Морський коник

Час читання: 7 хв.

Дощ ішов з обіду. Софі сиділа в Марі-Мадлен на підвіконні, підібгавши ноги під рясу, спиною на одну сторону віконного укосу, стопами на іншу. Марі-Мадлен на ліжку, з книгою, яку не читала уже чверть години.

— У мене був чоловік.

Марі-Мадлен підняла очі.

— Що? У тебе?

— Так. Один раз.

Марі-Мадлен закрила книгу, поклала на коліна, тримала руку на ній.

— До монастиря.

— Очевидно, до.

— Хто?

— Шевальє де Кенсі. Друг старшого брата.

Марі-Мадлен мовчала. У вікно стукало рівно.

— Скільки тобі було?

— Сімнадцять. Йому двадцять чотири.

— І.

— Що «і».

— Розкажи.

Софі подивилась на неї.

— Впевнена?

— Ще питаєш.

Софі обхопила коліна руками. Думала.

— Це було влітку. У нас гостював. Брат поїхав на полювання на цілий день, мати в Парижі. Залишився він і я.

— Зумисне залишився.

— Зумисне. Я теж зумисне не поїхала з матір’ю.

— Ага. Похітлива мадемуазель.

— Марі-Мадлен.

— Що, не похіть?

— Похіть. Але він здавався мені таким милим.

Марі-Мадлен подивилась на неї. Не сказала нічого.

— Ми сиділи в бібліотеці. Я читала вголос — Кребійона-молодшого, він дав. Це така книжка…

— Знаю Кребійона.

— Звідки?

— Сестра Селестина приносила.

Софі подивилась на неї довго.

— Сестра Селестина.

— Її вже немає тут. Її перевели.

— За Кребійона?

— Ні. За інше.

Софі чекала, але Марі-Мадлен не сказала за що. Софі повернулась.

— Я читала йому Кребійона. Дійшла до місця, де… ну, ти знаєш місце. Він сидів навпроти. І раптом встав і пересів до мене.

— На канапу.

— На канапу.

Софі помовчала.

— Я думала, він мене поцілує. Він не поцілував. Він узяв книжку з моїх рук, поклав на столик і спитав: «Продовжимо?»

— Читати?

— Ні. Він сказав — продовжимо те, про що читали. Разом.

Марі-Мадлен трохи нахилила голову.

— І ти.

— Я сказала: «Я не знаю як».

— А він.

— А він сказав: «Я покажу».

У вікно стукало. Софі дивилась на свої коліна.

— Розказуй далі.

Софі набрала повітря.

— Він спочатку розв’язав мені шнурівку на корсажі. Повільно. Дивився мені в очі. Цей погляд я запам’ятала надовго.

— Чому?

— Тому що було страшно. А він дивився в очі і від цього було менше страшно.

Марі-Мадлен мовчала.

— Потім він поклав руку мені на груди і просто тримав. І сказав щось — я не пам’ятаю що. Якусь дурню. Щось про серце, що швидко б’ється. Тоді я подумала, що це гарно. Тепер думаю — банально.

— А потім.

— А потім він мене поцілував. Це вже було як у книжках.

— Як у яких книжках?

— У всіх. У Кребійона теж. Цілуються однаково, у книжках.

— А не в книжках.

Софі подивилась на неї.

— Не зовсім так. Гірше і краще одночасно.

— Як це.

— Гірше — бо незручно. Носи заважають, наприклад. У книжках ніхто не пише про носи. І зуби — стикаються іноді. У книжках про зуби не пишуть.

— А краще.

— А краще — бо в книжках не пишуть, що від поцілунку слабнуть ноги і в голові стає легко. Як після келиха вина.

Марі-Мадлен мовчала.

— Він мене поцілував. Тоді ще раз. Тоді посадив собі на коліна.

— На коліна.

— Так. І я сиділа в нього на колінах, і він мене цілував, і одночасно розв’язував далі корсаж, а я лише допомагала, піднімаючи руки.

— Ти знала, що робити.

— Не знала. Здогадувалась. У мене була кузина, старша на чотири роки, заміжня. Вона мені дещо розказувала.

— І.

— І він розв’язав мені корсаж. Сорочка лишилась. Він поклав руку під сорочку. Це було вперше.

Софі замовкла.

— Що вперше?

— Чоловіча рука. Там.

Марі-Мадлен подивилась убік. Подивилась назад.

— І.

— Тепло. Я думала, буде холодно. А виявилось тепло.

— Так, — видихнула Марі-Мадлен.

— Він тримав мене так якийсь час. Тоді встав.

— Встав.

— Так. Зсадив мене з колін на канапу, поправив, щоб я зручно сиділа.

— Уважний який.

— У нього старша сестра.

— А.

Марі-Мадлен дивилась у вікно.

— Потім він встав. Переді мною. Це інша картина зовсім.

