Наомі

Час читання: 6 хв.

Його долоні лягли їй під майку — на голу спину, на теплу шкіру, яка завжди тепліша, ніж він очікує, ніби всередині неї горить на градус більше, ніж усередині нього. Пальці натрапили на тонкі лінії рубців — скарифікація, від плечей донизу, якою вона ніколи не соромилась і яку він навчився читати на дотик, як шрифт Брайля на чужій мові. Наомі не обернулась. Її рука з дерев’яною паличкою завмерла над сковорідкою, де перекочувались зерна — вже темні, масні, майже готові. Він притиснувся губами до її шиї, нижче вуха, до вигнутого рубця на лопатці — повів язиком по лінії, відчув під язиком шорсткість, і Наомі нахилила голову, давши більше місця. Зерна тріщали на вогні.

— Згорить, — сказала.

— Нехай.

— Романе.

Вона сказала його ім’я з наголосом на другий склад — трохи інакше, ніж кажуть тут, у Лозовій, де всі знають усіх. У неї все звучало інакше. Коли лаялась — хамерською, коротко, з придихом на кінці — він не розумів слів, але знав інтонацію: зерна пригоріли, або мама зателефонувала, або він стоїть у дверях і заважає.

Спека не спадала третій тиждень. Повітря стояло, собаки лежали мовчки під парканами, і єдине, що рухалось на всій вулиці, — дим від сковорідки у відчинене вікно. Каву їй присилали родичі з Ефіопії — мішечок зелених, ще сирих зерен. Наомі смажила їх сама, на сухій сковорідці, помішуючи дерев’яною паличкою. Смажила щоразу по-настрою: то знімала світлими, поки ще пахли горіхом і травою, і напій виходив кислуватий, гострий; то, як сьогодні, доводила майже до чорноти, і зерна масніли, тріскались і курилися, і кухня наповнювалась гірким хлібним духом. Він навчився пити її каву будь-якою — кислу, гірку, з димком, коли перетримає.

Роман прибрав руки. Відступив на крок. Вона обернулась — швидко, одним поглядом перевірила, чи серйозно.

— Заважаєш, — сказала.

— Дивлюся.

— Ти не дивишся. Ти чіпаєш.

— Можу одночасно.

Вона повернулась до сковорідки. Підняла її обома руками, піднесла до обличчя, махнула долонею, женучи дим до себе, і заплющила очі. Постояла так секунду. Тоді простягнула сковорідку до нього. Він нахилився, вдихнув: гаряче й гірке. Вона забрала, глянула на колір зерен проти вікна, кивнула сама собі й зсипала їх у миску — стигнути.

Роман дивився на її руки. Темні пальці, вузькі, довгі, рожеві нігті. Ці руки він побачив першими — ще до обличчя. На відкритій лекції в Харкові, куди його затягнув приятель, який там учився. Наомі сиділа через ряд, і він дивився на її руки, бо не міг дивитися на обличчя — боявся, що помітить.

Її жовта майка намокла між лопатками від поту. Олівець у волоссі тримав пучок, який ось-ось розвалиться. Долоні були в дрібному лушпинні з зерен — вона витерла їх об його живіт, ніби об рушник.

Він знав жіноче тіло. Але коли вперше торкнувся Наомі — того вечора, на лавці біля гуртожитку в Харкові — його пальці тремтіли.

Він тоді підніс її руку до обличчя і вдихнув. Це було ще на лавці, ще до всього. Він чув, як говорять — «чорні специфічно пахнуть» — так, ніби мова про щось тваринне, неприємне. Вона пахла чимось теплим, горіховим — він не знав, чим саме. Не парфумами. Самою шкірою, тим, що виділяє здорове тіло на спеці.

Вона не забрала руку. Подивилась на нього уважно.

Потім встала і сказала: «Ходімо».

