Сліди на ґратах: Сповідь сьома

«Хто ця, що видніє, як зоря досвітня…»

Філіп прийшов до сповідальні задовго до призначеного часу. Сидів у темряві. Руки на колінах. Серце билося швидше, ніж мало.

Він думав про минулий тиждень. Про її голос. Про своє тіло, яке не слухалось. Про слово, яке вона сказала наприкінці.

Синку.

Він не міг молитися після того. Не міг дивитись на свої руки без сорому. Не міг спати без того, щоб чути її голос у темряві.

Її кроки. Повільні, рівні. Ті самі.

Шурхіт тканини. Скрип лавки.

— Благослови мене, отче, бо я згрішила.

— Слухаю вас, сестро.

— Я була неуважна на службі. Пропустила вечірню молитву. Сперечалась із сестрою Терезою..

Вона зупинилась.

— Дрібниці, отче. Ви знаєте, що це дрібниці.

Він знав.

— Це все, сестро? — спитав він.

— Так, отче. Це все.

Його серце завмерло.

— Три Отче наш, — сказав він. Голос звучав порожньо. — І три Аве Марія.

— Дякую, отче.

— Господь і Бог наш Ісус Христос нехай тебе розгрішить, а я Його владою, мені даною, відпускаю тобі гріхи твої в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Він перехрестив ґрати. Рука не тремтіла. Тіло було порожнім.

Шурхіт тканини. Вона збиралась встати.

— Сестро.

Вона завмерла.

— Так, отче?

Він не знав, що хоче сказати. Він знав, чого хоче. Але не міг сказати цього вголос.

— Ви не хочете розповісти… ще щось?

— Що, отче?

— Щось… як минулого тижня. Або раніше.

Він чув власний голос — тихий, невпевнений. Голос хлопчика, не священника.

— Ви хочете, щоб я розповіла? — спитала вона.

Він мовчав. Мовчання було відповіддю.

— Хочете, щоб я розповіла, як сестра Клара засинає з рукою між ніг?

Філіп не дихав.

— Або як я мию шию вранці, і вода стікає нижче ключиць, і я стою так, поки не охолону?

Він стискав коліна.

— Або як пахне моя сорочка після неспокійної ночі — солоно, тепло, як тіло, що не могло заснути?

Його пальці побіліли на тканині сутани.

— Або як я лежу в темряві й думаю про вас, і моя рука—

Вона замовкла.

Тиша. Довга тиша.

— Сестро, — сказав він. — Що ваша рука?

Вона не відповідала.

— Сестро?

— Нічого, отче. Я сказала забагато.

Шурхіт тканини. Вона встала.

— Сестро, зачекайте—

— Я вже отримала покуту, отче. Три Отче наш і три Аве Марія. Я помолюсь сьогодні ввечері.

Її голос — спокійний, рівний. Ніби нічого не сталось. Ніби вона не обірвала речення на півслові. Ніби він не благав її продовжити.

— До наступного тижня, отче.

Скрипнули двері.

Її кроки віддалялись по коридору. Повільні, рівні. Ті самі кроки, що завжди.

Філіп сидів у темряві сповідальні. Дивився на свої руки. Вони стискали коліна так, що боліли кісточки.

Вона не попросила відпущення за те, що обірвала.

Він не міг дати відпущення за те, чого не почув.

Сидів і думав про її руку в темряві. Про речення, яке вона не закінчила.

Що вона хотіла сказати?

Думатиме про це до наступного тижня.

Наступного тижня вона може знову говорити тільки про хліб і пропущені молитви.

Вибір належить їй.

Завжди належав їй.

---