Пані Зваба

Місце, де чуттєва романтика зустрічає відвертість


Рута

Час читання: 4 хв.

Руту принесли з городу по обіді, ще вологу. Розкладали на столах — тонко, щоб просохла. Марі-Мадлен брала з купи жменю, розтрушувала по дошці рівним шаром. Софі так само, з другого краю. Руки йшли самі. За вузьким віконцем стояв сірий по-осінньому день, без сонця, без дощу, той, у якому не хочеться нікуди йти.

— Скільки ще? — спитала Софі.

— Оці й той стіл.

Софі глянула на той стіл. Стіл був повний.

— М-м.

Розкладала далі. Жмут вислизнув їй з руки, розсипався по підлозі, вона нахилилась, зібрала не все. Дрібна зелена рута лишилась лежати між дошок, і потім її ще довго було там видно.

Марі-Мадлен розрівняла останню жменю, обтрусила долоні. Розігнула спину, повела плечима — за день нахилу над столом спина трималась зігнутою і без столу.

— Досить на сьогодні, — сказала. — Той стіл нікуди не втече.

— Він тут по своїй волі.

— Так, і не зв’язаний обітницею.

Марі-Мадлен опустилась на підлогу коло стіни, під пучки вже сухої рути, витягла ноги. Крізь габіт відчувалася холодна підлога й стіна, але після дня на ногах це було навіть приємно. Софі постояла й сіла перед нею, опершись спиною на коліна, як на спинку крісла.

Марі-Мадлен повела долонею по її волоссю — від скроні назад. Ще раз, повільніше. Спустилась на шию, затрималась. Потерла мочку вуха великим і вказівним. Софі заплющила очі.

Так сиділи. Стара рута висіла над ними, ламка, гірка, нікуди не поспішала.

— Якщо хтось зайде? — спитала Софі.

— Не зайде. Всі на вечірні.

— А якщо?

— Побачить двох сестер, що відпочивають після роботи.

Софі пирснула.

— Дуже близько відпочивають.

— Це спільна сестринська молитва. Дуже побожна молитва.

Софі всміхнулась. Марі-Мадлен не забирала руки з її волосся.

— Як вранці Рут, — сказала Марі-Мадлен.

— О так. Праведна прабабця царя Давида, — не розплющуючи очей, сказала Софі.

— Мені подобається твій гострий язик, — сказала Марі-Мадлен. — Хоча дехто його тут побоюється.

— Така вже я є.

— Розкажеш про Рут?

Софі влаштувалась зручніше під її рукою.

— Добре. Була собі жінка, Рут. Навіть не юдейка. Та сталася халепа, втратила чоловіка, лишилась зі свекрухою. А двом жінкам в ті часи самим було важко. От свекруха й надумала поправити становище за рахунок молодиці.

— Не щастить невістці.

— Так. Тож навчила її: помийся, намастись, вдягни найкраще.

Марі-Мадлен піднесла вільну долоню до обличчя, понюхала.

— Ruta graveolens. Софі, можу намастити тебе рутою. Рутою смердючою.

Марі-Мадлен сама ледве стримала усмішку.

Софі пирснула. Марі-Мадлен відчула колінами, як та трясеться від сміху.

— Далі свекруха вчить, — сказала Софі. — Вистеж, де він того вечора ляже. Дочекайся, поки поїсть і нап’ється. Поки засне.

— Звідки вона знає, що робити?

— Писання замовчує. А коли засне — підійди тихо, відкрий приніжжя і ляж туди.

— Біля ніг?

— Наче так. Але ж ти знаєш краще за мене, що є одне «але».

— У Біблії ноги — не завжди ноги.

— Тому «розкрий ноги» святоші й трактували як благання про захист?

— Очевидно.

Софі засміялась.

— То свекруха навчила її. Помитися, вистежити п’яного чоловіка й лягти йому між ноги. Хай що це значить.

— І це, — сказала Марі-Мадлен, — читають на аналої. Уголос.

Софі помовчала. Марі-Мадлен повільно перебирала їй пасма на потилиці.

— Досить настанов, — сказала Софі. — Тепер діло за Рут.

Стала на коліна, повернулась обличчям.

— Тихо прийшла, — Софі взялась за поділ габіта. — Розкрила приніжжя.

Повела габіт угору, оголила повні стегна.

— Це моє приніжжя.

— Тепер монастирське. — Софі схилилась. — «І лягла туди», — процитувала, і лягла.

Розвела їй коліна, поклала долоні на стегна зсередини. Марі-Мадлен посунулась нижче по стіні. Софі провела язиком — раз, знизу вгору, повільно.

— Помилась, — сказала в лоно. — Намастилась.

— Чим намастилась? — Марі-Мадлен видихнула.

