Рута

Час читання: 4 хв.

Руту принесли з городу по обіді, ще вологу. Розкладали на столах — тонко, щоб просохла. Марі-Мадлен брала з купи жменю, розтрушувала по дошці рівним шаром. Софі так само, з другого краю. Руки йшли самі. За вузьким віконцем стояв сірий по-осінньому день, без сонця, без дощу, той, у якому не хочеться нікуди йти.

— Скільки ще? — спитала Софі.

— Оці й той стіл.

Софі глянула на той стіл. Стіл був повний.

— М-м.

Розкладала далі. Жмут вислизнув їй з руки, розсипався по підлозі, вона нахилилась, зібрала не все. Дрібна зелена рута лишилась лежати між дошок, і потім її ще довго було там видно.

Марі-Мадлен розрівняла останню жменю, обтрусила долоні. Розігнула спину, повела плечима — за день нахилу над столом спина трималась зігнутою і без столу.

— Досить на сьогодні, — сказала. — Той стіл нікуди не втече.

— Він би втік, якби міг.

— Ага.

Марі-Мадлен опустилась на підлогу коло стіни, під сухі пучки старого збору, витягла ноги. Підлога була холодна крізь рясу, стіна теж, але після дня на ногах це було добре. Софі постояла, тоді сіла перед нею — спиною, між колін, сперлась на неї, як на спинку крісла. Відкинула голову, знайшла плече.

Марі-Мадлен повела долонею по її волоссю — від скроні назад. Ще раз, повільніше. Спустилась на шию, затрималась. Потерла мочку вуха великим і вказівним. Софі заплющила очі.

Так сиділи. Стара рута висіла над ними, ламка, гірка, нікуди не поспішала.

— Якщо хтось зайде? — спитала Софі.

— Не зайде. Всі на вечірні.

— А якщо?

— Побачить двох сестер, що відпочивають після роботи.

Софі пирснула.

— Дуже близько відпочивають.

— Це спільна сестринська молитва. Дуже побожна молитва.

Софі всміхнулась. Марі-Мадлен не забирала руки з її волосся.

— Як вранці Рут, — сказала Марі-Мадлен.

— О так. Праведна прабабця царя Давида, — не розплющуючи очей, сказала Софі.

— Мені подобається твій гострий язик, — сказала Марі-Мадлен. — Хоч багатьом тут не до смаку, що ти називаєш речі своїми іменами.

— Але ж не тобі.

— Розкажеш про Рут?

Софі влаштувалась зручніше під її рукою.

— Добре. Була собі жінка, Рут. Навіть не юдейка. Та сталася халепа, втратила чоловіка, лишилась при свекрусі. А двом жінкам самим сутужно. От свекруха й надумала поправити становище — через молодицю.

— Через невістку.

— Так. І вчить її: помийся, намастись, вдягни найкраще.

Марі-Мадлен піднесла вільну долоню до обличчя, понюхала.

— У нас тільки рута, — сказала. — Ruta graveolens. Рута смердюча.

Софі пирснула. Марі-Мадлен відчула спиною, як та трясеться від сміху.

— Далі свекруха вчить, — сказала Софі. — Вистеж, де він того вечора ляже. Дочекайся, поки поїсть і нап’ється. Поки засне.

— Звідки вона знає, що робити?

— Писання замовчує. А коли засне — підійди тихо, відкрий приніжжя і ляж туди.

— Біля ніг?

— Наче так. Але ж ти знаєш краще за мене, що є одне «але».

— У Біблії ноги — не завжди ноги.

— Тому «розкрий ноги» святоші й трактували як благання про захист?

— Очевидно.

Софі засміялась.

— То свекруха навчила її. Помитися, вистежити п’яного чоловіка й лягти йому між ноги. Хай що це значить.

— І це, — сказала Марі-Мадлен, — читають на аналої. Уголос.

Софі помовчала. Марі-Мадлен повільно перебирала їй пасма на потилиці.

— Досить настанов, — сказала Софі. — Тепер діло за Рут.

Стала на коліна, повернулась обличчям.

— Тихо прийшла, — Софі взялась за поділ габіта. — Розкрила приніжжя.

Повела габіт угору, оголила повні стегна.

— Це моє приніжжя.

— Тепер монастирське. — Софі схилилась. — «І лягла туди», — процитувала, і лягла.

Розвела їй коліна, поклала долоні на стегна зсередини. Марі-Мадлен посунулась нижче по стіні. Софі провела язиком — раз, знизу вгору, повільно.

