала — тихо, ледь чутно, тільки для Аурелії. Схилялася над пергаментом, розбирала вицвілі літери, диктувала. Аурелія писала.

Так було швидше. Так було точніше — чотири очі бачать більше, ніж двоє. Серафіна інколи запиналася на стертому слові, вгадувала. Аурелія ловила ці моменти — “Повтори?” — і Серафіна повторювала, повільніше, впевненіше.

Вони звикли до цього ритму. Голос. Перо. Пауза. Знову голос.

Текст. Дати. Імена абатис. Записи про врожаї, хвороби, смерті. Хроніка монастирського життя — сухі факти, що ховали за собою живе. Народження і смерті записані однаково, одним рядком. Ніби байдужі.

Вони працювали годину. Дві. Сонце піднялося вище, світло стало біліше, різке. Джованна і Лючія пішли на обід, за ними — Бенедетта. Скрипторій спорожнів.

Серафіна зупинилася.

— Що таке? — запитала Аурелія, підводячи очі.

— Тут щось є. На полях.

Аурелія відклала перо. Пальці боліли — приємно, звично. Підвелася, нахилилася над столом, поруч із Серафіною.

Праве поле сторінки. Там, де пергамент темніший, заплямований. І — так, щось видно. Дрібні літери. Ледь помітні. Інший почерк, інше чорнило — світліше, сіріше.

— Бачиш? — прошепотіла Серафіна.

— Бачу.

Вони дивилися. Намагалися прочитати.

…lux in tenebris…

— Світло в темряві, — переклала Серафіна. — Цитата?

— Може, з Євангелія від Йоана.

Серафіна перегорнула сторінку. На наступній — теж. Маленькі літери на полях. І ще. І ще.

— По всій книзі, — сказала Серафіна. Голос дивний — напружений і водночас захоплений. — Хтось писав тут. Багато. Довго.

Аурелія дивилася на ці літери. Такі маленькі, такі приховані. Ніби хтось ховав слова на видному місці, певний, що ніхто не помітить.

— Що будемо робити? — запитала вона.

Серафіна підвела очі. Подивилася на Аурелію. Довго. Зважуючи.

— Настоятелька не знає, — сказала повільно. — Інакше б попередила.

— То може, треба сказати їй?

Серафіна не відповіла одразу. Усміхнулася ледь помітно. Інакше, ніж раніше — не іронічно, а змовницьки.

— Може, — сказала вона. — А може, спочатку прочитаємо самі.

III

Того дня вони більше не говорили про маргіналії.

Повернулися до роботи — голос, перо, пауза. Переписували офіційний текст, ніби нічого не сталося. Але Аурелія ловила себе на тому, що кожен раз, коли Серафіна перегортала сторінку, мимоволі дивилася на поля.

Там були літери. Майже на кожній сторінці. Іноді — одне слово. Іноді — кілька рядків. Вони не читали, не зупинялися. Але бачили.

Маргіналії — звична річ. Коментарі, глоси, пояснення незрозумілих місць. Іноді — виправлення помилок, іноді — посилання на інші тексти. Аурелія бачила таке десятки разів.

Але ці записи виглядали інакше. Не пояснення до тексту. Щось окреме. Щось особисте.

* * *

Увечері, після повечір’я, Аурелія лежала в келії і не могла заснути. Думала про ті літери. Хто їх писав? Коли? І головне — чому саме тут? Хроніка монастиря — сухий перелік подій, дат, імен. Хто стане писати особисте поруч із записами про врожаї та смерті абатис?

Хіба що той, хто хоче сховати. Не в порожній книзі, яку можуть знайти. А серед офіційного, нудного, того, що ніхто не читає уважно.

І чому Серафіна так дивилася на неї, коли запропонувала прочитати?

Наступного ранку Серафіна прийшла раніше за Аурелію.

Сиділа за столом, хронікон уже відкритий. Коли Аурелія підійшла, підвела очі.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку, сестро Серафіно.

Аурелія сіла на своє місце. Розклала інструменти. Перо, каламар, пергамент. Усе як завжди.

Але Серафіна не почала читати.

— Я думала про це вночі, — сказала тихо. — Про ті записи.

Аурелія завмерла.

— І?

— Хочу знати, що там. — Серафіна дивилася на неї прямо, без усмішки. — Ти ні?

Аурелія мала б сказати: треба повідомити настоятельку. Це не наша справа. Ми тут, щоб переписувати, не щоб читати чужі таємниці.

Але сказала:

— Хочу.

Серафіна кивнула. Ніби не чекала іншої відповіді.

— Тоді сьогодні. Після секст, коли всі підуть. Буде час.

Полудень.

Бенедетта пішла перша — вона завжди йшла одразу після служби, без зайвих слів. За нею — Джованна і Лючія, шепочучись про щось своє. Двері зачинилися.

Тиша.

Серафіна подивилася на Аурелію. Аурелія кивнула.

Вони схилилися над хроніконом. Серафіна перегорнула сторінки — до місця, де вперше побачили маргіналії.

— Тут, — сказала. — Спробуємо.

Почерк дрібний, нерівний. Чорнило вицвіло до сірого. Але розібрати можна — якщо придивитися.

Серафіна читала повільно, по складах:

— Hodie… iterum… de illa cogitavi… — Сьогодні… знову… про неї думала…

Продовження → Приховані маргіналії: Частина друга