Свідок

Час читання: 10 хв.

Ніна сіла в Ковелі, коли вагон був іще порожній. Провідниця подивилась квиток під ліхтарем, повернула.

— Шосте купе. Двадцять четверте, верхнє.

У купе нікого. Вона закинула сумку нагору, а сама сіла внизу — до Рівного нижнє все одно нічиє. Верхнє вона брала свідомо: на півсотні дешевше, а спати однаково.

За вікном тяглися ковельські склади, потім поля, потім довге село вздовж колії. Кінець вересня, тепло ще трималось, але вечір ішов швидко.

— Чай можна буде замовити пізніше, вода ще не нагрілася, десь після Ківерців, — сказала Галя, кинувши на полицю пакунок з постіллю.

— Дякую.

У Луцьку в сусідні купе сіли якісь люди, гомоніли в коридорі, розкладались. До шостого ніхто не зайшов. Ніна дивилась у вікно, поки в ньому було що дивитись, потім у ньому лишилось її власне обличчя і смуга коридорного світла.

У Рівному сіли двоє.

Він зайшов перший — сорок п’ять, може, трохи більше, у сорочці з підкоченими рукавами, з валізою в одній руці і полотняною сумкою в другій. Валізу закинув на верхню полицю навпроти, сумку поставив під столик. Жінка зайшла слідом, років тридцяти п’яти, у джинсах і светрі, з телефоном у руці. Сіли одне навпроти одного, внизу.

Галя принесла їм постіль.

— Чай будете?

— Три. — Чоловік глянув на Ніну. — Вам же теж?

— Мені теж.

Галя забрала гроші, пішла. Поїзд рушив. У Здолбунові стояли три хвилини, за вікном ходили люди з пакетами, потім знову пішла темрява.

— А ви до Одеси? — спитала жінка.

— До Одеси. До моря.

— Не сезон уже.

— Знаю. Тому й їду.

— Ми додому, — сказала жінка. — Були тут два дні у клієнта.

Чоловік дістав із сумки пакет із печивом, розкрив, посунув на середину столика.

— Артем.

— Ніна.

— Леся.

Галя принесла чай, три склянки в підстаканниках.

— Обережно, гаряче.

Артем розмішував цукор довго, ложечка дзвякала об скло.

— А що за клієнт? — спитала Ніна, бо мовчати за чаєм було довго.

— Сироварня. Родина, три роки як стали з гаража нормальним виробництвом. — Він відклав ложечку. — Сир добрий. Продається погано.

— Чому?

— Бо на етикетці написано «Молочні традиції». І ще корівка.

Ніна усміхнулась.

— А що не так з корівкою?

— Нічого. Тільки вона у всіх. — Артем відсунув склянку вбік, звільнив місце на столику. — Ви заходите в магазин, там на полиці чотирнадцять сирів, і одинадцять із них — «традиції», «родинне», «з любов’ю» і корівка. Людина не читає чотирнадцять етикеток. Людина бере ту, яка їй щось сказала за півтори секунди.

— І що ви їм скажете?

— Уже сказав. Два дні на це пішло. — Він відкинувся до перегородки. — Я їх питав про все підряд, і не про сир. Хто перший почав, чому, що робили до того. Виявилось, що батько десять років тому мив бурштин.

— Це отам, на Поліссі?

— На Сарненщині. Там тоді пів району в лісі стояло з помпами. — Артем узяв печиво, покрутив у пальцях. — Він устиг, поки ще було можна, і зав’язав раніше за інших — знав, що довго так не триватиме. Накопав, скільки треба, купив корів, поставив сироварню. І оце розповідає між іншим, за обідом, посміюючись. А на етикетці корівка.

— То ви йому бурштин на етикетку?

— Боже збав. — Він похитав головою. — Бурштин — це не для етикетки, і не про це взагалі.

Леся дивилась у вікно, підібгавши ногу під себе.

— Ти скажи, що вийшло.