— Помилась, — сказала в лоно. — Намастилась.

— Чим намастилась? — Марі-Мадлен видихнула.

— Чимось цінним. Миро. Шафран. — Язик пройшов ще раз, затримався вище. — Може, ще щось.

— Не рутою.

— Убрала найкраще. — Софі говорила, відриваючись, тоді верталась. — Пішла на тік. Знайшла, де він ліг. Дочекалась, поки засне.

Марі-Мадлен запустила пальці їй у волосся, притягнула ближче.

— Розкрила ноги — чи що вони там мали на увазі, — лягла, влаштувалась, чекала. Аж опівночі він затремтів.

Софі відчула долонями, як затремтіли стегна.

— Я теж, — сказала Марі-Мадлен. — Коли надто приємно.

Софі не одразу підняла голову.

— От і Боаз затремтів. Прокинувся й затремтів — чи затремтів, тоді прокинувся. У Писанні це місце темне.

— Затремтів з переляку?

— Може. — Софі торкнулась язиком, знизу, і завмерла. — Тільки чоловік, якого налякали серед ночі, не починає з похвали.

— З якої похвали?

— Він каже їй: добре, що ти прийшла. — Софі не підводила голови. — Остання твоя ласка краща за першу.

— Остання краща за першу, — повторила Марі-Мадлен. Пальці в Софіному волоссі стиснулись. — Була перша. Була й остання. А що було поміж — Писання мов… — Марі-Мадлен охнула. — …мовчить.

— О Боже.

— Поки ні. — Софі підвела очі. — Це лише свята Клара.

Накрила ротом, втягнула повільно.

— Так у тексті, — сказала, відпустивши. — Виходить, була.

— Тремтіння прояснюється.

Марі-Мадлен хотіла сказати ще щось, але Софі знов накрила ротом лоно, тримала довго, повільно пестячи язиком.

— Це нечесно, — сказала Марі-Мадлен, коли віддихалась. — Ти розказуєш і робиш одночасно.

— Рут теж. — Софі не підняла голови, язик ходив тихо, по колу. — Лежала й просила.

— Просила що?

— Захисту. Ти вже забула?

— Так. Захищав до перших півнів.

Софі засміялась у неї, і Марі-Мадлен відчула той сміх усередині.

— Захистив. Сказав: лежи тут до ранку. А зранку підеш до іншого родича, може, він тебе викупить.

— От тобі й захист.

— Гадаю, один точно був не проти. — Софі поклала щоку на стегно, ковтнула слину. Скроня її була мокра. — Лежи, каже, до ранку, нікуди не йди. І вона лягла назад. У «чарівне» приніжжя. І лежала до ранку.

— А під ранок?

— А під ранок, затемно, він її будить. Іди, каже.

— Ага, — сказала Марі-Мадлен згори, голосом, який силкувалась тримати рівним, яким читають з аналоя. — Щоб люди не бачили, що я тебе захищав.

Тут голос зірвався, і вона потягла Софіну голову до себе.

— Годі про Рут. Повернись до святої Клари. Ще трохи.

Розповідь урвалась. Марі-Мадлен вдоволено застогнала.

Софі вже не відпускала це місце. Марі-Мадлен розвела коліна ширше. П’ята совгнулась по підлозі, по розсипаній руті. Пальцями вона тягла Софі до себе, і водночас сама Марі-Мадлен тягнулась назустріч всім тілом.

Софі відчула, як спочатку дрібно затремтіли стегна, потім Марі-Мадлен вигнулась, притисла її голову коліном і рукою, завмерла.

Софі ще продовжувала, тихіше й тихіше. Тоді відпустила.

Лишилась щокою на стегні. Марі-Мадлен обм’якла, осіла спиною по стіні. Рука її знов знайшла Софіне волосся, повела від скроні назад.

Мовчали. За віконцем день не змінився — той самий сірий, без сонця.

Софі піднесла долоню, понюхала. Скривилась.

— Смердить, — сказала.

— Зараз. Висохне — буде як те миро.

— Яким намастилась Рут.

— Або як шафран.

Софі всміхнулась, не розплющуючи очей. Ще не збиралась вставати. Марі-Мадлен теж — сиділа, як сиділа, спиною до холодної стіни, з Софіною головою на колінах.

На підлозі між дошок лежала розсипана рута — та, що Софі впустила. Марі-Мадлен дивилась на неї. Ще зелена, ще різка. Висохне.

Соломія Зваба

Відгукнулось? Варте було прочитання?

👍 👎