Втішний приз

Час читання: 9 хв.

Жінка зайшла в Ковелі, з однією сумкою. Показала квиток на екрані телефона.

— Тринадцяте. Нижня.

Постіль Галя принесла після Рожища.

Обличчя свіже, але шия видавала вік — за тридцять п’ять, ближче до сорока. Волосся зібране абияк, пасмо за вухо. Кофта проста, з тих, які беруть у дорогу або виходять на прогулянку з собакою. Кросівки зняла одразу, підібгала ноги під себе. Обручка на пальці.

Постіль узяла, подякувала, поклала поруч, не розстеляючи.

Сумка одна, невелика.

Хлопець — чотирнадцяте, над нею. Молодий, рюкзак, у руках телефон і книжка. Заліз наверх ще до Ківерців, у вухах навушники. З тих, кого в дорозі чути на вході й на виході, якщо тверезий.

«Удвох до Здолбунова. Далі побачимо.»

* * *

У Здолбунові підсіли двоє. Галя перевірила квитки на вході — обидва до Роздільної.

— П’ятнадцяте, шістнадцяте. Четверте купе.

Кремезніший пішов першим, з бананкою на поясі, час від часу торкаючись її рукою. Тонший за ним, з великою клітчастою, напівпорожньою сумкою.

— Руслан, сюди.

— Іду.

«Схожі на бариг. Якщо так, то, мабуть, новачки.»

* * *

За Острогом у четвертому почали вечеряти. Розмова йшла вже якийсь час — про дорогу, про кондиціонер, якого в вагоні нема.

Толя виклав на столик пачку нарізки, нарізний хліб, чипси. Руслан здер плівку з нарізки.

Жінка дістала своє. Мааздам і дорблю в нарізці, грушу, лимон, пакетик горіхового асорті. Шоколад лишила в упаковці.

Толя глянув на дорблю.

— Це шо, зіпсувався?

— Гадала, ви не помітите. Зовсім трохи.

Толя глянув на неї, тоді на сир.

— Та жартую я.

— А я ні, — усміхнулася жінка.

Толя голосно засміявся.

Руслан подав ножа, і вона нарізала лимон кружальцями, розклала на серветці.

Жінка глянула вгору.

— Спускайся, повечеряєш.

Хлопець вийняв навушник.

— Дякую, я не голодний.

— Зголоднієш — спускайся.

Він вставив навушник назад.

— Толю, а тобі не здається, що у нас щось до лимона було?

Толя нахилився до сумки, дістав пляшку коньяку й пластикові склянки. Розлив, простягнув одну вгору. Хлопець хитнув головою, не обертаючись.

— Як кажуть румуни. — Толя підняв свою. — Ла друм бун! За гарну дорогу.

Випили. Жінка поставила порожню на столик.

— А вас в Одесі хтось зустрічає? — спитав Толя.

— Ні.

— Сама, значить.

Долив їй.

— А ви по роботі? — Вона взяла склянку, не поспішаючи. — Чи так.

— По справам.

— Ясно. Який товар?

Руслан глянув на Толю.

— А ти шо, з митниці?

— Бери вище.

Толя хмикнув.

— Не переймайтеся. Я не по тютюну.

Толя подивився на неї довше, ніж дивився досі.

— Хто ж тебе таку розумну саму відпустив. — Долив їй.

— Мені дозвіл не треба.

Толя випив, поставив склянку. Мовчав.

Руслан дивився на її руку.

— А чоловік ваш де?

— Нема чоловіка.

— А це шо? — Кивнув на обручку.

— Щоб ти спитав.

Толя реготнув. Руслан хмикнув.

Нарізка розійшлася, на столі ще залишався сир, лимон, декілька шматочків ковбаси. Пляшка коньяку помітно спала. Розмова осіла, за вікном тяглась темрява, рідкі ліхтарі вихоплювали купе на мить і гасли.

На стрілці поїзд гойднуло, жінку хитнуло до Толі. Придержалась долонею об його коліно — і не забирала руку довше, ніж треба було, аж поки він скосив очі вниз. Тоді забрала.

Руслан це помітив. Зиркнув на Толю, Толя на нього.

Розстебнула верхній ґудзик, під горлом, не поспішаючи, ніби їй просто стало душно. Толя стежив за пальцями. Долив обом.

За вікном пропливла станція без назви, темна, лише черговий з ліхтарем на переїзді. Купе хитнуло на вихідних стрілках.

Вона дістала шоколад, довго розкривала обгортку. Відламала кубик, піднесла до рота.

— Балуєш себе? — Толя не зводив очей. — Солоденьким.

