Пані Зваба

Місце, де чуттєва романтика зустрічає відвертість


Сліди на ґратах: Сповідь третя

«Як лілея посеред тернини…»

Філіп сидів у сповідальні раніше, ніж зазвичай. Він знав цей звук ще до того, як відчинились двері — повільні кроки, впевнені. Вона сіла.

— Благослови мене, отче, бо я згрішила.

— Слухаю вас, сестро.

— Була розсіяна під час читання євангелія на службі. Думала про обід замість слова Божого. Злилась на настоятельку за те, що вона дає мені більше роботи, ніж іншим. Не хотіла йти до молитви в понеділок, але пішла.

Вона говорила так само повільно, як завжди. Слово за словом.

— І ще одне. Щось, що я бачила. Не я робила, отче. Але я бачила і мовчала.

Філіп чекав.

— Три ночі тому я прокинулась серед ночі. Спека, душно. Пішла до вбиральні. Було близько другої ночі. Темно, тільки місяць крізь вікна.

Філіп слухав.

— На зворотному шляху я почула звук. Тихий, ледь чутний. Ніби хтось дихає. Або плаче. Я пішла на звук.

Вона зробила паузу.

— Ви знаєте, отче, біля північної сторожі є закуток. Ніша у стіні, де колись стояла статуя святої Клари. Тепер там порожньо. Темно. Тихо.

— Так, — сказав Філіп. Він не знав, чи знає.

— Я зупинилась за кілька кроків. Місячне світло падало з вікна навпроти. Прямо в ту нішу. І я побачила сестру Катерину.

— Ви її знаєте, отче?

— Ні, — сказав він. — Я не знаю всіх сестер на ім’я.

— Років тридцять. Її постригли два роки тому. Тиха жінка, скромна. На службах стоїть завжди в останньому ряду.

— Так.

— Вона стояла в ніші, притулившись спиною до стіни. В нічній сорочці. Обличчям до мене, але вона мене не бачила — я стояла в тіні, а вона в світлі.

Філіп не рухався.

— Її, сотні разів прана сорочка, була майже прозора. Я бачила її тіло крізь тканину. Груди. Живіт. Темінь внизу.

Філіп затамував подих.

— Вона стояла, притулившись до стіни. Голова закинута назад. Очі заплющені. Одна рука на стіні, друга — під сорочкою.

— Ви слухаєте, отче?

— Так, сестро.

— Рука рухалась. Повільно. Вона гладила себе долонею. По животу. Нижче. Ще нижче. Потім пальці зігнулись і зникли між ніг.

Філіп закрив очі.

— Вона дихала важко. Рот напіввідкритий. Я бачила, як тремтять її стегна. Як напружується обличчя. Вона закусила губу.

— Що саме ви бачили? — спитав Філіп.

Він не хотів питати. Слова вийшли самі.

— Її руку між ніг. Як пальці рухаються під тканиною. Як вона притискається спиною до стіни щоразу, коли рука рухається швидше.

Вона замовкла.

— І? — сказав Філіп.

Він почув власний голос ніби зі сторони.

— Пробачте, отче, — сказала Беатриче. — Можливо, я кажу забагато.

Він не відповідав. Десять секунд. Двадцять.

— Продовжуйте, — сказав він.

Він одразу пошкодував. Але слово вже пролунало.

— Вона рухала рукою швидше. Стегна тремтіли. Потім вона видихнула — різко, коротко.

— Вона завмерла на кілька секунд. Рука ще була там, між ніг. Потім повільно витягла її. Я бачила, як блищать пальці в місячному світлі. Вологі.

— Скільки часу вона так стояла? — спитав Філіп.

— До того, як закінчила? Кілька хвилин. Може більше.

— Ви… ви весь цей час стояли?

— Так, отче. Я не могла піти. Якби я ворухнулася, вона б почула.

Філіп не знав, чи це правда.

— Потім вона витерла пальці об сорочку, — сказала Беатриче. — Повільно, ретельно. Постояла ще трохи, дихаючи важко. І пішла. Тихо, босоніж. У бік келій.

— І ви за нею не пішли?

— Ні, отче. Я стояла в тіні, поки вона не зникла за поворотом. Потім підійшла до ніші. Стала там, де стояла вона.

— Навіщо?

— Не знаю. Мені хотілось відчути те, що відчувала вона. Холод каменю на спині. Місячне світло на обличчі.

— І що ви відчули?

Він знову спитав перед тим, як встигнув себе зупинити.

— Камінь був теплий, отче. Від її спини.

Філіп не дихав.

 — Я не знаю, чи це гріх. Але я про це думаю. Кожної ночі з того часу.

Філіп змусив себе говорити.

— Сестра Катерина… вона знає, що ви її бачили?

— Ні.

— Ви їй не скажете?

— Ні, отче.

Він чекав, що вона пояснить. Але вона мовчала.

— І наступного дня вона прийшла на службу, — сказала Беатриче нарешті. — Стояла в останньому ряду, дивилась у підлогу, як завжди. І ніхто не бачив різниці.

— А ви? — спитав він. — Ви бачили?

— Я дивилась на неї під час ранкової молитви. На її руки, складені до молитви. На її пальці. І я думала про те, чим вони пахнуть.

Вона зупинилась.

— Це теж гріх, отче. Я знаю.

Філіп дихав важко. Він чув власне дихання в тісній сповідальні.

— Вона буде робити це знову? — спитав він.

Питання вийшло саме.

— Так, отче. Буде.

— Звідки ви знаєте?

— Я відчуваю.

Він мав щось сказати. Не міг.

— Тричі Отче наш і десять разів Аве Марія, — сказав він.

— Добре, отче.

— Господь і Бог наш Ісус Христос нехай тебе розгрішить, а я Його владою, мені даною, відпускаю тобі гріхи твої в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Він перехрестив ґрати.

Вона не встала.

— Отче, — сказала вона.

Він мав сказати ні. Сповідь закінчена. Покута дана. Йдіть, сестро.

— Так.

— Ви спитали, скільки часу вона стояла. І що я відчула в тій ніші. І чи буде вона робити це знову. Ви не сказали — припиніть, сестро. Ви сказали — продовжуйте.

Філіп мовчав.

— Я просто відповідала на ваші питання, отче. Це все. Але ви питали.

Шурхіт тканини. Вона встала.

— Дякую за покуту. До наступного тижня.

Її кроки віддалялись по коридору. Повільні, рівні, впевнені. Ті самі кроки, що завжди.

Філіп сидів у темряві сповідальні.

Він думав про нішу біля північної сторожі. Про місячне світло на прозорій сорочці. Про пальці, що блищать від вологи.

Про теплий камінь, нагрітий чужою спиною. Він не думав про гріх.


Продовження Сліди на ґратах: Сповідь четверта