— Тобто?

— Я ж раніше з ним розмовляла стоячи або сидячи поруч. Тепер — він стоїть, я сиджу, і мені до нього — голова на рівні його жилета.

— Низько.

— Низько. І от він стоїть і дивиться на мене згори. Спокійно так.

Софі подивилась у вікно.

— Він наче давав мені можливість піти або залишитися.

— А ти?

— Залишилася, звісно.

Софі усміхнулась.

— Я сиділа і дивилась. На його жилет. На штани. На те, що було видно через штани.

— Видно?

— О, так, ще й як видно.

Марі-Мадлен подивилась на свічку.

— Не дивись на свічку.

— Я не дивлюсь.

— Дивишся.

— Розказуй.

Софі засміялась водночас червоніючи від спогаду.

— Я подумала: якщо він зі мною робив, що робив, то я теж можу. Я підняла руку. Поклала на нього. Через штани.

— Розказуй.

— Він видихнув. Так — різко, через ніс. Я злякалась, прибрала руку. Він сказав: «Ні-ні. Поверніть».

— «Поверніть.»

— Так він сказав. На «ви». Хоча до того перейшов на «ти».

— Шевальє все ж витончений.

— Так.

— Я чомусь уявляла грубіше.

— Чому грубіше?

— Не знаю. Я не уявляла шевальє. Я уявляла, що чоловіки грубіші.

— Ні, цей не був грубий.

— Шкода.

Софі подивилась на неї.

— Чому шкода?

— Тому що якби був грубий, я б його так не уявляла зараз.

Софі мовчала. Потім засміялась тихо.

— Ти ревнуєш.

— Не ревную.

— Ревнуєш.

— До шевальє, якого я не бачила і який у Версалі. До людини, яка існує тільки в твоїй розповіді.

— Це найгірший вид ревнощів.

— Чому?

— Тому що до того, кого можна побачити, можна щось зробити. До того, хто у твоїй голові, — ні.

Марі-Мадлен подивилась убік.

— Розказуй далі.

— Він поклав свою долоню зверху моєї. Прибрав, щойно показавши, як рухати.

— О, ти сама вже далі?

— Так.

— Ти завжди була самостійною.

Софі тримала коліна.

— Але я хотіла побачити його на власні очі. Попросила: «Покажіть».

— Покажіть?

— Я весь час казала «покажіть». Як на уроці малювання.

— Спокусниця.

— Це ж і був урок.

— Так. Добре, що не екзамен.

Софі дивилась у вікно.

— Він розв’язав. Я дивилась.

Марі-Мадлен мовчала.

— Я думала, я злякаюсь. Не злякалась. Мені було цікаво. Як коли вперше бачиш якусь тварину, про яку чула, але не бачила.

— Морського коника.

— Так.

— Шевальє був як морський коник.

— Не він. Те, на що я дивилась.

— А-а. Ну тоді.

Софі подивилась на неї. Марі-Мадлен сиділа з підкресленою серйозністю.

— Ти знущаєшся.

— Я не знущаюсь.

— Знущаєшся.

— Я слухаю про морського коника. Я уважна.

Софі кинула в неї подушкою з підвіконня. Марі-Мадлен впіймала.

— Розказуй.

— Не буду.

— Будеш.

— Чому?

— Тому що тобі самій хочеться.

Софі мовчала секунду. Потім сказала:

— Хочеться.

Марі-Мадлен дивилась на неї.

— Він живе своїм життям, — сказала Софі тихіше. — Я тоді це зрозуміла. Шевальє говорить, дихає — а він існує сам. Реагує сам.

— На що.

— На все. На мою руку. На мій погляд. На те, що я близько.

Марі-Мадлен мовчала.

— Я торкнулась. Без штанів уже. Не одразу — він не квапив. Стояв і чекав. Я сиджу, він стоїть. Я довго дивилась. Тоді торкнулась пальцями. Одним. Тоді всією рукою.

— І.

— І йому це було добре. Я бачила. Він заплющив очі, голова трошки відкинулась.

— Шкіра там тоненька, — сказала Софі повільніше. — Не як на руці. Тонша. Зсувається. Можна її потягти трохи.

Марі-Мадлен слухала тихо.

— Я не знала про це, — сказала Софі. — Що вона зсувається. Це теж тоді вперше.

— Ти багато чого тоді вперше дізналася.

— Так.

— Скільки тобі було?

— Сімнадцять. Я тобі сказала.

— Сказала. Просто… сімнадцять.

— Що.

— Нічого. Розказуй.

Софі помовчала. У коридорі пройшов хтось — кроки, шурхіт ряси. Минуло. Софі почекала, поки кроки стихнуть.

— Я тримала його рукою. Він поклав свою зверху. Знов показав — спочатку повільно, тоді трохи швидше. Ритм. Потім прибрав свою руку. Залишив мені.

