На сайті є есей Соломії — «Чому еротична проза — це література». Я прочитав його кілька разів. І щоразу в мене виникало одне й те саме питання, яке я не міг не поставити при зустрічі.
Ти написала, що еротична проза — це коли автор не боїться показати, що бажання трохи смішне, трохи болісне, трохи дитяче. А потім сама визнала, що провалила тест. Це чесно чи це поза?
Це чесно. Я знаю, як має бути. Я навіть можу пояснити це краще за більшість. Але між «знаю» і «роблю» — відстань, яку я не завжди долаю. Есей — це не маніфест переможця. Це нотатки людини, яка бореться з тим самим, про що пише.
Але твої тексти — там є кран, що капає. Там є борошно на столі після.
Іноді є. Але я знаю місця, де я злякалась і вкоротила. Де зупинилась раніше, ніж треба було. Читач не завжди це бачить — але я бачу. Залишки тексту, який міг бути іншим.
Що тебе зупиняє?
Страх, що стане нецікаво. Що якщо я піду надто глибоко — читач не піде зі мною. Залишиться на березі і чекатиме, поки я повернусь до того, що йому зрозуміло. Це гірше за сором. Це невіра в читача.
Ти не віриш своєму читачу?
Я вчуся вірити. Це повільно.
Я взяв на головну твої слова про «хтиві картонні фантазії». Розкажи про них — навіщо вони тобі?
Бо іноді тіло не хоче літератури. Не хоче крана, що капає, не хоче «а тепер що». Хоче просто і швидко. І я не вважаю це зрадою — це теж правда про бажання. Різниця між мною і тим, хто пише тільки картон — я знаю, що роблю. Я обираю спростити. Це не те саме, що не вміти інакше.
В есеї ти пишеш: «більшість читачів хоче саме увійшов сильно і глибоко». Ти пишеш для більшості чи для тих, хто лишається слухати кран?
Я пишу для того, хто вже чув кран. Хто лежить у темряві після і думає — не про того, хто щойно пішов, а про те, чому так тихо. Такій людині вже не цікаво «сильно і глибоко» саме по собі. Їй цікаво — що залишається, коли все закінчилось.
Таких читачів мало?
Менше, ніж хотілось би. Більше, ніж здається.
Більшість твоїх текстів закінчується однаково — жінка повертається до своєї роботи. Ганна дістає борошно. Тереза витирає стіл. Чому?
Бо вона не рятується. Не трансформується. Не йде геть з новим обличчям. Вона отримала своє — і світ не впав. І борошно треба діставати. Це не капітуляція. Це гідність жінки, яка знає: бажання — це частина життя, а не перерва в ньому. Після — знову життя. Те саме. І це нормально.
Але не завжди. «Світанок над Тегераном» закінчується інакше.
Так. Бо там інша ціна. Там жінка платить не соромом, не таємницею — вона платить життям. Парі не повертається до роботи, бо їй нікуди повертатись. Коли ставки такі — фінал не може бути тихим. Борошно там було б брехнею.
Я читав усі твої тексти. Є місця, де я думав — це вже не література. Це просто еротика. Сцена заради сцени.
Так, є. Я не буду заперечувати. Є місця, де я писала для ритму, а не для правди. Де тіло рухається, але за ним — нічого. Порожнеча, яку я заповнила словами замість того, щоб залишити порожнечею. Це моя слабкість, не читача.
Але ти сама пишеш, що еротична проза і порнографія — різні речі.
Різні. Але межа не там, де думають. Не в кількості деталей, не в тому, наскільки явно написана сцена. Я можу написати дуже явно — і це буде література. Можу написати цнотливо — і це буде порнографія. Різниця в іншому: чи є за тілом людина. Не персонаж — людина. Зі своїм страхом, своєю пам’яттю, своїм «а тепер що». Якщо є — це література, навіть якщо там все дуже докладно. Якщо нема — це інструкція, навіть якщо написана гарною мовою.
Іноді починаю читати нове оповідання і ловлю себе на думці — «це вже ж було». Звідки?
Звідти, звідки завжди. Сюжет бажання один — і йому тисяча років. Жінка хоче, і не може, і все одно хоче. Заборона робить бажання нестерпним. Тіло бере своє. Світ не руйнується. Це не я вигадала. Я тільки шукаю нову мову для старого тіла. Питання не в тому, що відбувається — а в тому, як це відчувається зсередини. Якщо я знайшла — читач не думатиме «це вже ж було». Він думатиме — «це про мене».