— Дивіться. Вони роблять сир, який визріває чотирнадцять місяців. Це довго, це дорого, це заморожені гроші. Я питаю: чому чотирнадцять, чому не вісім, як усі? Батько каже: бо в вісім він ще ніякий, я його пробував. Я кажу: а ви знаєте, що ви єдиний в області, хто так робить? Він каже: ну, мабуть.

— Він не знав?

— Він знав. Він не думав, що це щось означає.

— І що ви написали?

— «Чекали». — Артем сказав це рівно, без притиску. — Одне слово. На етикетці рік закладки й рік виходу, більше нічого. Дата, коли цей круг поставили визрівати, і дата, коли дістали.

Ніна помовчала.

— І це працює?

— Ще не знаю. Запустять узимку. — Він знизав плечима. — Але я знаю, чому має. Тому що людина, яка бере сир за чотириста, купує не сир. Вона купує право сказати собі, що розуміється. І їй треба, за що зачепитись. Дві дати — це те, що вона повторить гостям, коли поставить сир на стіл. Корівка не розкаже історію.

— То ви їм історію вигадали.

— Ні. — Він похитав головою. — Оце найважливіше, і за це мене клієнти не люблять. Вигадати я можу за годину, і воно буде красиве. Тільки воно розсиплеться на першому питанні, бо під ним нічого нема. Люди дуже добре чують порожнє, вони не можуть пояснити чим, але чують.

— А тут не порожнє.

— Тут чоловік десять років рив ту землю, а тоді сів і став чекати по чотирнадцять місяців. — Артем розвів руками. — Той, хто отак копав, а тоді навчився чекати, знає про час щось, чого не знає той, хто одразу робив сир. «Чекали» — це не про сир. Це про нього. Тільки він цього сам не бачить, бо для нього це просто його життя.

Поїзд стишив хід перед Шепетівкою, поповз повз колії з порожніми цистернами.

— А вони погодились?

— Мати одразу. Батько два дні мовчав. — Він усміхнувся. — Учора ввечері підійшов і сказав: а давайте ще ставити ім’я сировара на кожному крузі. Я кажу — давайте.

— Це ви його підвели до цього.

— Так.

Він сказав це без паузи.

— Бо якби я приїхав і сказав: у вас погана етикетка, робіть, як я кажу, — він би кивнув, заплатив і зробив по-своєму. Люди не роблять чужого. Переконати найлегше, це один вечір. Найважче — зробити так, щоб людина була певна, що вирішила сама.

Ніна дивилась на нього.

— Це ж чистої води маніпуляція.

— Так. — Він узяв склянку. — І тепер це його ідея, і вона виживе. А моя б не вижила.

— А на собі ви це помічаєте? Що вас так само водять.

— Постійно. — Артем відпив. — Мені банк на день народження пише листа. «Артеме, ми поруч уже дев’ять років». Я знаю, з якої системи це вилетіло. Я приблизно знаю, скільки їм коштує один такий лист і хто в них це писав, я з тими людьми в одному чаті.

— І приємно.

— Приємно.

— І депозит у них гірший, — сказала Ніна.

— На два з чимось.

— І ви не переходите.

— Не переходжу.

Ніна взяла ще печиво.

— Я бухгалтерка. Я в жовтні сиділа з калькулятором і рахувала свій, до копійки. — Вона поставила склянку. — І теж не перейшла.

Артем засміявся тихо, підняв склянку, ніби чаркувався.

Леся повернула голову від вікна.

— Артеме, дай людині чай допити.

— Вона сама спитала.

— Я сама спитала, — сказала Ніна.

Стояли в Шепетівці дві хвилини. Далі говорили вже про дрібне, з паузами, і паузи ставали довшими. Ніна відповідала коротше, тоді перестала.

Після Полонного вона полізла нагору, розстелила постіль, лягла лицем до стіни. Внизу ще говорили — тихіше, з паузами. Потім клацнув вимикач.

