Інжир

Час читання: 5 хв.

Серпень стояв такий, що камінь у келії не остигав і вночі. Марі-Мадлен сиділа на ліжку у самій сорочці, мокрій під пахвами, і їла інжир з полумиска, що принесла з вечері. Софі прийшла пізно, після останньої молитви, зачинила за собою двері. Зняла велетку, повісила на гачок. Волосся під нею на скронях було вологе — вмилась біля колодязя.

— Дай.

Марі-Мадлен дала їй половинку. Софі з’їла, облизала пальці, сіла поруч на ліжко.

— Я дочитала Рабле.

— Швидко.

— Той шматок про гусеня смішніший, ніж ти переказувала.

— Я гірше переказую.

— Він пише про підтирання, як Декарт про душу. З тим самим обличчям.

Марі-Мадлен повільно жувала інжир.

— Хм, — сказала Софі. — А чому він не написав про чисту насолоду? Вийшло б сорок?

Марі-Мадлен глянула на неї збоку. У Софі вже був той вираз, який вона знала. Брови трошки підняті, кутик рота тримає сміх.

— Сорок забагато.

— Це кому як.

Софі взяла з полумиска нову половинку інжиру. Подивилась на неї. Підняла. Подивилась на Марі-Мадлен.

— Що?

Софі мовчала. Підняла інжир вище, ніби порівнюючи з чимось. Марі-Мадлен почала розуміти і опустила очі.

— Не дивись так.

— Як?

— Так.

Софі засміялась тихо, у долоню. Марі-Мадлен теж засміялась, у плече.

— Лягай.

— Софі…

— Закрий очі.

Марі-Мадлен лягла. Сорочку Софі підняла їй до пояса. Софі стала на коліна на холодну кам’яну підлогу, її обличчя опинилось на рівні живота Марі-Мадлен.

Софі повела інжиром між її ніг. Прохолодне. Марі-Мадлен видихнула.

— Холодний.

— М’якоть.

— Знаю.

Софі провела ще раз, повільніше. Інжир м’який, мокрий, віддає сік. Марі-Мадлен лежала з заплющеними очима і відчувала, як по стегну сповзає крапля.

Софі повернула половинку іншим боком, провела шкіркою. Шорстке зовні, гладке з боку м’якоті — інакший дотик, ніби камінчик з річки. Марі-Мадлен видихнула інакше.

— Бачиш.

— М-м.

Софі поклала інжир назад у полумисок. Узяла довге гусяче перо, що лежало на столику, — Марі-Мадлен ввечері писала. Софі провела пухом — вздовж, ніби пробуючи відкрити. Марі-Мадлен здригнулась.

— Лоскотно.

— Зачекай.

Софі простягла руку до столика, взяла псалтир. Дістала з нього павине перо — те, що Марі-Мадлен тримала як закладку. Софі провела опахалом по місцю над клітором — раз, повільно.

Марі-Мадлен застогнала тихо.

— О.

— Бачиш.

Тоді гусяче знов — вздовж. Тоді павине — точково. По черзі. Марі-Мадлен почала сміятись.

— Софі.

— Що?

— Я…

Марі-Мадлен трохи прочинила одне око. Софі побачила.

— Підглядаєш?

— Ні.

— А чого око мружиться?

— Я не…

— Ах ти.

Софі відклала пера. Нахилилась, відкрила рот і накрила ним її лоно — повільно втягнула в себе, одночасно пестячи язиком. Очі Марі-Мадлен розплющились обидва, вона застогнала і вигнулась.

— Це за підглядання.

— Софі.

Софі повторила. Тримала довше. Марі-Мадлен дивилась тепер відверто, забула про правила.

— Софі, Боже.

— Бога сюди не плутай.

Софі відсунулась. Тепер язик — провела повільно, від низу догори. Марі-Мадлен схопила подушку.

Тоді ніс. Софі нахилилась ще ближче, вдихнула глибоко, видихнула повільно — гаряче на вологе. Потім ніс — ковзнув там, де щойно був язик. Марі-Мадлен видала звук, якого від себе не очікувала.

— Що це.

— Ніс.

— Зроби ще.

Софі зробила. Потім ще раз. Дихала на вологе, торкалась носом, поверталась язиком.

— Софі.

— М?

— Я.

— Знаю.

— Софі.

— Зачекай.

— Не можу.

— Тоді стань.

Софі встала з підлоги, потягнулась. Почала знімати рясу через голову — і Марі-Мадлен побачила, що під рясою нічого не було.

— Софі.

— Що?

— Ти прийшла так?

— Так.

— А якби хто зустрів?

— Хм…

Софі скинула рясу на підлогу. Стояла перед ліжком гола, з вологими ще скронями, зі спітнілими від спеки плечима. Марі-Мадлен дивилась на неї знизу. Думала про коридор, яким Софі сюди йшла майже оголена, повз двері інших келій, повз вікно в галереї, де могла зустріти настоятельницю чи старших сестер.

— Перевернись, — сказала Софі. — На коліна.

Марі-Мадлен перевернулась. Софі підняла її сорочку і стягнула через голову.

— Тепер не підглядатимеш.

