«Поклади ти мене, як печатку на серце своє…»
Філіп прийшов до сповідальні раніше. Сидів у темряві й чекав. Він не хотів визнавати, що чекає саме на неї. Але інших сповідей цього дня він майже не пам’ятав.
Її кроки. Повільні, рівні.
Шурхіт тканини. Скрип лавки.
— Благослови мене, отче, бо я згрішила.
— Слухаю вас, сестро.
Він чекав. Знав, що буде далі.
— Цього тижня я була на службі. Стояла в задньому ряду, як завжди. І дивилась на вас.
Філіп відчув, як щось стиснулось у грудях.
— Ви стояли біля вівтаря. Читали євангеліє. Я не слухала слів, отче. Я дивилась на ваші руки.
— Ви тримали книгу. Пальці на краю сторінки. Довгі пальці, вузькі долоні. Кісточки під шкірою. Я бачила, як вони рухаються, коли ви гортаєте.
— Це звичайний рух, сестро, — сказав Філіп. — Нічого особливого.
— Так, отче. Але я подумала — ці руки тримають Святе Письмо. Ці руки благословляють хліб. Ці руки перехрещують ґрати, коли ви даєте мені відпущення.
Я дивилась на них усю службу. Не на вівтар. Не на розп’яття. На ваші руки.
— Сестро, ви прийшли сповідатись у гріхах, — сказав він. — Розсіяність на молитві — це гріх. Але опис моїх рук — ні.
— Ви праві, отче. Вибачте.
Вона замовкла. Філіп подумав, що це кінець.
— Але це ще не все.
Він стиснув коліна.
— Потім, у келії, я думала про них. Які вони на дотик. Теплі чи холодні. Шкіра м’яка чи суха від письма. Тієї ночі мені снилось, отче.
Філіп закрив очі.
— Я лежала у своїй келії. Уві сні. Було темно. Тихо. І я відчула руку на своєму животі. Не свою руку, отче.
Він не дихав.
— Я лежала на спині. Рука лежала на животі, поверх сорочки. Нерухомо. Просто лежала. Я відчувала вагу долоні. Тепло крізь тканину. Нічого більше. Спершу.
— Сестро, я не думаю, що деталі сну…
— Рука не рухалась довго, отче. Хвилину, може довше. Я лежала й чекала. І хотіла, щоб вона рухнулась. Але вона не рухалась.
А потім пальці розсунулись. Притиснулись до живота крізь сорочку. Я відчула кожен палець окремо. І затамувала подих.
Рука почала рухатись. Повільно. Вгору. Зупинилась на грудях. Долоня лягла повністю, накрила. Я відчувала своє серце під чужою рукою. Як воно б’ється. Швидко. Занадто швидко.
Я хотіла, щоб рука стиснулась, отче. Чекала цього. Але вона просто лежала. І це було гірше.
— Сестро, — сказав Філіп. — Я розумію, що сни бувають… складні. Але вам не треба…
— Потім рука зсунулась нижче. До живота. Пальці знайшли край сорочки. І зайшли під неї.
Вона говорила тихо, повільно.
— Я відчула пальці на голій шкірі. На животі. Теплі. Вони затримались там. Я не дихала, отче. Боялась, що якщо здригнусь — рука зникне.
Потім вище. По ребрах. Повільно. Кожне ребро окремо. Ніби хтось рахував. І ще вище. До грудей. Але вже без тканини між нами.
Філіп стискав коліна. Кісточки побіліли.
— Я вигнулась назустріч, отче. Уві сні. Моє тіло саме це зробило. Я не наказувала йому.
Тоді я подивилась на ту руку. Хотіла побачити, чия вона. Було темно. Я бачила тільки силует. Пальці на моїй шкірі. Довгі пальці. Вузька долоня.
І я впізнала, отче. Ваша рука.
Філіп не рухався.
— Я мала б злякатись. Прокинутись. Але я не злякалась. Я поклала свою долоню на вашу. Притиснула до себе. Міцніше.
І рука почала рухатись нижче.
— Отче? Ви слухаєте?
— Продовжуйте, — сказав Філіп.
Слово вийшло саме. Як востаннє.
— Рука зупинилась на животі. Нижче пупка. Пальці на краю… І тоді я прокинулась.
Моя власна рука була під сорочкою. Там, де була ваша. На животі. Нижче.
Я не прибрала її одразу, отче. Лежала так. Хвилину. Може довше. Думала про те, що було б далі. Якби не прокинулась. Куди б пішли ваші пальці. Що б я відчула.
І мої пальці були мокрі, отче.
Вона замовкла.
— Чи можна згрішити чужими руками уві сні? Я не обирала цього. Сни приходять самі. Але там були ваші руки. Я їх впізнала. Я їх притиснула до себе.
І я хотіла більше.
— Отче?
Він змусив себе говорити.
— Десять разів Аве Марія, — сказав він. — І п’ять разів Отче наш. На колінах. На кам’яній підлозі.
— На кам’яній підлозі, отче?
— Так.
— Холодній?
— Так.
— Добре, отче.
— Господь і Бог наш Ісус Христос нехай тебе розгрішить, а я Його владою, мені даною, відпускаю тобі гріхи твої в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Він перехрестив ґрати. Рука тремтіла. Він знав, що вона бачить.
Вона не вставала.
— Отче. Я не хотіла вас збентежити.
Він мовчав.
— Але ви казали — якщо думки відволікають від молитви, треба сповідатись. А я думаю про ваші руки. Вже третій день. Особливо ввечері. Перед сном.
Шурхіт тканини. Вона встала.
— Дякую за покуту, отче. До наступного тижня.
Її кроки віддалялись по коридору.
Філіп сидів у темряві. Він дивився на свої руки. Довгі пальці. Вузькі долоні. Кісточки під шкірою.
Він підніс долоню до обличчя й вдихнув.
Продовжити Сліди на ґратах: Сповідь шоста
Усі частини: Сліди на ґратах
Також у жанрі «Відлуння пристрастей»
Інжир тріскається в пальцях. Беру половинку, відкушую — м'якіть тепла від денного сонця, що ще ховається у плодах, червона, з…
Чан був до колін. Виноград чавили з ранку, мезга вже піднялась високо, шкірки спливали наверх, сік темнів унизу. Над чаном…
Вода в мисці охолола — Агата помітила це раніше, ніж Марта опустилась на коліна. Треба було сказати. Не сказала. Марта…
Софі знайшла її мізинець на другому вірші. Псалом ішов рівно, голоси старших сестер тримали тон. Новіціатка ліворуч боялась збитись і…
М'ясо ще на камені. Велика туша — давно такого не було. Жир шипить і крапає у вогонь, спалахує. Вона відриває…
Повітря ще пахне боєм — піт, кров, страх чужий і свій, розрита земля під ногами. Вона дихає важко, рот відкритий.…