Скриня

Час читання: 4 хв.

Софі прийшла після повечір’я. Принесла книжку, але книжку поклали на столик і не відкрили. Свічка горіла одна. У вікні була осінь — голе гілля, з якого крапало після денного дощу.

Софі сіла на ліжко, нахилилась, поцілувала Марі-Мадлен у скроню.

— У сестри Анжеліки знов кашель.

— Чула.

— За ним іноді зручно ховатися.

Марі-Мадлен ледь усміхнулась, не відкриваючи очей.

Софі поцілувала нижче — в шию, під вухом, де знала. Марі-Мадлен заплющила очі.

Софі розв’язала шнурок на її сорочці. Марі-Мадлен трохи піднялась, Софі стягла сорочку через голову, поклала на стільчик біля ліжка. Свою рясу поклала на ліжко, під спину Марі-Мадлен.

Софі сіла на край ліжка біля її стегна. Рукою провела від ключиці вниз — повільно, по грудях, по животу, до стегна, і назад. Так двічі. Тоді нахилилась — губами до грудей. Узяла сосок у рот, тримала, обвела язиком, відпустила, узяла знов. Довго, як любила. Марі-Мадлен зітхнула.

Софі знала, що Марі-Мадлен любить це довго. Тому не поспішала. Перейшла до другої, повернулась до першої, прикусила трохи — Марі-Мадлен втягла повітря. Потім губами по ребрах нижче. По животу — повільно, з паузою біля пупка. По стегні з внутрішнього боку, не доходячи.

Тоді спустилась з ліжка на підлогу і розвернула Марі-Мадлен стегнами до себе.

Язиком повільно провела знизу — від входу до святої Клари. Зупинилась, де Марі-Мадлен любила. Тоді кінчиком язика привіталась — точково. Потім знов знизу. З паузами, як завжди.

Марі-Мадлен лежала з заплющеними очима. Дихала рівно. Софі тримала темп, ніби вони мають куди поспішати, але не поспішатимуть. Її язик ходив повільно. Рука лежала на стегні Марі-Мадлен.

Софі любила це робити. Любила, як Марі-Мадлен повільно перестає бути напруженою. Як її коліно зсувається убік саме собою. Як живіт починає підніматись вище. У Софі була своя тиха гордість — те, що вона дала цій жінці тіло, якого та не мала.

Марі-Мадлен дихала. Софі продовжувала.

Потім Софі повільно ввела палець. І повільно витягнула.

Марі-Мадлен розплющила очі.

— Швидше.

Софі підняла голову.

— Що?

— Швидше. І глибше.

Софі подивилась на неї секунду. Марі-Мадлен ніколи не казала так — не цими словами, не цим голосом. Софі звикла читати її по диханню, по тому, як коліно зсувається, по звуках без слів.

— Маді?

— Роби.

Софі повернулась до того, що робила. Рухи стали швидші.

— Ще.

Софі додала ще палець. Марі-Мадлен мовчала якусь хвилину. Софі стежила за її обличчям.

— Не так. Наче чоловік.

Софі завмерла.

— Що.

— Зроби, наче чоловік. Я хочу знати.

Софі подивилась на неї. Марі-Мадлен дивилась у відповідь спокійно.

— Маді…

— Я знаю.

Софі мовчала, дивилась на неї.

— Зроби.

Софі повільно вийняла руку. Витерла пальці об простирадло. Подивилась на Марі-Мадлен. Та кивнула.

Марі-Мадлен повільно підвелась. Софі взяла з ліжка рясу та кинула на скриню.

— Сядь.

Марі-Мадлен сіла на скриню. Стопи на холодній підлозі. Скриня була вища ніж ліжко — вона опинилась майже на одному рівні з Софі, що стояла перед нею.

Софі розвела її коліна руками. Стала між них.

— Обіприся на скриню.

Марі-Мадлен відхилилась назад, схопилась обома руками за дальший край скрині. Спина прогнулась, таз висунувся вперед. Софі дивилась на неї.

Тоді почала. Права рука вперед, з вагою, з ритмом — тим, що шукала на ліжку, але тепер кут інший, природніший. Ліву долоню Софі поклала на ближчий край скрині, поряд із правим стегном Марі-Мадлен — для рівноваги.

— Так.

— М-м.

— Так роби.

Софі робила. Дихала через рот, бо ніс не встигав. Скроні швидко стали мокрі. Волосся на лобі поприлипало. Рука йшла глибше — повільно, з вагою, з повторенням.

Марі-Мадлен дихала глибоко, відхилена назад, тримаючись за край. У певну мить різко вдихнула. Стиснула край скрині сильніше.

— Не зупиняйся.

Софі не зупинилась. Марі-Мадлен видихнула через зуби.

— Роби.

Софі робила. Перейшла на повільніше, але глибше. Марі-Мадлен це відчула одразу — застогнала, нижче, з горла. Софі знайшла кут і трималась його.

У певну мить рука Софі з’їхала, її пальці опинилися під сідницею Марі-Мадлен. Софі відчула теплу тяжкість тіла.

— Так. Так.

Софі дихала важко. Рука стомилась, але вона не зупинялась. Бачила, як у Марі-Мадлен здригається живіт та стегна від кожного руху, як рот відкривається без звуку.

Софі подумала: наступного разу її черга. Щоб з нею робили так само.

Марі-Мадлен розплющила очі. Подивилась на Софі. Софі дивилась у відповідь, не відводячи. Марі-Мадлен очей не закрила.

Софі робила глибше та глибше. Рука вже починала німіти. Марі-Мадлен застогнала голосніше, обірвала стогін, прикусила тильний бік однієї руки, другою тримаючись за край.

— Маді.

— Не говори.

Софі рухалась далі. Чула, як збилось її власне дихання. Не відводила очей. Марі-Мадлен теж не відводила.

— Я зараз. Ще, ще…

— Знаю.

Тіло Марі-Мадлен вигнулось. Потім ще раз. Софі не ворушилась. Марі-Мадлен тримала її руку в собі — внутрішніми м’язами, не відриваючи від неї погляду.

Потім відпустила. Видихнула повільно. Очі заплющила.

Софі стояла нерухомо. Не виймала, чекала.

— Вийми.

Софі повільно вийняла. Витерла руку об рясу під Марі-Мадлен. Тоді тією ж рясою витерла Марі-Мадлен між стегон, де стікло.

Марі-Мадлен сиділа з заплющеними очима. Тримала руки на стегнах Софі, не відпускала.

— Підемо.

Марі-Мадлен кивнула. У Софі тремтіли стегна. Взяла Марі-Мадлен під лікоть, повела до ліжка. Марі-Мадлен лягла. Софі лягла поряд.

Ряса лишилась на скрині. На ній були плями.

Якийсь час мовчали.

Софі витерла лоб тильною стороною долоні. Подивилась на Марі-Мадлен.

— Ну що ж, — сказала Софі. — Тепер ви, сестро Женев’єво, офіційно втратили цноту.

Марі-Мадлен трохи розплющила одне око.

— Тьху на тебе.

— Маю засвідчити перед Богом.

— Помовч.

Софі засміялась, тихо, і одразу за сміхом — закашлялась, бо горло пересохло.

— Треба сказати матінці про Анжеліку.

— Скажи.

Марі-Мадлен повернулась до неї, поклала руку їй на груди — долонею, не пестячи.

Свічка догоряла. Ґніт упав у віск, полум’я стало низьке і сине по краю.

— Загаси.

Софі простягла руку, загасила пальцями.

Соломія Зваба