Хтось потягся засунути фіранку. Стержень, на якому трималась тканина, зірвався з одного кінця, і фіранка повисла косо. Його насаджували назад, він падав знову. Тихо чортихнулись — Ніна лежала лицем до стіни, не бачила, але голос був його. Леся приглушено засміялась. Він шикнув на неї, але теж засміявся. Так і лишили.

* * *

За вікном ішли поля, небо над ними стояло світліше за землю, і крізь незасунуту фіранку в купе заходило досить світла, щоб бачити край столика, підлогу й унизу — обриси.

Ніна перевернулась на другий бік, згорнулась, коліна до себе, голову поклала на самий край полиці, лицем у прохід.

М’яко клацнув замок.

Вони були під нею, на його полиці. Ніна чула. Шурхіт одягу; на протилежну полицю впали джинси, за хвилину туди ж светр — світлі купки на краю ока. Потім довго майже нічого — тільки коли-не-коли шурх тканини, скрип полиці під вагою, що переміщалась, і знову тиша.

Тоді полиця рипнула інакше, і Ніна побачила рух. Він сів, Леся звелась над ним, перекинула ногу. Кілька секунд шукала колінами, куди стати обабіч нього. Тоді опустилась — не одразу, потроху, і на середині спинилась, не дихаючи.

Осіла до кінця. Завмерла.

Тоді відхилилась назад, поки долоні не знайшли протилежну полицю. Спершись на них, вона вигнулась, стегна пішли вперед. Підняла одну ногу, вперлась стопою в стінку — розкрилась ширше.

Тепер Ніна бачила її всю. Груди важкі, вже не дівочі, темніли великі соски. Живіт м’який, зі складкою над пупком, що збиралась і розходилась. Нижче стегна, широкі, розведені на ньому, і там, між ними, темна пляма волосся, у якій він у неї входив.

Артема майже не бачила — маківка внизу, плечі, руки в неї на стегнах.

Вона повела стегнами. Спершу обережно — тоді впіймала кут і пішла рівно, вперед-назад. Ніна бачила згори, як під нею на кожному русі назад виринає член, а на кожному вперед вона приймала його в себе до кінця.

Вони пішли в ритмі, полиця під ними скрипіла в такт. Леся несподівано вигукнула.

— Тихіше, — сказав він.

До Ніни тепер долітав хлюпкий звук їхніх тіл.

Леся підвела голову. Вона й до того дивилась угору, але тепер знайшла очі.

Ніна дивилась на неї, не відвела погляду.

Секунда, друга. Ліхтар налетів збоку — стовп край колії, жовте пішло смугою через усе купе, — і в тому світлі стало видно різко: груди в неї блищали від поту, прилипле до скроні волосся, розкритий рот. І очі, які дивились точно в її очі.

— Вона спить, — сказала Леся.

Сказала пошепки, вгору.

Ліхтар згас позаду.

Леся не відвела очей і не спинилась. Подалась різкіше, з натиском на кінці. Долоні впиралися в полицю позад неї, на них вона й трималась.

Ніна лежала нерухомо.

Ковдра була вже не там, де лягала. Рука зайшла під неї сама — Ніна не помітила коли, тільки виявилось, що долоня лежить між ніг, притиснута. Вона відвела білизну вбік.

Двома пальцями, повільно, ледве торкаючись, у Лесиному такті. Вологи було стільки, що пальці ковзали без опору. Розвела губи, знайшла клітор, повела колом. Стегна сіпнулись самі, вона їх спинила — лежати нерухомо було найважче. Друга рука лягла на груди, пальці знайшли сосок. Згорнута до стіни, коліна до живота, ковдра до підборіддя — ззовні спляча жінка, що додивляється третій сон.

Внизу Леся дивилась на це лице.

Вагон гойднуло на стрілці. Леся ковзнула глибше, ніж хотіла, коротко охнула й пирхнула сміхом, і сміх обірвався. Він притримав її, вирівняв, сказав щось у шию, надто тихо, щоб розібрати. Вона не відповіла.