Марі-Мадлен стояла на колінах на ліжку, спина прогнута, лікті низько. Софі підстелила рясу на підлогу і знов стала на коліна — тепер ззаду.

Павине перо вернулось — Софі провела опахалом по спині згори вниз. Марі-Мадлен здригнулась цілою. Потім губами по шиї. Потім носом між лопаток.

— Ми так не часто робимо.

— Так.

— Дарма.

Софі повернулась нижче. Тепер язик ззаду, інакше, ніж було спереду. Марі-Мадлен схопила подушку сильніше. Софі робила те, що знала, без поспіху, з диханням на вологе — і прохолода від цього, гостра. Нігтем по стегну зсередини. Знов язик.

Марі-Мадлен видавала звуки, які вона видавала тільки з Софі.

Софі тримала її стегно рукою і відчувала, як воно тремтить. Тіло Марі-Мадлен здригнулось і завмерло.

Коли минуло, вона опустилась обличчям на руку. Дихала.

Софі сиділа на колінах ззаду, гладила її по спині.

— Жива?

— М.

— Посунься.

— Зараз.

Марі-Мадлен повільно сповзла з ліжка набік. Стояла секунду на колінах на підлозі, чекаючи, щоб у голові перестало гудіти. Софі підвелась з підлоги, сіла на ліжко поперек, обперлась спиною на стіну. Підтягла стопи на ліжко, коліна розвела.

Марі-Мадлен на колінах перед нею, обличчя на рівні таза. У віконці за Софі — чорнота, в чорноті — слабкий блиск.

— Іди ближче, — сказала Софі.

Марі-Мадлен підсунулась — близько, як могла.

Софі поклала руку їй на потилицю — не натискаючи, просто тримаючи.

Марі-Мадлен повторила те, з чого Софі почала — накрила ротом її лоно, повільно втягнула в себе, одночасно пестячи язиком.

— Ти теж навчилась.

— Я ж дивилась.

Софі засміялась тихо і одразу видихнула — Марі-Мадлен не зупинилась.

Марі-Мадлен робила те, що любила робити з Софі. Не поспішала. Софі сиділа спокійно, опершись на стіну, дихала рівно, поки могла. Потім її дихання стало нерівне. Рука на потилиці Марі-Мадлен трохи стиснулась.

У певний момент Марі-Мадлен трохи відсунулась і подивилась на Софі. Та дивилась униз — очі напіввідкриті, важкі, рот привідкритий, шия мокра.

— Не зупиняйся.

— Я дивлюсь.

— Не дивись. Роби.

Марі-Мадлен повернулась, обхопила руками стегна Софі, припідняла їх трохи, притиснулась обличчям ближче — і провела язиком нижче, ззаду. Один раз. Софі різко вдихнула. Її рука на потилиці Марі-Мадлен стиснулась сильніше.

— Що ти.

Марі-Мадлен повторила. Софі видала звук, якого Марі-Мадлен раніше від неї не чула — короткий, наче від подиву.

Марі-Мадлен переходила — туди і назад, без поспіху. Софі тримала її потилицю. Стопою опиралася на край ліжка, а плечима підпирала стіну. Стегна тремтіли. Марі-Мадлен це бачила і чула і відчувала ротом.

Тіло Софі здригнулось з довгим видихом — і потім Марі-Мадлен відчула, як щось тепле залило їй щоку та груди. Софі здригнулась ще раз, видихнула різко. Марі-Мадлен відсунулась трохи, дивилась знизу. Софі сиділа з відкритим ротом, з опущеними плечима, з напівзаплющеними очима. Не одразу зрозуміла, що сталось. Тоді засміялась — тихо, у вдих.

— Що це.

— Не знаю.

— Я тебе залила.

— Так.

— Перший раз.

Софі засміялась сильніше, у долоню. Марі-Мадлен витерла щоку плечем. На підлозі, біля коліна, теж було мокре.

— Це треба повторити, — сказала Софі.

— Зараз?

— Потім. Я не поспішаю. Я записую.

— Тебе варто було наректи сестрою Схоластикою.

— Авжеж.

Софі повільно зсунула стопи з ліжка, спустилась на підлогу поряд з Марі-Мадлен. Вони сиділи поруч на зім’ятій рясі з темними від вологи плямами — обидві голі, обидві мокрі, від поту, від води, від одна одної.

Софі взяла з ліжка полумисок з рештками інжиру. Половинка ще лежала там, та сама, з якої вона почала. Софі узяла її і з’їла. Облизала пальці.

— Смачний.

— Що там у тебе на обличчі.

— Не знаю.

Марі-Мадлен витерла Софі куточок рота великим пальцем. Софі впіймала її палець ротом, прикусила тихо.

Дзвону на полуночну ще не було. Софі поклала голову на плече Марі-Мадлен, обидві сиділи на підлозі біля ліжка і не вставали.

— Завтра що, — сказала Софі.

— Прання.

— Тьху.

— Ага.

Софі заплющила очі. Марі-Мадлен дивилась у вікно. У вікні нічого не було, тільки чорнота і слабкий блиск, який раніше здавався зіркою. Тепер не здавався — просто відблиск.

Соломія Зваба