— Балую. — Поклала до рота. — Дольче віта.

— Вьяца дульче.

Вона глянула на нього. Простягла плитку через столик.

— Бери.

Толя взяв, відламав.

— Солодке життя, значить.

— Значить.

— А до солодкого життя ще шось треба, — сказав Руслан.

— Кохання, — сказав Толя.

— У кого з вас був секс у потязі? — спитала вона.

— Було діло, — озвався Толя.

— Коли.

— Та… — Махнув рукою. — Давно.

— Це та історія, яку ти в гаражі розказуєш? — Вона надпила. — Чи справжня.

Толя не відповів.

Жінка посунула склянку по столику до нього. Толя налив.

— То розказуй далі. Раз історія.

Толя дивився на неї. Не на склянку.

— А може, не розказувати? Може, зробити.

— Зробіть. — Вона відкинулась до перегородки. — А ми зі студентом подивимось.

Засміялись усі.

— Може, з тобою?

— Боюся, ви за своїми справами забули, як жінці зробити приємно.

— А ти перевір.

Вона взяла пляшку, глянула, скільки лишилось. Поставила назад.

— Ви ж знавці. Назвіть п’ять місць, де жінці добре. Назвете — все ваше.

— Що «все»?

— Я. — Відламала кружальце лимона. — П’ять місць. Поїхали.

— Ну, цицьки.

— Раз.

— Між ніг.

— Два. — Вона не ворухнулась. — Далі.

Толя подумав.

— Ну… там усередині. Глибше.

— Це те саме. Два.

— Як те саме?

— Так. Далі.

— Губи, — сказав Руслан.

— Три.

Толя шукав по ній очима, ніби відповідь мала бути десь написана.

— Ноги.

— Ноги? Уточни.

Толя не знайшов.

Згори, від стінки, не обертаючись:

— Внутрішній бік стегон.

Толя підвів голову. Руслан теж.

— Чотири, — сказала жінка. Дивилась угору.

— І поперек. Нижче, де крижі.

— П’ять.

Хлопець замовк.

— П’ять є, — сказала вона. — Тільки не ваших.

— То шо, не даси?

— Так ви ж не справилися.

Помовчала.

— Контрольне питання. Скільки їх усього?

— П’ять? — бовкнув Руслан.

— Більше десяти, — озвався хлопець.

Толя дивився на неї. Руслан дивився на Толю.

Вона допила, поставила склянку донцем рівно.

— Ладно. Втішний приз. Подякуйте йому.

* * *

Галя підставила склянку під кран титана, пустила окріп. Понесла коридором. Вікна в тамбурі й у коридорі стояли відчинені — інакше в таку ніч не проїдеш, — і вагон ішов у суцільному гуркоті стиків, вітру, заліза, крізь який із четвертого пробивались гучні голоси й п’яний регіт. Спинилась на секунду під дверима. Пішла далі.

Жінка вийшла в коридор, до туалету. Галя перестріла її на звороті, коло службовки.

— Хочете, знайду вам інше місце? Є вільне, тихе.

Жінка глянула.

— Та ви що. Таке раз на віку.

Галя опустила очі на її руку. Жінка теж — покрутила обручку пальцем, не знімаючи.

— Це не те, що ви подумали. Це щоб не чіплялись.

— Помагає?

— Інколи.

У тісняві розминулись. Жінка спіймала, куди Галя дивилась.

— А може, ви до нас? Місця вистачить.

— Робота, — сказала Галя.

— Розумію.

Пішла до себе. Галя дивилась услід. Хода рівна, без поспіху, спідниця по стегну. Манікюр свіжий, чомусь одразу не помітила. Макіяж дуже тонкий, в око не впадає.

Галя стояла, поки двері купе не зсунулись за нею.

* * *

Коньяку лишалось на дні. Жінка налила собі сама, допила.

— Ну то показуйте, які ви веселі.

Толя не одразу повірив. Підвівся, розстебнув ремінь, спустив джинси. Стояв готовий над столиком. Руслан підвівся за ним, щоб не лишитись сидіти.

Жінка подивилась на обох.

Тоді розстебнула на собі решту ґудзиків — сама, поки вони дивились, — стягла кофту через голову й лишилась без нічого зверху.

Толя простягнув руку, накрив їй груди долонею, гарячою й шорсткою, м’яв обережно, ніби сон зараз скінчиться. Руслан підступив із другого боку, узявся за другу — цей не панькався, узяв повною жменею, стис. Від нього тягло коньяком.

Вона стояла між ними, під двома різними руками. Звикала.

