Хор

Час читання: 2 хв.

Софі знайшла її мізинець на другому вірші.

Псалом ішов рівно, голоси старших сестер тримали тон. Новіціатка ліворуч боялась збитись і дивилась в антифонарій із нотами так, ніби від цього залежала її душа. Марі-Мадлен її ще не запам’ятала. Стасидії стояли в два ряди — високі дерев’яні крісла з боковими щитками, що ховали сусіда від сусіда. Світло заходило косе, через високі вікна, лягало на середину хору, де нікого не було. Сестри стояли по краях, у тіні.

Реколекції скінчились учора. Сьогодні була перша спільна служба за тиждень.

Руки в Марі-Мадлен були опущені вздовж тіла, ховались у широких рукавах. Софі знайшла її мізинець. Зачепила своїм. Тримала.

Марі-Мадлен співала далі.

Deus, Deus meus, ad te de luce vigilo.
Боже, Боже мій, до Тебе зранку чуваю.

Хор навпроти підхопив наступний вірш. Марі-Мадлен з рештою свого хору мовчала, слухала. Софі поряд теж мовчала. Мізинець не відпустила.

На третьому вірші Софі почала його пестити.

Кінчиком свого мізинця — по бічній стороні. Повільно, з ритмом, від якого в Марі-Мадлен прокинувся спогад про те, як буває гаряче між ніг. Це був той рух. Той самий, келійний. Тільки тут, у пів-сантиметрі видимого світу, під рукавом, перед настоятелькою.

Марі-Мадлен співала.

Sitivit in te anima mea.
Жадає Тебе душа моя.
Quam multipliciter tibi caro mea.
Як багатократно тужить за Тобою тіло моє.

Софі обходила її мізинець своїм — по бічній стороні, знизу, зверху, знов знизу. Повільно, по колу. Марі-Мадлен дивилась в антифонарій. Літери стояли рівні, чорні, з червоними ініціалами на початку віршів.

Тоді Софі зупинилась. Ледь торкнулася пучкою до пучки — і провела один раз, повільно, від основи пальця до самого кінчика.

Голос Марі-Мадлен зірвався.

Зовсім трохи — на пів-тону, на «in» в in te anima. Виправилась одразу. Сестра Анжелік не повернула голови — вона співала з пам’яті, її голос ішов окремо від всіх. Новіціатка дивилась в антифонарій. Настоятелька, можливо, помітила. Можливо, ні. Голови не повернула.

Софі забрала руку. Опустила долоню вздовж тіла, як стояла на початку. Між їхніми рукавами тепер було пів-долоні відстані.

Марі-Мадлен співала далі. Тепер рівніше за решту хору. Псалом ішов до кінця.

Quia melior est misericordia tua super vitas.
Бо краща милість Твоя за життя.

Софі стояла поряд. Не торкалась. До кінця псалма не торкнулась жодного разу.

Решта служби минула. Сестри сідали в стасидії, ставали, знову сідали — за порядком, який Марі-Мадлен знала так само, як псалом.

Перед останнім благословенням, коли всі сиділи, Софі під рукавом знайшла її руку ще раз і одразу відпустила.

Марі-Мадлен дивилась прямо.

* * *

У клуатрі вже стемніло. Сестри виходили з каплиці парами, розходились під арками. Софі і Марі-Мадлен пішли в один бік, до північної галереї.

Кроки в Софі були нерівні.

— Якби Фрагонар був поруч, — сказала Софі, дивлячись поперед себе, — ми б стали героїнями його сюжету?

Марі-Мадлен мовчала.

У клуатрі пахло вологим каменем — удень падав дощ, тепер з вузької смуги неба над колонами вже вийшли перші зірки. Пройшли ще кілька кроків.

— У сестри Анжелік знов збивалось на гімні, — сказала Марі-Мадлен.

— Чула.

— Друга строфа.

— І третя.

— Ага.

Пройшли ще кілька кроків мовчки.

— Цікаво, — сказала Софі, — чи збивався її голос від дотику хоч раз у житті.

Марі-Мадлен мовчала.

— Може, на гімні і збивався.

Софі ледь не пирснула від сміху.

Біля повороту в келійне крило вони розійшлись — Софі ліворуч, Марі-Мадлен прямо.

Марі-Мадлен зайшла в свою келію, зачинила двері. Постояла секунду в темряві. На столику лежав антифонарій, який вона принесла з хору, — треба було залишити в каплиці. Сіла на ліжко. Подивилась на свою долоню. Вона була суха.

З коридору пройшов хтось — кроки, шурхіт ряси. Минуло.

Марі-Мадлен загасила свічку.