№5. Рівність

Жінка повернулася до двору вночі. Платан стояв під місяцем, кора сріблилася, шорстка й тепла від денного сонця, що ще не встигло вивітритися.

Вона провела пальцями по стовбуру — сухі плями, тріщини, подряпини. Десь тут хтось кінчив, залишив білий слід. Десь поцілував кору, притиснувся спиною. Десь обпісявся від розпачу чи полегшення. Сліди чужих тіл, чужих рідин, чужих моментів.

Вона не підходила раніше. Тільки дивилася з вікна — як приходили, як торкалися дерева, як залишали частину себе на корі. Їй хотілося того самого. Не підглядати — бути.

Стала на коліна. М’яка трава під колінами, прохолодна. Вигнула спину, притулилася сідницями до стовбура. Кора впиралася в шкіру крізь тонку тканину спідниці — гостро, приємно.

Підняла спідницю до талії. Відсунула трусики вбік — біла бавовна, тепла від тіла. Розсунула ноги ширше, знайшла зручне положення.

Розслабила м’язи.

Сеча полилася по корі — тепла, майже гаряча, сильним струменем. Звук — шиплячий, рівний, довгий. Кора темніла під нею, вбирала рідину. Пляма розливалася вниз, до коріння, вбиралася в землю.

Жінка дихала рівно, відчувала полегшення внизу живота. Відчувала, як її тепло переходить у дерево, як вона залишає слід.

Струмінь слабшав. Остання крапля стекла по внутрішній стороні стегна.

Вона встала. Поправила трусики, опустила спідницю. Витерла долоні об тканину.

Поглянула на мокрий слід на корі — темний, широкий, ще блискучий у місячному світлі. Не як у тих, хто був до неї — не від пристрасті, не від розпачу. Але свій.

Торкнулася кори долонею — вологою, теплою від її тіла. Притримала мить.

Пішла.

Платан стояв. На корі — нова пляма. До ранку підсохне, зіллється з іншими слідами.

Але зараз вона є. Темна. Свіжа. Її.

Тепер тут були всі. І вона теж.

Із тихою впевненістю заглядаючи за паркан дозволеного,
ваша Соломія Зваба