Солодша ніж вино

Час читання: 5 хв.

— Вісімнадцять років, — сказала Софі. — Можеш собі це уявити.

Вона сиділа на стегнах Марі-Мадлен, оперта долонями на її живіт. Сорочка Марі-Мадлен задрана догори, Софі гола, ряса зім’ята на підлозі біля ліжка. Вікно прочинене, від саду пахло висохлим за день деревом і чимось солодким — може, грушами, що лежали під деревом.

— Вісімнадцять років говорив про перший розділ «Пісні…»?

— І трохи. До другого дійшов на смертному ложі. Не дійшов.

Софі нахилилась нижче, поцілувала Марі-Мадлен у живіт. Підняла голову.

— Уся перша проповідь — про одне єдине речення.

— Яке саме?

— Перший вірш. Про поцілунок.

— Osculetur me osculo oris sui.

Софі підняла голову.

— Що?

— Хай він вкриє мене цілунками уст своїх.

— Звідки знаєш?

— Так у Вульгаті.

— Скажи ще раз.

— Osculetur me osculo oris sui.

Софі заплющила очі.

— Гарно.

— М-м.

— Oris sui. Це як у роті щось перекочується.

Софі повторила сама, тихо. Тоді нахилилась і поцілувала Марі-Мадлен у губи — повільно, з відчуттям щойно промовленого. Марі-Мадлен підняла руку, поклала їй на потилицю, тримала.

Софі відсунулась.

— Він казав, що там три поцілунки.

— Три.

— Стопи. Руки. І третій. Найвищий.

— Уста.

— Так. Уста. Звідки ти знаєш?

— Я це читала.

— Коли?

— Давно.

— І мовчала.

— Ти не питала.

Софі дивилась на неї секунду. Тоді засміялась і нахилилась знов, поцілувала її в шию.

— Сестра Схоластика.

— Ага.

— Усе, виявляється, читала.

— Не все.

— Усе, що цікаве.

Марі-Мадлен мовчала, усміхалась.

— Стопи — це що? — спитала Софі.

— Покаяння.

— Руки?

— Чеснота.

— А уста?

— Єднання.

— Усе обґрунтовано?

— Так, цитатами.

— Звідки.

— З Псалмів. З Притч. Звідусіль.

— Господи.

— М-м.

— Він був серйозний, — сказала Софі. — От що страшно. Сидів і писав це сімнадцять, вісімнадцять років і помер з вірою, що пояснив.

Марі-Мадлен усміхнулась, дивилась у стелю.

— Він був з Бургундії, до речі, — сказала Софі.

— Знаю.

— Наш сусід.

— Ага.

— У молодості писав вірші. Світські.

— Збереглися?

— Спалив.

— Ну звісно ж.

— А потім вісімнадцять років писав про оце.

— М-м.

Софі помовчала. Провела долонею по грудях Марі-Мадлен — раз, повільно, з боку на бік.

— Я думаю, йому важко було відмовитися, зупинитися.

Марі-Мадлен повернула голову, дивилась на неї збоку. Софі дивилась униз, на свою руку.

— Може й так, — сказала Марі-Мадлен.

Софі мовчала. Тоді сказала:

— Він казав, що Пісня пісень — то царський покій. Куди заходять не всі. Тільки наречена. Сама. Двері замкнені.

— Двері монастиря теж замкнені.

Софі дивилась на неї секунду.

— Ти на що натякаєш?

— Ні на що.

— А.

Софі повзла вище. Її стегна перейшли через живіт Марі-Мадлен, через груди. Зупинилась колінами по обидва боки голови Марі-Мадлен. Сіла. Пальці її руки знайшли волосся Марі-Мадлен, і ніжно тримали голову.

Марі-Мадлен дивилась знизу. Бачила густе чорне волосся, живіт Софі, груди. Подих Софі піднімав і опускав живіт.

— А де ж там душа? — спитала Марі-Мадлен.

— Що?

— У Бернара. Душа поєднується з Логосом — це він пояснив. А плід солодкий для горла мого — то чия душа?

— М-м.

— «У тіні його, якого жадала, я сіла». Це теж душа?

Софі мовчала. Марі-Мадлен потягнулась, торкнулась її язиком.

— Господи, — видихнула Софі.

— Не вплутуй його.

— Не буду.

Марі-Мадлен без поспіху продовжувала. Софі тримала її волосся — не сильно, просто тримала. Стегна її іноді стискались, іноді розслаблялись. Говорила вона теж — нерівно, з паузами.

— Він казав… що чим вище ступінь… тим менше слів треба.

— Цитуєш?

— Майже.

— М-м.

— Уста — це вже без слів. Сама дія.

— Зручно.