Підвела очі до верхньої.

Хлопець лежав на боці, до неї лицем. Дивився їй в очі.

Вона підморгнула.

Тоді зняла з себе їхні руки, розстебнула спідницю збоку, стягла через стопи, білизну слідом.

— У когось є гумки?

Толя глянув на Руслана. Руслан на Толю.

Згори простягнулась рука з пачкою.

Вона взяла, кинула на столик.

— Хлопці, не забувайте про захист.

Толя взяв пачку.

— А може, без нього?

— Або так, або ніяк. — Вона обернулась через плече. — А сильно хочеш без — іди спереду. Там можна.

Руслан уже сідав на столик.

Толя розкрив пачку.

Вона стала в проході, нахилилась, узялась долонями за край столу обабіч Руслана. Опустила голову.

— Ну.

Толя став ззаду й узяв її за стегна, приставив, руки тремтіли, ткнувся не туди, поправив себе рукою й тоді загнав до кінця. Вона різко видихнула.

Штовхав коротко — у купе не розійдешся, — і живіт його бив їй у сідниці, мокро й гучно.

Вона озирнулась через плече, процідила крізь зуби:

— Учи вас, учи. Неуками й лишилися. Тільки про себе й думаєте.

Толя не звертав уваги.

Петлі столика рипнули під Русланом. Він однією рукою тримався за верхню полицю, другою за її потилицю, притискав, а вона взяла губами голівку, повела глибше й назад, рукою міцно обхопила його член і тримала ритм.

Він напружився під губами швидко, стегна засмикались, рука на потилиці стисла волосся й потягла на себе, — вона вийняла його член з рота, перехопила рукою, два рухи — і він кінчив їй на груди, на ключицю, сім’я потекло вниз.

Руслан видихнув над нею, зліз із полиці, сів.

Толю вистачило ненадовго. Він уперся їй у крижі, стиснув пальці, кінчив зі стогоном крізь зуби, постояв у ній, віддихуючись їй у спину. Вийшов, відступив на крок.

Вона випросталась, і ноги трохи повело. Дістала серветки з сумки, витерла ключицю, груди.

Толя стягнув із себе презерватив, зав’язав, кинув під стіл. Руслан налив обом. Пили, не зводячи з неї очей.

Вона підвела очі до верхньої.

— Давай до нас. Відмову не прийму.

Спустив ноги, зліз.

Хлопець став у проході, дивився на неї — не на груди, в обличчя.

Толя з Русланом сиділи на нижній, зі склянками. У купе стояла духота, настояна за вечір: коньяк, дорблю, піт.

Вона взяла хлопця за зап’ясток, притягла до себе, а він не квапився — поклав долоні їй на боки, вологі від спеки, повів угору, поки нахилявся й цілував її в губи, довго, — так ніби попереду ще ціла ніч, а не чотири станції до Роздільної. Відчув шоколад і коньяк, а від шиї тягло парфумами, вечірніми, солодкими, і крізь них ішло тепле, тілесне, чого парфуми вже не могли приховати.

Він повів губами по шиї, де волосся поприлипало пасмами, вгору, до ямки на потилиці, де волосся починалось.

— Оце вони не назвали, — сказав тихо, їй у волосся.

Нижче, до ключиці, яку вона щойно витерла серветкою й де шкіра лишилась липка, — поцілував і там. Опустився, узяв сосок, обвів язиком, притримав долонею другу грудь. Вона поклала руку йому на потилицю.

Стягнув із себе футболку, спустив шорти. Вона глянула вниз, тоді йому в обличчя.

Розвернув її за плечі, м’яко, і вона стала, як стояла до того, долонями на край столика, розставила ноги.

Він не увійшов одразу. Притулився ззаду, гарячий, і повів долонею по спині — від шиї, вниз, до крижів, — надавив там основою долоні.

— Ох… не дарма ти це назвав, — прошепотіла вона.

Другою рукою пройшов по внутрішньому боці стегна знизу вгору, не доходячи, вернувся, — там уже було вогко до самого коліна.

— І під коліном.

Надавив ззаду, під згином. Вона переступила, розставила ширше сама.

Тільки тоді торкнувся її піхви пальцями — обвів, знайшов, лишився, і вона була слизька, і пальці пішли без опору. Від неї пахло різко й тепло.

— А оце вони назвали. — Руки не забрав. — Тільки не знали, що з ним робити.

Вона видихнула.

Гумку взяв зі столика, розкрив, надів. Приставив, а вона подалась назад і ввібрала його в себе до кінця, і завмерла так.

