Колія

Час читання: 7 хв.

Галя помітила їх іще на пероні в Одесі. Зайшли порізно — він з невеликою сумкою раніше, ще коли вагон був майже порожній; вона хвилини за дві, останньою, коли потяг уже мав рушати. У купе опинились одне навпроти одного, нижні місця, більше в купе нікого.

Чоловік був не молодий — сорок, може, сорок п’ять. Поголений, у простій темній футболці, тримався легко, як тримаються ті, хто стежить за собою. Дістав книжку, поклав на столик, не розгорнув. Жінка молода, років двадцять п’ять, ластовиння на носі й вилицях, волосся зібране недбало вузлом, навушники — вийняла один, тоді другий, поклала телефон на стіл.

Уже в русі, коли Галя принесла постіль, вони розмовляли — і за тим, як розмовляли, ніхто не сказав би, що сіли чужими. Він казав щось про те, що дипломом уже ніхто не міряє, міряють тим, що ти вмієш сьогодні. Дівчина не лише слухала — підхоплювала, доказувала за нього. Двох станцій не проїхали, а пауз між ними вже не було.

За Роздільною Галя пройшла коридором. З третього долинало.

— …дві вищі тепер норма, а колись однієї на все життя вистачало, — казала дівчина. — І як це читати — ми так виросли чи це діагноз усій системі…

— Може, й те, і те, — відповів чоловік.

— …бо це не у нас зламалося, це скрізь, — казала дівчина. — В Європі те саме, просто повільніше доходить…

— Доходить, але вони хоч шукають вихід, — він. — А коли машина за тебе…

— …напише, прочитає, перекладе, — підхопила вона. — От і питання, що лишається людині.

Згодом розмова змінилася, почали про щось своє. Галя вловила «…на ретриті, на четвертий день», потім «…я просто сиділа і раптом відпустило, отут, — мабуть, показала де, — ніби хтось руку прибрав зі спини». Чоловік не перебивав. Тоді сказав щось своє — Галя розчула «…кілометрів за двадцять п’ять починається, коли вже не думаєш, ноги самі, кажуть, ефект ейфорії». Дівчина підхопила швидко, договорила за нього те, що знала про себе.

Галя спинилась біля вікна, ніби глянути в темряву. За роки роботи вона різні залицяння чула і бачила — тут було не те. Наче не викладач зі студенткою — вона якось занадто вільно трималася. Зайшли поодинці, чужими, а тепер говорили так, ніби давно одне одного шукали й нарешті знайшли, кому це все сказати.

Пішла до себе. Розписала постіль по купе, відмітила в журналі посадку. З третього долинали голоси — то її, то його, паузи заповнював її сміх.

Під ранок, уже завидна, чоловік зібрався в Рівному. Книжку, так і не розгорнуту, сховав у сумку. Дівчина щось сказала — Галя проходила повз, не розчула, — він кивнув, усміхнувся. Узяв сумку, вийшов. На пероні не озирнувся.

Дівчина доїхала до Ковеля. Виходячи, подякувала, як дякують усі, — і Галя за день її забула.

* * *

Два рейси по тому, на Одесу, знову сіла та сама дівчина. Галя впізнала не одразу — та зайшла з валізкою на коліщатах, у сукні, волосся цього разу розпущене, не той недбалий вузол. Сіла в третє, біля вікна. У купе вже був чоловік середніх років із термосом.

У Рівному, як завжди, сідало багато. Галя перевіряла квитки під ліхтарем — один був у третє купе, верхнє місце. Чоловік закинув сумку на плече, рушив у вагон. Аж у коридорі, коли він проходив повз, Галя його впізнала. Той самий бігун, що переймається освітою.

Галя спинилась. Маршрут вона знала з точністю до хвилини, обличчя забувала за тиждень, а ці двоє чомусь лишились — і ось вони знову, у тому самому купе. Збіг лягав надто рівно, наче хтось підігнав.

Зазирнула за ним у купе, спитати, чи нести чай. Дівчина вже звела на нього очі. Якусь мить обоє мовчали — він із сумкою в дверях, вона з книжкою на колінах. Тоді дівчина засміялась, тихо, недовірливо.

— Це ви.

— Це я. — Він поставив сумку, не закидаючи нагору. — Як весілля, добре погуляли?