За вікном замигтіли вогні — переїзд, кілька ламп поспіль, світло вмикалось і гасло смугами. У цих смугах було видно кожен рух. Живіт, що напинався. Його руку, що зсунулась із стегна вище, на талію.

Леся дивилась угору весь цей час.

За вікном знову темрява. Полиця рипіла різко. Обидва подавались коротко, часто.

— Зараз, — сказав він.

Леся зсунулась із нього одним рухом, стала колінами на підлогу між полицями, руками спершись йому на стегна. Він вигнувся, видав крізь зуби щось коротке. Кінчив їй на живіт, на груди.

Кілька секунд не рухалось нічого. Він дихав ротом, задерши голову до перегородки.

Леся звелась, пересіла на край своєї полиці. Розвела коліна.

І взяла його за потилицю.

Він піддався. З’їхав з полиці на коліна в проході, у тісноту, впершись плечем у край. Голова його зайшла в тінь під верхньою полицею, і Ніна бачила спину й потилицю, на якій лежала її долоня.

Лесі багато не було потрібно.

Вона підняла лице вгору, тримаючи рот закритим. Однією рукою трималась за край полиці, другу поклала йому на потилицю. Кілька секунд — і з неї вихопився короткий звук крізь зуби, і вона стиснулась уся, коліна пішли до нього, долоня на потилиці тримала, не пускаючи.

Очей вона не заплющила.

Потім розтисла пальці. Він підвівся, сів на свою полицю, провів долонею по губах.

Шурхотіли серветки. Хтось із них засміявся — тихо, коротко. Клацнула застібка сумки.

— Спати, — сказав він.

Леся натягнула светр через голову, поправила волосся. Прибрала з полиці кинутий одяг.

І перед тим як лягти, підвела очі вгору. Просто в лице, тверезо. Дивилась.

Ніна кінчила саме тоді.

Не могла ні дихнути, ні поворухнутись — унизу стало тихо, чути було все. Взяла ковдру в зуби, притиснула руку намертво, і її повело — довго, з випростаними до кінця ногами. Дивилась Лесі в очі й не могла їх заплющити.

Леся не відверталась, поки Ніна не кінчила.

Тоді лягла.

---

Потяг ішов на південь. Уночі десь стали надовго — локомотив відчепили, і в вагоні зробилось так тихо, як не буває на ходу. Здалеку, з гучномовця, тягнувся жіночий голос, з якого не складалось слів. Оглядач ішов уздовж вагона й бив молотком по колісних парах — звук наблизився, пройшов під самим вікном, пішов далі.

Ніхто з трьох не спав. Внизу перевертались, потім затихали, потім знову.

Ніхто нічого не сказав.

Стояли довго. Потім штовхнуло, і поїзд пішов.

Ніна заснула вже під ранок.

---

Ніна прокинулась від світла. Сонце йшло навскіс через вікно, у купе було вже жарко, і за склом тяглись поля з лісосмугами, а далі почалось передмістя — городи, шифер, стовпи.

Унизу говорили. Вона полежала ще, слухаючи, як унизу говорять про звичайне.

Потім спустилась.

— Доброго ранку, — сказала Леся. — Ми вас будити не хотіли.

— Та я вже давно не спала.

Галя пройшла коридором, збираючи білизну, зазирнула.

— Здаємо. За годину Одеса.

Ніна згорнула простирадло, віддала. Сіла внизу, з краю, біля дверей.

Чоловік сидів навпроти вікна, у тій самій сорочці, з мокрим після вмивання волоссям. Вона побачила його обличчя вперше при світлі: широке, з різкою складкою від носа до рота, сивина по скронях. Він тримав склянку обома руками.

— То ви на які пляжі? — спитав.

— Я не знаю. На які скажете.