Рушив не поспішаючи. Долоні її ковзали по пластиковій стільниці, вона переставляла їх, лишаючи мокрі плями, дихала ротом.

Толя сказав щось із нижньої полиці, вона не почула — їй було не до того. Полиця рипнула, той посунувся, щоб бачити більше.

Студент нахилився, поцілував її між лопаток — солонувато, — пройшов губами нижче, по спині, і ще нижче. Тоді випростався. Вийшов із неї.

Обернув її до себе. Вона відступила і притиснулася спиною до дверей. Він підхопив її ногу під коліно, підняв, розвів, і вона сперлась лопатками в панель, стала на пальці другої ноги, подалась тазом до нього, а коли він увійшов знизу — осіла на нього своєю вагою, наскільки було можливо.

Дивились одне одному в очі, не відводячи.

Заганяв знизу глибоко, з силою, і її нога звисала в нього на передпліччі. Вагон гойднуло — вона з’їхала лопатками по панелі, він перехопив її нижче, підтягнув.

Волосся впало їй на обличчя, він дивився крізь нього. Вона потяглась рукою вниз, схопила міцно за сідницю, потягла в себе.

Вона задихала часто. Очей не заплющила, тримала його погляд, поки могла, — а тоді її повело, і рот відкрився сам.

Вона закричала. На все купе. Нога зісковзнула з його передпліччя — він устиг, підхопив, притис її до дверей усім тілом, поки вона трималась за його плечі й не спинялась, доки не випустила все до останку.

Тоді обм’якла прямо на ньому.

Він притис її до дверей, тримав на собі всю, зробив ще кілька коротких рухів під її вагою. Спинився, уткнувся їй у шию, дихав.

Опустив її ногу. Притримав, поки вона не змогла стояти сама.

Вона перевела дух. Тоді глянула вниз — він так і стояв, твердий.

Стягла з нього гумку сама, кинула під столик, опустилась перед ним у проході на коліна.

— Стій.

Узяла в рот. Не квапилась, як не квапився він, — пішла глибоко, тримала його стегна руками і притискала до себе.

Він упер долоню в двері над нею, дивився вниз. Голови її не торкався.

Це не тривало довго. В останню мить хотів попередити, відсторонитися, але вона лише міцніше до нього притиснулася. Прийняла все, ковтнула, тримала його в роті до останнього.

Тоді встала, підвела обличчя до нього.

Він нахилився, поцілував її. Довго.

Толя сидів зі склянкою на півдорозі до рота. Руслан не дихав.

— Що роти пороззявляли? Ніколи не бачили, як жінка кінчає?

Толя мовчки допив.

— Ото ж бо.

* * *

Близько півночі Галя верталась від Лізи з сусіднього вагона. Проходячи повз четверте, почула — крик, короткий, і обірвався.

«А вона нічого…»

До Козятина лишалась година.

У Козятині поїзд став о першій. Локомотив відчепили, маневрові пройшли повз, вагон завмер на колії без руху, без протягу.

Галя вийшла на перон. Її вагон спав. Сорок сім хвилин стоянки — вона їх знала напам’ять.

Роман, провідник із п’ятого, пройшов повз, кивнув здалеку. Хотів був щось спитати про рейс — глянув на неї, не став. Пішов далі.

Галя стояла, поки не подали свисток на зчеплення. Тоді піднялась у вагон.

За Козятином усе стихло. Коли Галя проходила під ранок, у четвертому було тихо.

У Роздільній двоє зійшли. Руслан підняв ту саму клітчасту сумку, так само однією рукою. Толя застібнув бананку. Вийшли, не збудивши інших, і рушили обидва в сірий ранок, туди, де їх чекали.

Від Роздільної до Одеси лишалась година. Жінка й хлопець їхали внизу поруч, як їхали на початку вдвох: він сидів, вона поклала голову йому на плече, дивилась у вікно, де вже світлішало над лиманами.

Він поклав долоню їй на зап’ястя, зсередини.

— Ще одне… — сказала вона.

Дивились у вікно. Не говорили.

* * *

В Одесі жінка зійшла перша. Коло Галі спинилась на мить, кивнула. Зійшла.

Галя дивилась їй услід по перону, поки та не зникла. Комусь — раз на віку, а комусь — робота.

Хлопець вийшов за хвилину, не наздоганяючи.

Галя пішла вагоном, порожнім уже до кінця. Зібрала склянки, пляшку з-під сидіння в четвертому, поскладала постіль. За вікном стояла Одеса, кінцева.

До зворотного рейсу лишалось десять годин.

Соломія Зваба

Відгукнулось? Варте було прочитання?

👍 👎