Як минулого разу

Час читання: 3 хв.

Близько четвертої у двері службовки постукали. За Жмеринкою вагон давно стих, ходити перестали — а тут двічі, твердо. Галя не озвалась, дописувала рядок у журналі. Постукали ще, тихіше. Чекав.

Більше ніхто на складі не чекав під її дверима. Свої заходили як до себе. Він стукав і стояв, поки не пустять, — на її території те, чим він був у решті вагонів, тут не діяло, і він це знав.

— Відчинено.

Зайшов, причинив за собою. Невисокий, сухий, у форменому кітелі.

— У дев’ятому скаржилися. На тебе.

Галя не підвелась. Дописала рядок, поклала ручку зверху.

— Що, знову чешеться?

— Я серйозно. Пишуть, що грубила.

— А Мирослава з п’ятого вже не годиться? — Тепер підвела очі. — Чи минулого разу тобі було мало?

— Їй зле.

— Ач, біда яка.

Він стояв, не йшов. Журнал зі скаргою — якщо той узагалі був — лишився при ньому, він про нього вже не згадував. Дивився на неї тим поглядом, з яким заходив у кожне купе свого складу: господар, якому всі тут винні. Галя цей погляд знала. Знала, скільки він важить за зачиненими дверима.

Закрила журнал, поклала ручку зверху рівно. Підвелася, сперлась стегном на столик.

— Закрий двері і знімай штани.

Клацнув замок. Розстібнув ремінь, спустив штани з трусами до колін. Член уже стояв — він з цим прийшов, з цим і стукав.

— Як минулого разу? — чи то спитав, чи то попросив.

— Ти ж знаєш, що ні.

Помовчала. Дивилась на нього, як дивляться на річ, з якою ще не вирішили, що робити.

— Дрочи.

Узявся рукою. Повільно спершу, дивлячись на неї, чекаючи, що вона ще щось — підійде, скаже як, дасть те знайоме, по що він ходить. Вона не підійшла. Стояла, спершись на столик, руки складені, дивилась рівно, як дивляться, поки людина робить те, що їй сказано. За вікном тяглась темрява, рідкі ліхтарі вихоплювали купе на мить і гасли.

— Швидше.

Він пришвидшив. Галя дивилась мовчки, з тим самим лицем, з яким перевіряє квитки. Він глянув на неї — чекав, що підійде, скаже як. Не підійшла.

— Не на мене дивись. На себе.

Він заплющив очі. Рука пішла рівніше.

* * *

Першого разу, роки зо два тому, він теж завів про скарги. Тільки тоді в цьому щось важило — стояв над нею, навис, рука вже лягла на плече, поповзла нижче. Говорив, що від нього залежить графік, хто з ким їздить, хто взагалі їздить. Другою рукою задер їй спідницю ззаду, притиснувся, сопів у потилицю, мостився ввійти.

Галя тоді дала йому це. Кілька секунд — щоб надивився на себе самого, на те, який він тут хазяїн.

Потім розвернулась.

— На коліна.

Він не зрозумів. Вона штовхнула його в плече — несильно, він сам сів, від несподіванки. Підняла спідницю рукою, іншою взяла за потилицю, повела до себе.

Він упнувся. Не рукою — шиєю, відхилив голову, скільки пускали її пальці.

— Я не… — почав, і не доказав чого.

Вона не відпустила. Тримала, де тримала, дивилась на нього згори. Чекала, поки він сам почує, як це — торгуватись, стоячи навколішки зі спущеними штаньми. Він ще тримав шию.

Вона ще не знала, чи стане його надовго, чи смикнеться, чи побіжить потім писати рапорт. Не знала — і від того, що не знала, всередині все стяглося.

Узяла його обома руками за голову, притисла до себе. Він тицьнувся носом у стегно, вона повела нижче, навела на клітор. Вдавила. Водила його лицем, як їй було треба, не питаючи, чи зручно йому, чи дихає він там узагалі. Спершу він тільки терпів, ходив за її руками мокрим лицем по ній. Тоді щось здало — і він уже не чекав, куди його поведуть. Язик знайшов ритм, і вона відчула, як він заходить між губами, по краю входу й назад до клітора — він уже не тицявся, він вів. Поїзд тоді теж ішов, гойдало, вона впиралась лопатками в перегородку. Cлина та її соки текли по стегнах, він уже не встигав ковтати. Кінчила швидко, тихо, стиснувши коліна йому на вухах, і ще потримала, поки відпускало.

Аж тоді відпустила. Він підвів лице — мокре до підборіддя, на кітелі темні плями. Відтоді й ходить.

Перші рази вона ще ловила те, перше відчуття — робила, як тоді. Не верталось. Тоді почала гратись — щоразу інакше, аби собі не нудно. Заодно перевіряла, як довго він це терпітиме. У якийсь момент і гра набридла. Відчувала — можна припиняти. Може, чекала слушної нагоди, а може, що він сам відчепиться.

* * *

Він дрочив уже швидше, часом рука збивалася. Дихав ротом.

Галя відсунулась від столика, стала проти нього, доволі близько. Узялась за поділ спідниці й задерла — просто, як піднімають кришку. Тримала. Цікаво було, чи стане йому самого видовища, без її рук, без слова, без того, по що ходить.

Він дивився туди. Рука пішла різко.

— Ну.

Зігнувся, кінчив — на підлогу, на свої штани, що висіли на колінах, дещо лягло їй на гомілку. Стояв зігнутий, віддихувався.

Стало. Галя опустила спідницю, глянула на гомілку.

— Серветки на столику. Підлогу теж витри.

Він витерся, підтягнув штани, застібнув ремінь. Лице поверталось до начальницького, ніби й не воно тільки що дихало в підлогу. Відсунув замок.

— Бувай.

Вийшов. Двері за ним стали на місце.

Галя посиділа. Змінила позу — відчула.

Ого. Від спогаду потікла.

Дістала зі своєї пачки серветку, витерлась. Глянула на годинник: до Вапнярки сорок хвилин, там сходять двоє з третього, треба розбудити. Підкинула вугілля в пічку, поставила воду. Каву зранку завжди беруть.

Соломія Зваба

Відгукнулось? Варте було прочитання?

👍 👎