— Добре. — Вона все ще усміхалась. — А оце назад їду.

Він попросив чаю. Чоловік із термосом на нижній полиці глянув на них поверх окулярів і знов опустив очі в телефон.

— Слухайте, — сказав він, сідаючи навпроти неї, де й того разу. — Ми ж тоді всю ніч… а я навіть не знаю, як вас звати.

— Оксана. — Простягла руку через столик.

— Олег. — Потис.

Галя причинила двері й пішла по чай.

З третього почалося знову, наче й не було проміжку в два рейси. Чоловік із термосом виходив у Бердичеві, по півночі; зібрався, зняв сумку з полиці, вийшов мовчки. Двері за ним стали на місце. У купе лишились двоє.

Галя бачила смугу світла під дверима третього купе ще довго. В інших давно темно і здебільшого тихо, а тут, як і минулого разу, голоси то нижчали, то знову підіймалися й переходили в сміх.

* * *

А за дверима розмова вже давно йшла не про освіту. Оксана сперлась спиною на перегородку, простягла ноги через прохід, поклала на полицю біля Олега. Він обхопив її литку, не уриваючи розмови, стиснув, повів угору.

— М-м. — Вона прикрила очі. — Весь день на ногах.

Він м’яв далі. За хвилину вона ворухнулась.

— Вище. Отам, під коліном.

Він надавив, де показала. Вона видихнула, відкинула голову на перегородку.

— О, отам. Ти знаєш, де.

— Я по собі знаю.

Розім’яв литку до коліна, друга рука лягла на другу ногу. Оксана не розплющувала очей, але вже не лежала розслаблено — пальці на нозі підібгались.

— Це вже не масаж, — сказала, не як докір.

— Уже ні.

Розплющила очі, дивилась на нього. Тоді прибрала ноги з його полиці, підібгала під себе, звільнила йому місце поруч.

— Іди сюди.

Олег переступив через прохід, сів коло неї. Вона повернулась, він її поцілував — вона відповіла одразу, рукою за потилицю. Другою він повів по її коліну, під поділ сукні, вгору по стегну.

— Слухай, — сказала вона йому в губи, — це ж безглуздо.

— Цілком.

Поїзд смикнуло — рушили з Калинівки. Оксана на мить розплющила очі, глянула повз нього у вікно, де поповзли назад ліхтарі.

— Наступна — моя.

— Знаю. Тому я тут.

Вона перехопила його зап’ясток — не спиняючи, скеровуючи вище. Розвела коліна. Він повів пальцями по тканині трусів, натиснув. Вона коротко вдихнула, посунулась йому назустріч.

Сукня збилась. Він потяг її через голову — Оксана підняла руки, волосся розсипалось назад. Під сукнею ліфчика не було. Він нахилився, узяв губами сосок, обвів язиком. Вона видихнула крізь зуби, рукою притримала його голову.

— Я в потягах ніколи… — почала й не докінчила, бо він повів губами нижче, по ребрах, по животу.

Поїзд набирав хід. Ліхтар вихопив купе й згас.

Олег стягнув із себе футболку. Оксана дотяглась до ременя, розстебнула, потягла джинси донизу — він підвівся, скинув разом із білизною, кинув на свою полицю. Вона взялась за нього рукою, провела великим пальцем по голівці.

— Чому ми це робимо, — сказала тихо, радше до себе. — Я навіть не знаю.

— І я ні. — Він накрив її руку своєю, спинив. — Але ж ми не просто так зустрілися?

— От і я думаю..

Він ліг на спину, вона перекинула ногу. Полиця вузька — коліном уперлась у стіну, рукою мало не зсунулась із краю. Спробувала влаштуватись зверху, він притримав її за стегна, але висунутись не було куди, лікоть бив у перегородку.

— Ні. — Вона засміялась, сіла. — Не виходить.

— Тут і одному тісно.

Вона глянула на двері. Підвелась, зробила крок, повернула замок. Обернулась до нього.

— Іди сюди.

Він підвівся, став за нею. Оксана сперлась долонями на двері, на гладку панель із дзеркалом, прогнулась у попереку. У дзеркалі — обоє: вона спереду, він за плечем.

— Вперше перед дзеркалом кохаюся, — сказала, дивлячись на себе.

Він провів долонею їй по спині, від лопаток до попереку, тоді нижче. Вона розставила ноги, наскільки давав прохід.