Софі замовкла надовго. Марі-Мадлен теж мовчала — рот був зайнятий. Через певний час Софі тихо опустила стегна, припіднялась, не давши собі дійти до краю, — і Марі-Мадлен відчула, як та вислизає з-під її язика.

— Чому? — спитала Марі-Мадлен.

— Я не хочу швидко.

— А.

— Я ще не договорила.

Софі тихо засміялась і повільно почала зсуватись назад. Стегна знов через груди Марі-Мадлен, через живіт. Сідниці пройшли по її грудях — повільно. Марі-Мадлен заплющила очі.

Софі сіла на її стегнах — тепер спиною. Сиділа так хвилину, не рухаючись. Марі-Мадлен бачила її плечі, лопатки, темне волосся, що спадало по спині.

У саду знову щось упало.

— Груша, — сказала Марі-Мадлен.

— М-м.

Софі повільно нахилилась вперед. Лягла животом на ноги Марі-Мадлен, обличчям до стіп. Її таз тепер піднявся над животом Марі-Мадлен, сідниці — зовсім близько.

Марі-Мадлен поклала долоню на сідницю Софі. Софі видихнула.

— Що ти робиш? — спитала Марі-Мадлен.

— Цілую тобі стопу.

— Чому?

— Бернар. Перший ступінь. Покаяння.

— Ти каєшся?

— Я ілюструю.

Софі справді поцілувала її стопу. Тоді гомілку, повільно. Тоді коліно з внутрішнього боку.

Рука Марі-Мадлен пройшла по сідниці Софі, спустилась між ніг. Знайшла те, що шукала, повела пальцями — раз, повільно. Софі затихла.

— А це який ступінь? — запитала Марі-Мадлен.

— Не знаю.

— У Бернара немає?

— Бернар сюди не дійшов.

— Шкода його.

— Дуже.

Марі-Мадлен провела пальцями ще раз, повільніше. Софі повільно дихала в коліно. Потім продовжила цілувати — внутрішній бік стегна, вище. Марі-Мадлен зігнула ногу, дала їй більше місця.

— Слухай, у мене питання, — сказала Софі в стегно.

— Яке?

— Хто це писав? Цю книгу.

— Бернар каже Соломон.

— Бернар багато чого каже.

— Знаю.

— Там же голос жінки. Її багато, більше ніж чоловіка. Вона говорить перша, вона шукає його по місту вночі. Не він її.

— Знаю.

— То хто це писав?

Марі-Мадлен мовчала. Її пальці продовжували — повільно, без зміни ритму.

— Я думаю, жінка, — сказала Софі.

— Може, не одна. Може, це пісні. Які співали.

— На весіллях.

— Або при роботі. Хтось зібрав.

— Fasciculus myrrhae, — сказала Софі.

— Що.

— В’язанка мирри. Між грудьми.

— Знаю.

Софі поцілувала її стегно ще раз. Тоді поклала щоку на нього — спокійно, ніби втомилась.

— Уяви, — сказала Софі.

— ?

— Жінка на полі. Мне виноград. У неї руки в соку, до ліктів.

— М-м.

— І вона співає. Про того, кого жде. Або не жде. Може, він уже з нею був вранці і пішов.

— Може.

— І хтось почув. І запам’ятав. І так воно пішло.

— Може.

Марі-Мадлен провела пальцями ще раз. Софі видихнула в її стегно.

— Слухай.

— М?

— Вона ж кінчала.

— Що?

— Та жінка. Чи ті жінки. Вони ж писали це після того, як кінчали. Чи перед. Чи коли згадували. Інакше так не напишеш.

Марі-Мадлен подивилась у стелю. Стеля була та сама.

— Можливо, — сказала вона.

— Не можливо. Точно.

— Точно.

Марі-Мадлен повільно прибрала руку з-між ніг Софі. Поклала їй на сідницю, погладила, тримала. Софі лежала щокою на її стегні, не рухалась.

— Три тисячі років, — сказала Софі тихо.

— Що?

— Нічого. Просто.

— М-м.

Софі повільно повзла назад — тепер по тілу Марі-Мадлен у зворотний бік, з ніг до голови. Перевернулась, лягла поруч. Ліжко було вузьке для двох, її коліно лягло на коліно Марі-Мадлен. Голова — на її плечі.

Лежали мовчки. У саду пахло теплою травою.

— Що у нас завтра? — спитала Софі.

— Не пам’ятаю. Сад, здається.

— Сливи?

— Сливи.

— Тьху.

— Ага.

Софі заплющила очі. Марі-Мадлен дивилась у вікно. У вікні було темне небо і одна зірка — низько, над дахом келійного крила. Можливо, не зірка. Можливо, в когось ще горіла свічка.