«Поки день прохолоду навіє, а тіні втечуть…»
Вона прийшла в той самий час, що й минулого тижня. Філіп почув її кроки ще до того, як відчинились двері — повільні, рівні, впевнені. Він сидів у сповідальні й чекав.
Шурхіт тканини. Скрип лавки.
— Благослови мене, отче, бо я згрішила.
Той самий голос. Низький, спокійний.
— Слухаю вас, сестро, — сказав Філіп.
— Я двічі запізнилась на ранкову молитву. Один раз заснула, один раз просто не поспішала. Я дратувалась на сестру Агнес за те, що вона повільно їсть. Я думала погане про настоятельку, коли вона робила мені зауваження.
Вона зупинилась.
— Я не доїла хліб і викинула його. Це марнотратство. І брехня — я сказала, що доїла.
— Господь бачить наші слабкості, — сказав Філіп. — І прощає тих, хто кається.
— Так, отче.
Філіп чекав.
— І ще, отче. Знову про тіло.
Він відчув, як випрямляється спина. Мимоволі.
— Ви знаєте, який цього тижня був четвер. Спека не спадала три дні, повітря стояло як окріп, і раптом під вечір небо затягнуло хмарами. Не дощ — просто хмари. І подув вітер.
Філіп пам’ятав. Він того дня сидів у своїй кімнаті й переписував лист єпископу. Коли подув вітер, аж папери злетіли зі столу.
— Я була в саду, — продовжувала вона. — Прополювала грядку біля муру. На колінах, у землі. Спека. Хабіт прилип до спини, до живота. Я вже звикла до цього — улітку завжди так.
Вона говорила повільно, розмірено, ніби згадувала щось далеке.
— І тоді подув вітер. Не сильний, але прохолодний, перший за три дні. І він підняв край мого хабіту. Ззаду. Тканина спершу затріпотіла біля кісточок, потім здійнялась вище — до колін, до середини стегна. На мить, не довше. Але я відчула повітря на всій нозі, наче чийсь подих.
Філіп дивився на ґрати. На темний силует за ними.
— І я відчула холодне повітря на ногах. На литках. На шкірі, отче. Прохолоду.
Вона замовкла на мить.
— Ви слухаєте?
— Так, — сказав він.
— Я мала б одразу поправити хабіт. Але ж це просто вітер, і нікого поруч не було. Але я цього не зробила одразу.
Філіп не рухався.
— Я стояла на колінах біля грядки, і вітер холодив мені ноги, і я не рухалась. Просто відчувала. Секунду, може дві. Може довше, не знаю. Я не рахувала.
Вона говорила так, ніби описувала щось зовсім звичайне. Як росте буряк. Як сохне білизна.
— А потім поправила і працювала далі. Ніхто не бачив. Там нікого не було, тільки я і грядка і мур. Але я думала про це потім. Увечері. І наступного дня.
Філіп ковтнув. Горло було сухе.
— Чому я не опустила його одразу, отче? Це ж просто тканина. Просто вітер. Просто ноги.
Вона зупинилась.
— Але це було приємно. Прохолода на шкірі, коли скрізь спека. Тіло хотіло цього. І я дала йому це — кілька секунд, не більше. Але дала.
Філіп мав би щось сказати. Він відчував, що вона чекає. Але що тут скажеш?
— Чи це гріх? — спитала вона. — Дозволити тілу відчути приємне? Не… — вона зупинилась, ніби шукала слово. — Не те приємне. Просто прохолоду. Просто полегшення від спеки.
— Тіло має потреби, — сказав Філіп. Голос звучав тихіше, ніж він хотів. — Це не гріх.
— Але я могла поправити хабіт одразу, — сказала вона. — І не зробила цього. Свідомо. Я хотіла відчувати далі.
Він не знав, що відповісти.
— Може, це дрібниця, — продовжила вона. — Кілька секунд вітру на литках. Смішно навіть говорити про таке. Але я думала — якщо це дрібниця, чому я про неї думаю? Чому не забула одразу?
Філіп дивився на свої руки. Вони лежали на колінах, нерухомі.
— Тіло пам’ятає приємне, — сказала вона. — Навіть коли розум каже забути.
Пальці повільно зігнулись. Стиснулись.
— Я не знаю, отче, чи маю каятись за кілька секунд прохолоди. Але я вирішила сказати вам. Бо ви минулого разу сказали — якщо думки про тіло відволікають від молитви…
— Вони відволікають? — спитав він.
— Ще ні, — сказала вона. — Але я не впевнена, що так буде завжди.
Філіп змусив себе говорити рівно.
— Двічі читатимеш Отче наш, — сказав він.
— Тільки двічі?
Він не знав, чому сказав двічі, а не тричі. Так вийшло.
— Двічі, — повторив він.
— Добре, отче.
— Господь і Бог наш Ісус Христос нехай тебе розгрішить, а я Його владою, мені даною, відпускаю тобі гріхи твої в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Він перехрестив ґрати. Слова ті самі. Чому вони звучали інакше?
Вона не вставала.
— Отче, — сказала вона. — Чи можу ще одне питання? Як минулого разу.
Він мав сказати ні. Сповідь закінчена.
— Так, — сказав він.
— Чи ви думали про те, що я вам тоді розповіла? Про запах.
Філіп не відповідав.
— Я не питаю, чи ви нюхали своє зап’ястя, — додала вона. У її голосі не було насмішки. Або була, але глибоко. — Просто питаю, чи думали.
Він думав. Кожного дня цього тижня. Особливо ввечері, перед сном. Він не міг їй цього сказати.
— Я пам’ятаю вашу сповідь, — сказав він.
— Це добре, — сказала вона. — Мені б не хотілось, щоб ви забували.
Шурхіт тканини. Вона встала.
— Дякую, отче.
Вона вийшла.
Філіп сидів у темряві. За стіною її кроки віддалялись, потім стихли.
Він подумав про вітер. Про край хабіту, що здіймається. Про литки під тканиною.
Потім підвівся і вийшов у коридор. Там було душно і нерухомо. Вітру не було вже кілька днів.
Продовження Сліди на ґратах: Сповідь третя
Усі частини: Сліди на ґратах
Також у жанрі «Відлуння пристрастей»
Скрипторій у січні протоплювали один раз на день, після ранкової меси. До вечора тепло сходило в стіни. Софі сиділа над…
Кобилиця не була підкована. Ранок стояв сухий, жовтий, з тим осіннім сонцем, яке гріє шкіру, але не тіло. Олена вийшла…
Софі знайшла її мізинець на другому вірші. Псалом ішов рівно, голоси старших сестер тримали тон. Новіціатка ліворуч боялась збитись і…
У бенедиктинських монастирях Франції XVIII століття було багато речей, які офіційна історія не записувала. Посилки з дому з подвійним дном,…
«Почнемо з початку. Ну, майже з початку — бо справжній початок це Хаос, але ж ми тут не для академічної…
Вода в мисці охолола — Агата помітила це раніше, ніж Марта опустилась на коліна. Треба було сказати. Не сказала. Марта…