Він провів пальцями між її ніг — спершу по волоссю, тоді нижче, обводячи складки. Оксана лизнула пальці, завела руку собі між ноги, провела, тоді знов уперлась долонею в двері. Він повів пучками слідом, вона подалась назад. Тоді взявся однією рукою за стегно, другою скерував себе, ввійшов — неглибоко, тільки голівкою. Подавався й відступав, не заглиблюючись, давав їй розкритись на ньому. Оксана опустила голову між рук, видихнула в двері. За кілька рухів подалась назад сама, прийняла глибше — і він пішов вільніше.

Поїзд гойдало. Дзеркало злегка тремтіло. Вона підвела голову, знайшла очима його відображення.

— По віку ти міг би бути моїм батьком, — видихнула. — А виглядаєш — наче старший брат.

— Біг. — Він не збився. — Приходь, покажу.

— На пробіжку кличеш дівчину. — Засміялась, сміх обірвався на його русі.

Він нахилився, прихопив губами її плече, рукою повів по животу вниз — через волосся, до клітора, а під ним і себе, гладко розтягнуту довкола. Натиснув. Вона стиснулась, упустила голову, видала довгий звук у двері. Долоні на гладкій панелі ковзнули, вона переставила їх вище.

— Тихіше, — шепнув він їй у шию.

— Сам тихіше.

У коридорі почулися кроки. Стукнули у двері — двічі, просто під її долонями.

— Вінниця за п’ять хвилин, — голос провідниці, вже віддаляючись.

Оксана завмерла, чоло на дверях. Тоді підвела очі в дзеркало, знайшла його.

— Не спиняйся, — сказала. — Чуєш? Не зараз.

Він підхопив, притис її до себе. Дихання його стало коротшим, рух різкішим. В останню мить вийшов, кінчив тихо їй на стегно. Рука його одразу повернулась до неї.

Оксана сперлась чолом на двері, подалась йому в долоню. Пальці його не спинялись. Вона звела коліна, стегна напружились, тоді її повело — довго, тихо, тільки втягувала повітря крізь зуби й тиснула лобом у двері. Коліна підломились. Він підхопив її за стегно.

Поїзд сповільнювався. У дзеркалі вони обоє, важко дихаючи, нерухомі. За вікном пропливало нічне передмістя — поодинокі вікна, темні городи, переїзд із блимавкою.

Оксана випросталась, обернулась до нього в тісноті. Знайшла його губи, поцілувала повільно.

— От і розійшлися зірки, — сказала йому в губи.

---

У Вінниці Галя відчинила двері, протерла поручні, спустила приступку. Оксана вийшла з тамбура з валізкою, у сукні, зібране поспіхом волосся, на щоці слід від дверей.

— Обережно, тут високо, — сказала Галя, подала руку.

Оксана сперлась, зійшла. Уже на пероні дістала телефон, притисла до вуха.

— Тато, ти де? — І, за мить: — Ага, бачу.

Пішла на світло фар у кінці перону. Озирнулась раз — на освітлене вікно третього купе. Галя постояла, поки та не дійшла.

Потяг рушив. Галя зачинила двері, пройшла коридором. У третьому світло ще горіло. Олег сидів сам біля вікна, у футболці, дивився в темряву, де щойно лишилась Вінниця. Постіль так і стояла нерозстелена на полиці.

Галя зайшла до службовки, заварила склянку чаю — як годиться, дала настоятись. Принесла, поставила перед ним на столик.

— Я не замовляв, — сказав він.

— За рахунок закладу. — Поклала цукор поруч. — Гарна вона. Шкода відпускати.

Він підвів очі. Галя витримала погляд, без усмішки.

— Дякую.

Вийшла, зсунула двері. За тонкою стінкою дзвякнула ложечка об скло.

Галя пройшла до себе, сіла. У темному вікні — її відображення, синювате. Поправила волосся, що вибилось, провела долонею по щоці. За стільки років вона набачилась усякого — хто з ким, хто від кого, хто проти ночі сам. А щоб одну пару двічі звело наодинці в одному купе — такого не пригадувала.

Дістала журнал, відкрила на сьогоднішній даті. Подивилась. Закрила.

Соломія Зваба

Відгукнулось? Варте було прочитання?

👍 👎