№4. Поцілунок

Вони з’являються у дворі несподівано. Вона йде попереду, він слідом. Обоє п’яні, обоє задоволені.

— Олю, точно не дотерпиш? — питає він.

— Не питай дурниць, Сашко.

Підходить до платана. Піднімає сукню, спускає трусики до колін, спирається на стовбур. Починає — сильно, рівно. Видихає з полегшенням, голова відкинута назад. Десь за парканом грає музика, далеко, приглушено. Літня ніч пахне морем, розігрітим камінням і її духами.

Його рука з’являється між її ніг. Вона сміється — і стегна розсуваються ширше.

— Сашко, та що ти робиш.

Він не відповідає. Пальці знаходять потрібне місце, і все стає мокрим — її шкіра, його рука, кора. Вона хапається за стовбур міцніше, ноги слабшають. Кінчає швидко, сміючись крізь стогін, пальці дряпають кору.

Він встає. Стає спиною до дерева, стягує шорти.

Вона опускається перед ним. Коліна на прохолодній траві біля коріння — трава волога від роси, під пальцями м’яка земля. Двір тихий, тільки десь у кроні шелестить листя. Бере його в рот — він ще не зовсім твердий, але швидко змінюється. Слина збирається швидко, вона не стримує її, дозволяє текти. Його руки лягають на її голову — не гладять, тримають, направляють. Вона приймає, не поспішає, відчуває як він наповнюється в роті.

Потім він каже тихо:

— Не вставай ще, Оль.

Вона дивиться на нього знизу. Усміхається — відкрито, без вагання — і відкриває рот.

Струмінь теплий. Вона дивиться на нього, очі відкриті. Сеча стікає по щоках, по шиї, мочить сукню. Вона сміється, спльовує, знову дивиться на нього. Остання крапля падає на груди.

Мокра, щаслива.

Підходить до дерева. Притискає обличчя до кори — шорсткість на мокрій шкірі, запах дерева, нічний, трохи гіркий, трохи солодкий. Цілує стовбур повільно, як цілують коханого.

На корі залишається волога пляма.

Вони йдуть. Тримаються за руки, сміються.

Платан стоїть. На його корі — дві плями. До світанку висохнуть.

З мокрим обличчям і чистою совістю, ваша Соломія Зваба

З мокрим обличчям і чистою совістю,
завжди ваша Соломія Зваба