— Ритм.

— Так. Це теж окреме знання — який ритм.

— Який?

Софі подивилась на неї.

— Залежить від чоловіка. Йому подобався один. Іншому, може, інший. Я тільки одного знала.

— М-м.

Софі бачила, що Марі-Мадлен тримає щось у собі, але запитувати не стала.

— Я була зосереджена, ніби в нотах розбираюсь. Дивилась на руку, не на нього.

— А він.

— А він мене не квапив. Стояв, дихав. Іноді щось говорив.

— Що?

— Не пам’ятаю слів. Пам’ятаю тон. Тихий. Що добре. Що так, що так.

— Підтримував.

— Підтримував.

Марі-Мадлен опустила очі.

— Йому теж було страшно, — сказала Софі. — Не як мені. Інакше. Що зробить щось не так і я перелякаюсь. Я це тоді не зрозуміла. Зараз думаю — так.

Марі-Мадлен мовчала довго.

Тоді сказала:

— У тебе щоки горять.

Софі піднесла долоню до щоки.

— Тебе це заводить?

— Тебе, бачу, теж.

Софі засміялась тихо. Марі-Мадлен теж — коротко.

— Розказуй.

— Я не знаю, чи треба.

— Чому?

— Тому що я не дорозкажу.

— Дорозкажеш.

Софі дивилась на неї.

— Я бачила, як він твердів, темнішав. Під тонкою шкірою проступали тоненькі напружені жилки. Я думала — це вже все, далі нікуди. А ще було куди.

— Куди?

— Він почав дихати інакше. Швидше. Я думала — він задихається. Хотіла зупинитись. Він сказав: «Ні. Продовжуй». Знов на «ти».

— Знов на «ти».

Софі дивилась на свої коліна.

— Він поклав мені руку на потилицю. Не натискаючи. Як ніби йому треба було за щось триматись.

— За тебе.

— За мене.

Софі помовчала.

— Він сказав: «Швидше». І я швидше.

— Скільки?

— З пів-хвилини.

Софі дивилась у вікно.

— Він напружився весь. Я бачила знизу — як стиснулись стегна, живіт. Не зітхнув — видав звук. Короткий, низький. І скінчив — на мою руку, на сукню, на канапу.

Марі-Мадлен мовчала.

— Сім’я.

— Я думала, буде як сік. Виявилось густіше.

— Господи, прости.

— Не його справа.

— Це ти йому скажеш.

Софі засміялась.

— Канапа.

— Канапу витирала потім. Сукню — не вийшло.

Тиша.

— А він, з закритими очима, — сказала Софі, — прошепотів: «Хустка. У кишені сюртука».

— Хустка.

— Так. Він — у такому стані — про хустку.

Марі-Мадлен пирснула.

— Шевальє де Кенсі. Витончений до кінця.

— Так.

— Я майже зраділа, що ти його більше не бачила.

Софі подивилась на неї.

— Чому майже?

— Тому що тобі тоді було добре. Це я можу пробачити.

— Пробачити кому?

— Шевальє.

— Йому за що пробачати?

— Що він був перший.

Софі мовчала.

— Не був першим у всьому, — сказала вона.

— Знаю.

Софі повернулась лицем до вікна. Скло було вологе зсередини — від їхнього дихання, від тепла. Марі-Мадлен сиділа на ліжку, дивилась на її профіль.

— Ти зараз про шевальє думаєш чи про мене.

Софі подивилась на неї.

— Про тебе. Тільки про тебе.

— А коли розказувала.

— І коли розказувала.

— Не вірю.

— Чому не віриш?

— Тому що я бачу, що тобі тоді було добре. І зараз приємно згадувати. І це нормально.

Софі мовчала.

— Це нормально, — повторила Марі-Мадлен. — Я не з тих, хто буде ображатись на спогад. Я з тих, хто буде ображатись, якщо ти його сховаєш.

Софі повільно кивнула.

Марі-Мадлен підвелась з ліжка, підійшла до підвіконня. Сіла поруч з Софі, з того боку, де було підвіконня вільне. Підгорнула стопи.

— Сестро Бернардо.

— М.

— Нам обом капітул цього не пробачить.

— Я і не сподівалась.

Марі-Мадлен подивилась на неї збоку. Тоді повільно взяла її долоню в свою.

Сиділи. Дощу не було. У коридорі знов хтось пройшов і знов минуло.

— А книжка про що, — сказала Марі-Мадлен.

— Яка?

— Та, яку він тобі дав.

— Софа. Канапа, по-нашому.

— Зміст.

Софі повернула голову до неї.

— Не зараз.

— Чому?

— Бо я хочу, щоб ти спочатку мене торкалась.

— А книжку потім.

— А книжку потім.

Марі-Мадлен тримала долоню в її долоні.

Відгукнулось? Варте було прочитання?

👍 👎