— Тоді не на Аркадію. — Він поставив склянку. — Аркадія — це для тих, хто приїхав на два дні й хоче встигнути. Вам на Ланжерон з ранку, поки нікого. Або одразу за Дельфіном, там дикий кусок, галька, і в жовтні воно все ваше.

— Вода ж холодна.

— Холодна. — Він знизав плечима. — Ви ж не купатись їдете, ви їдете на порожній пляж. Це різні речі. У серпні там людина на людині, а зараз майже нікого, сидиш собі.

— А годують де?

— Їсти будете коло моря — є одне місце, «У Самвела». Французьким бульваром від центру, де колія завертає на Академічну — ви далі, вниз, метрів двісті до моря, тоді направо, на територію санаторію. Моря звідти не видно, і всередині так, що з незвички розвернешся й підеш. Не йдіть. Гляньте краще, які там машини під рестораном стоять.

— А на Привоз сходіть зранку. Не купувати — просто пройдіться. Ви ж про нього все життя чули, з анекдотів. Отам воно все живцем і є, тільки голосніше.

Леся дістала з сумки термос, налила собі, потім потяглась і долила Ніні в склянку.

— Він так про Одесу може годину, — сказала. — Не слухайте.

— Я слухаю.

— Вона слухає, — сказав він задоволено.

Ніна сиділа зі склянкою й дивилась у вікно, де пішли перші будинки. Леся сиділа навпроти, підібгавши ногу під себе, як учора. Артем розповідав далі.

Телефон завібрував на столику.

Він узяв його, глянув на екран, підвівся, узявся за ручку дверей.

— Так, кохана.

Вийшов у коридор, не зачинивши дверей, став біля вікна.

— Та вже під’їжджаємо. Хвилин двадцять… Ні, нормально, спав.

Голос у нього був той самий, яким він щойно говорив про Привоз. Ніна дивилась у вікно.

— Забрала? А він що?.. Ну от бачиш. Я ж казав, що треба було одразу до неї йти, а не через ту жінку… Так. Так, я в четвер вільний.

Леся пила з термоса. Тримала склянку від нього обома руками, дивилась поверх неї на столик.

— Ага. І молоко. — Пауза. — Ну то нехай перевіряє, хай хоч раз сам подивиться, скільки там… Добре. Добре, все, я тобі з вокзалу наберу.

Леся поставила склянку на столик. Підвелась, ступила крок до дверей і засунула їх.

Сіла назад. Долила собі з термоса, хоч там ще було.

За стінкою його голос глух, за стуком коліс слів не чути. Потім двері відсунулись, він зайшов, поклав телефон на столик і сів.

— Так от, на Привоз краще зранку, поки людей менше.

За вікном пішли колії — багато, розходились віялом, між ними стояли товарні состави й будки. Потяг поповз повільно, останні хвилини, і в коридорі вже стояли з сумками.

Галя відчинила двері в тамбурі, притримала.

Він вийшов першим. Ніна бачила, як він пройшов кілька метрів по перону, перекинув сумку на друге плече й пішов, не спиняючись і не озираючись, у бік вокзалу, де стояли таксисти й люди з візками.

Леся спускала валізу. Валіза була важка, вона тримала її за ручку двома руками, а через плече в неї висів ще пакет, який сповзав.

Ніна взяла пакет.

— Давайте.

— Дякую.

Пройшли разом кроків двадцять, до кінця вагона. Там Леся поставила валізу, витягнула ручку. Ніна віддала пакет.

— Дякую, — сказала Леся ще раз.

— Нема за що.

Леся кивнула. Взялась за ручку валізи й пішла — за ним, у той самий бік, до вокзалу, тільки повільніше, відпустивши його далеко вперед.

Ніна постояла, дивилась їй услід.

Галя глянула вздовж перону. Артем уже майже дійшов до вокзалу, Леся йшла позаду, не наздоганяючи, Ніна стояла з сумкою на місці. Галя піднялась у вагон і пішла збирати склянки.

Соломія Зваба

Відгукнулось? Варте було прочитання?

👍 👎