— Чимось цінним. Миро. Шафран. — Язик пройшов ще раз, затримався вище. — Може, ще щось.

— Не рутою.

— Убрала найкраще. — Софі говорила, відриваючись, тоді верталась. — Пішла на тік. Знайшла, де він ліг. Дочекалась, поки засне.

Марі-Мадлен запустила пальці їй у волосся, притягнула ближче.

— Розкрила ноги — чи що вони там мали на увазі, — лягла, влаштувалась, чекала. Аж опівночі він затремтів.

Софі відчула долонями, як затремтіли стегна.

— Я теж, — сказала Марі-Мадлен. — Коли надто приємно.

Софі не одразу підняла голову.

— От і Боаз затремтів. Прокинувся й затремтів — чи затремтів, тоді прокинувся. У Писанні це місце темне.

— Затремтів з переляку?

— Може. — Софі торкнулась язиком, знизу, і завмерла. — Тільки чоловік, якого налякали серед ночі, не починає з похвали.

— З якої похвали?

— Він каже їй: добре, що ти прийшла. — Софі не підводила голови. — Остання твоя ласка краща за першу.

— Остання краща за першу, — повторила Марі-Мадлен. Пальці в Софіному волоссі стиснулись. — Була перша. Була й остання. А що було поміж — Писання мов… — Марі-Мадлен охнула. — …мовчить.

— О Боже.

— Поки ні. — Софі підвела очі. — Це лише свята Клара.

Накрила ротом, втягнула повільно.

— Так у тексті, — сказала, відпустивши. — Виходить, була.

— Тремтіння прояснюється.

Марі-Мадлен хотіла сказати ще щось, але Софі знов накрила ротом лоно, тримала довго, повільно пестячи язиком.

— Це нечесно, — сказала Марі-Мадлен, коли віддихалась. — Ти розказуєш і робиш одночасно.

— Рут теж. — Софі не підняла голови, язик ходив тихо, по колу. — Лежала й просила.

— Просила що?

— Захисту. Ти вже забула?

— Так. Захищав до перших півнів.

Софі засміялась у неї, і Марі-Мадлен відчула той сміх усередині.

— Захистив. Сказав: лежи тут до ранку. А зранку підеш до іншого родича, може, він тебе викупить.

— От тобі й захист.

— Гадаю, один точно був не проти. — Софі поклала щоку на стегно, ковтнула слину. Скроня її була мокра. — Лежи, каже, до ранку, нікуди не йди. І вона лягла назад. У «чарівне» приніжжя. І лежала до ранку.

— А під ранок?

— А під ранок, затемно, він її будить. Іди, каже.

— Ага, — сказала Марі-Мадлен згори, голосом, який силкувалась тримати рівним, яким читають з аналоя. — Щоб люди не бачили, що я тебе захищав.

Тут голос зірвався, і вона потягла Софіну голову до себе.

— Годі про Рут. Повернись до святої Клари. Ще трохи.

Розповідь урвалась. Марі-Мадлен вдоволено застогнала.

Софі вже не відпускала це місце. Марі-Мадлен розвела коліна ширше. П’ята совгнулась по підлозі, по розсипаній руті. Пальцями вона тягла Софі до себе, і водночас сама Марі-Мадлен тягнулась назустріч всім тілом.

Софі відчула, як спочатку дрібно затремтіли стегна, потім Марі-Мадлен вигнулась, притисла її голову коліном і рукою, завмерла.

Софі ще продовжувала, тихіше й тихіше. Тоді відпустила.

Лишилась щокою на стегні. Марі-Мадлен обм’якла, осіла спиною по стіні. Рука її знов знайшла Софіне волосся, повела від скроні назад.

Мовчали. За віконцем день не змінився — той самий сірий, без сонця.

Софі піднесла долоню, понюхала. Скривилась.

— Смердить, — сказала.

— Зараз. Висохне — буде як те миро.

— Яким намастилась Рут.

— Або як шафран.

Софі всміхнулась, не розплющуючи очей. Ще не збиралась вставати. Марі-Мадлен теж — сиділа, як сиділа, спиною до холодної стіни, з Софіною головою на колінах.

На підлозі між дошок лежала розсипана рута — та, що Софі впустила. Марі-Мадлен дивилась на неї. Ще зелена, ще різка. Висохне.

Соломія Зваба

Наступна історія тут за тиждень-другий. Дам знати на t.me/s_zvaba

Відгукнулось? Варте було прочитання?

Їм за стіною добре. Зробіть, щоб і авторці було незле — киньте гріш Соломії.

Віддячити на Donatello

Безпечно через Donatello

Залишити відповідь

Обов’язковий тут лише текст коментаря — ім’я та e-mail на ваш розсуд. E-mail нікуди не піде й тут радше за звичкою. Але якщо залишите бодай якесь ім’я — буде приємно.