Сліди на ґратах: Сповідь друга

«Поки день прохолоду навіє, а тіні втечуть…»

Вона прийшла в той самий час, що й минулого тижня. Філіп почув її кроки ще до того, як відчинились двері — повільні, рівні, впевнені. Він сидів у сповідальні й чекав.

Шурхіт тканини. Скрип лавки.

— Благослови мене, отче, бо я згрішила.

Той самий голос. Низький, спокійний.

— Слухаю вас, сестро, — сказав Філіп.

— Я двічі запізнилась на ранкову молитву. Один раз заснула, один раз просто не поспішала. Я дратувалась на сестру Агнес за те, що вона повільно їсть. Я думала погане про настоятельку, коли вона робила мені зауваження.

Вона зупинилась.

— Я не доїла хліб і викинула його. Це марнотратство. І брехня — я сказала, що доїла.

— Господь бачить наші слабкості, — сказав Філіп. — І прощає тих, хто кається.

— Так, отче.

Філіп чекав.

— І ще, отче. Знову про тіло.

Він відчув, як випрямляється спина. Мимоволі.

— Ви знаєте, який цього тижня був четвер. Спека не спадала три дні, повітря стояло як окріп, і раптом під вечір небо затягнуло хмарами. Не дощ — просто хмари. І подув вітер.

Філіп пам’ятав. Він того дня сидів у своїй кімнаті й переписував лист єпископу. Коли подув вітер, аж папери злетіли зі столу.

— Я була в саду, — продовжувала вона. — Прополювала грядку біля муру. На колінах, у землі. Спека. Хабіт прилип до спини, до живота. Я вже звикла до цього — улітку завжди так.

Вона говорила повільно, розмірено, ніби згадувала щось далеке.

— І тоді подув вітер. Не сильний, але прохолодний, перший за три дні. І він підняв край мого хабіту. Ззаду. Тканина спершу затріпотіла біля кісточок, потім здійнялась вище — до колін, до середини стегна. На мить, не довше. Але я відчула повітря на всій нозі, наче чийсь подих.

Філіп дивився на ґрати. На темний силует за ними.

— І я відчула холодне повітря на ногах. На литках. На шкірі, отче. Прохолоду.

Вона замовкла на мить.

— Ви слухаєте?

— Так, — сказав він.

— Я мала б одразу поправити хабіт. Але ж це просто вітер, і нікого поруч не було. Але я цього не зробила одразу.

Філіп не рухався.

— Я стояла на колінах біля грядки, і вітер холодив мені ноги, і я не рухалась. Просто відчувала. Секунду, може дві. Може довше, не знаю. Я не рахувала.

Вона говорила так, ніби описувала щось зовсім звичайне. Як росте буряк. Як сохне білизна.

— А потім поправила і працювала далі. Ніхто не бачив. Там нікого не було, тільки я і грядка і мур. Але я думала про це потім. Увечері. І наступного дня.

Філіп ковтнув. Горло було сухе.

— Чому я не опустила його одразу, отче? Це ж просто тканина. Просто вітер. Просто ноги.

Вона зупинилась.

— Але це було приємно. Прохолода на шкірі, коли скрізь спека. Тіло хотіло цього. І я дала йому це — кілька секунд, не більше. Але дала.

Філіп мав би щось сказати. Він відчував, що вона чекає. Але що тут скажеш?

— Чи це гріх? — спитала вона. — Дозволити тілу відчути приємне? Не… — вона зупинилась, ніби шукала слово. — Не те приємне. Просто прохолоду. Просто полегшення від спеки.

— Тіло має потреби, — сказав Філіп. Голос звучав тихіше, ніж він хотів. — Це не гріх.

— Але я могла поправити хабіт одразу, — сказала вона. — І не зробила цього. Свідомо. Я хотіла відчувати далі.

Він не знав, що відповісти.

— Може, це дрібниця, — продовжила вона. — Кілька секунд вітру на литках. Смішно навіть говорити про таке. Але я думала — якщо це дрібниця, чому я про неї думаю? Чому не забула одразу?

Філіп дивився на свої руки. Вони лежали на колінах, нерухомі.

— Тіло пам’ятає приємне, — сказала вона. — Навіть коли розум каже забути.

Пальці повільно зігнулись. Стиснулись.

— Я не знаю, отче, чи маю каятись за кілька секунд прохолоди. Але я вирішила сказати вам. Бо ви минулого разу сказали — якщо думки про тіло відволікають від молитви…

— Вони відволікають? — спитав він.

— Ще ні, — сказала вона. — Але я не впевнена, що так буде завжди.

Філіп змусив себе говорити рівно.

— Двічі читатимеш Отче наш, — сказав він.

— Тільки двічі?

Він не знав, чому сказав двічі, а не тричі. Так вийшло.

— Двічі, — повторив він.

— Добре, отче.

— Господь і Бог наш Ісус Христос нехай тебе розгрішить, а я Його владою, мені даною, відпускаю тобі гріхи твої в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Він перехрестив ґрати. Слова ті самі. Чому вони звучали інакше?

Вона не вставала.

— Отче, — сказала вона. — Чи можу ще одне питання? Як минулого разу.

Він мав сказати ні. Сповідь закінчена.

— Так, — сказав він.

— Чи ви думали про те, що я вам тоді розповіла? Про запах.

Філіп не відповідав.

— Я не питаю, чи ви нюхали своє зап’ястя, — додала вона. У її голосі не було насмішки. Або була, але глибоко. — Просто питаю, чи думали.

Він думав. Кожного дня цього тижня. Особливо ввечері, перед сном. Він не міг їй цього сказати.

— Я пам’ятаю вашу сповідь, — сказав він.

— Це добре, — сказала вона. — Мені б не хотілось, щоб ви забували.

Шурхіт тканини. Вона встала.

— Дякую, отче.

Вона вийшла.

Філіп сидів у темряві. За стіною її кроки віддалялись, потім стихли.

Він подумав про вітер. Про край хабіту, що здіймається. Про литки під тканиною.

Потім підвівся і вийшов у коридор. Там було душно і нерухомо. Вітру не було вже кілька днів.

---

Продовження Сліди на ґратах: Сповідь третя