У кімнаті, що пахла кокосовою олією, він роздягав її незграбно. Ґудзики не слухались. Вона допомагала, і обидва засміялись нервово. Коли зняв блузку — завмер. Її шкіра в тьмяному світлі мала колір чорнозему після дощу. І по ній — тонкі рельєфні лінії від плечей через груди до живота. Він провів пальцем по одній — як стежка, як карта на шкірі, — і Наомі подивилась на нього, чекаючи реакції. Він нахилився і поцілував рубець на ключиці. Вона видихнула.

Він побачив свою руку на її шкірі — і ще кілька тижнів тому це було нереально, неможливо, таке не трапляється з хлопцями з Лозової. Він знав, як торкатися жінки — але з нею все починалось заново. Вона поклала його руку собі на грудь. Тепла, важка. Він нахилився, взяв сосок у рот — темний — і вона вдихнула різко, і її рука стиснулась на його потилиці.

Він кінчив тоді за хвилину. Може менше. Лежав на ній, і її темна шкіра під ним була гарячою, мокрою. Думав, що все зіпсував.

Наомі погладила його по спині. І сказала:

— Нічого. У нас є час.

Зараз — на кухні — зерна стигнуть у мисці, запах густішає, а він стоїть за нею, і його руки знають дорогу. Стягує майку через голову — вона піднімає руки, допомагає. Під майкою нічого. Обхоплює ззаду — долоні повні, тепло переливається через пальці. Великими пальцями по сосках — вона видихає і подається назад, спиною до його грудей. Його руки на її темних грудях, пальці перетинають тонку лінію рубця під ключицею. Рік тому цей контраст збуджував новизною. Зараз він знає, що буде далі — і все одно хоче.

Повертає її до себе. Її груди він бачить щодня — і все одно на секунду завмирає. Стає навколішки на кахель. Цілує живіт, нижче пупка, губами по лінії рубця, який перетинає її бік — відчуває шорсткість під губами, веде язиком. Стягує шорти — вона переступає. Його обличчя на рівні її лона. Вдихає — глибоко, повільно. Мускусне, гостре.

До неї він ніколи цього не робив. Десь у голові сиділо вуличне — принизливе. А тоді, рік тому, він цілував її груди, спускався нижче до живота, і раптом захотів відчути її смак, її запах. Голова ще вагалась, а губи вже торкнулись — і вона здригнулась, і звук, який вона видала, увійшов йому під шкіру і лишився.

Її запах був густий і теплий, темніший за неї саму. Він завмер, вдихаючи, — і те вуличне, принизливе відійшло, лишився тільки запах, від якого він не міг відступити. Притулився ближче — і відчув волосся носом, губами: пружне, шорстке. Провів язиком глибше, де волосся кінчалось, — там усе було інше: гладеньке, гаряче, мокре. І смак: солонуватий, трохи гіркий. І замість відрази, якої десь чекав, — тільки голод.

Він тицявся навмання, ловив її реакцію — де вона затихне, де подих зіб’ється. Вона направляла — рукою на потилиці, без слів: ліворуч, вище, ось тут. І коли знайшов — вона вигнулась, стиснула його голову стегнами, і він був у темряві між ними, і пахло нею, тільки нею. Тоді він зрозумів, що хоче робити це завжди. Не для неї — для себе. Він став залежним тоді і не одужав.

Зараз він знає де — і все одно щоразу ніби вперше. Язик торкається її знизу, легко, і завмирає на секунду, ніби питає дозволу. Тоді проходить угору, розкриваючи, і вона піддається, відкривається йому; він заходить між губ, глибше, чує, як вона вологішає під ним, як міняється дихання. І тільки тоді — вище, до клітора, набряклого, гарячого, і вона стискає його волосся в кулаці.

Наомі стогне — низько, хрипко, і щось хамерською, уривок без початку і кінця.

Його руки тримають її темні стегна. Його рот на ній. Рік тому це було вперше. Зараз — як вечірня молитва.

Вона кінчає — тримаючись за стільницю і за його голову. Стегна стискають його скроні. Він не відпускає, поки вона не послаблює хватку.

— Сьогодні я тебе майже не намочила, — каже згори, ще важко дихаючи.

Він встає. Коліна затекли від кахлю — морщиться. Наомі бачить, сміється — мокрий, задиханий сміх, який їй пасує.

Він піднімає її, садовить на край столу, скидає шорти. Входить стоячи, і від того, як вона його приймає — гаряче, тісно, — у нього перехоплює на вдиху. Тримає за стегна, вона обхоплює ногами, п’ятки впираються йому в сідниці. Стіл скрипить. Під долонями — мокрі від поту стегна, пальці вгрузають і лишають сліди, що зникають за секунду.

Рухається — глибоко, повільно, потім швидше. Наомі відкидається, спираючись на руки, і він бачить її тіло — відкрите, блискуче від поту, рубці на животі блищать, як друга шкіра. Нахиляється, лиже їх — від грудей до пупка, по лініях, які вона привезла з долини Омо, — сіль і тепло на язику, і в грудях у нього тісно від того, що це все його.

Вона сідає рівніше, обхоплює, притискається — груди до грудей, мокро, ковзько. Кусає в плече — сильно, від збудження. Він шипить крізь зуби, і біль тільки підганяє; тримає міцніше, б’є глибше. Стіл б’ється об стіну.

Виходить. Розвертає. Вона нахиляється над столом, він входить ззаду — одним рухом, глибоко, і чує власний стогін, низький, чужий. Його веде, ще трохи — і все. Наомі завмирає під ним.

— Не поспішай. У нас є час.

Він застигає, важко дихає, чекає, поки попустить. Вона перечікує з ним — тоді подається назад сама.

Його руки на її сідницях, перед очима — лінії рубців від плечей до попереку, і він веде по них долонями, як по мапі, яку вивчив напам’ять і все одно не може перестати перечитувати. Рука обходить її, знаходить клітор. Вона стогне ритмічно, з кожним ударом.

— Не зупиняйся, — видихнула.

Вона кінчає всім тілом — притискає рот до передпліччя, і крик виходить глухий, тіло здригається. Він тримається ще кілька секунд і кінчає в неї — вткнувшись обличчям їй у спину, губами в рубець, той самий, який поцілував першим, рік тому, коли не знав жодного слова її мовою. Не знає й досі.

Стоять. Його щока на її спині. Мокрі. Стіл з’їхав.

Наомі випростується першою. Посмішка — несиметрична, зморшка біля лівого ока. Б’є його долонею по грудях — легко, як б’ють своїх. Бере миску із зернами.

Роман сідає на стілець. Дивиться, як вона меле каву — ручним млинком, затиснувши його між колін, гола, неспішно, і від кожного оберту зі шпарини сиплеться темний пил, і кухня наповнюється вдруге, свіжіше й гостріше.

Із двору — голоси, бряжчання посуду, чийсь суботній вечір. Долинає Женин голос — гукає своїм щось про «Ромчика, що знову свою шоколадку привіз». Наомі не піднімає голови, крутить млинок. Вони не знають, як пахне її шия. Не знають, що в неї на шкірі — карта, якою він водить пальцями щоночі.

Вона всипає мелене в джебену, заливає водою, ставить на вогонь. Стоїть над нею. Кава підходить швидше, ніж вона чекала: піна лізе через вінця, шипить на конфорці. Наомі кидає щось хамерською, хапає джебену за ручку голою рукою, сичить, ставить на дошку. На плиті — темна пляма, пахне пригорілим. Дме на обпечені пальці, тоді злизує. На калюжку дивиться без каяття. Витре потім.

Розливає в дві маленькі чашечки без вушок. Ставить одну перед ним. Сідає навпроти — гола, лікоть на столі, обпечений палець у роті. П’є першою.

Кава гірка й міцна, обпікає піднебіння. Він тримає гарячу чашечку в двох пальцях. Завтра він піде на роботу, і запах цієї кухні піде з ним — у комірі, у волоссі, — і ніхто в Лозовій не впізнає, чим це від нього тягне.

Соломія Зваба

Відгукнулось? Варте було прочитання?

👍 👎