Кузуноха: Білий хвіст. 1 Частина

Час читання: 13 хв.

Кров

Кров під нігтями висохла й потріскалася. Він дивився на долоні, але не бачив їх — очі не фокусувалися, зіниці ще не звузилися після того стану, коли світ складається з ліній атаки й відстаней до горла.

Сарай пахнув старим сіном і мишами. Він сів спиною до стіни, обережно, ніби тіло могло розсипатися, якщо рухатися занадто різко. М’язи тремтіли — не від холоду, від відлуння. Руки пам’ятали удари краще, ніж він сам.

Скільки їх було? П’ять. Шість. Він не рахував — рахувати означало б думати, а він не думав від першого крику. Далі був лише меч і послідовність рухів, відточена до автоматизму.

Зараз, у темряві, послідовність закінчилася. І він залишився порожнім.

Очі звикали до темряві. Щілини в стінах пропускали місячне світло тонкими смугами, достатньо, щоб розрізнити обриси — купа сіна в кутку, зламане колесо від воза, його меч, покладений поруч. Клинок він витер об траву, але в канавці біля гарди залишилася темна смуга.

Він закрив очі. Не спав — не міг. Сон приходив тільки через кілька годин, коли тіло остаточно повірить, що більше не треба вбивати.

Запах змінився.

Не різко — поступово, ніби хтось відкрив двері в кімнаті, де довго горіли квіти. Щось солодкувате, майже непомітне, але чуже серед запахів старого дерева й гниючого сіна. І ще щось під ним — ледь вловиме, як псина, що пройшла через воду.

Він відкрив очі.

У дверному прорізі стояла жінка.

Місяць був за її спиною, обличчя тонуло в тіні, але силует читався чітко — струнка, не висока, волосся розпущене до пояса. Вона не рухалася, не говорила. Просто стояла.

Він повинен був узяти меч. Рука смикнулася, пальці торкнулися руків’я — але далі не пішло.

Він знав цю жінку.

Бачив її вранці, в селі за дві ри* від цього місця. Вона стояла біля колодязя з відром, обернулася на звук кроків, перелякано стулила губи, коли він пройшов повз. Молода, років двадцять, обличчя кругле, очі великі.

Зараз ті самі очі дивилися на нього з темряві.

— Ти мертва, — сказав він.

Голос прозвучав хрипко — перші слова за весь день.

Вона ступила в сарай. Одна нога, потім друга. Рухалася безшумно, ніби підлога під нею не існувала.

— Так, — сказала вона.

Голос не відповідав обличчю. Занадто низький, із задиханням, яке не мало причини.

— Я бачив, — додав він.

Вона підійшла ближче, і місячне світло впало на обличчя. Те саме кругле обличчя, ті самі великі очі. Але щось не так. Він не міг визначити що — риси на місці, пропорції правильні, але коли вона дивилася на нього, здавалося, що хтось дивиться через це обличчя, як через маску.

— Так, — повторила вона. — Ти бачив.

Він відпустив меч. Рука впала на коліно, пальці розтиснулися самі.

— Чого ти хочеш?

Вона присіла навпочіпки перед ним — занадто близько, щоб бути безпечною відстанню, але він не відсунувся. Нахилила голову, розглядала його обличчя так само, як він розглядав її.

— Не знаю, — сказала вона нарешті.

Брехня. Він чув брехню в голосі, як чув фальшиві ноти в русі противника перед атакою. Але йому було все одно.

Вона простягла руку й торкнулася його зап’ястя. Пальці холодні, легкі. Провела кінчиком пальця по тильному боці долоні, де кров засохла темною плівкою.

— Ти не боїшся, — сказав він.

— Ні.

— Чому?

Вона підвела очі. У темряві вони здавалися чорними, без білків.

— Бо ти не хочеш убивати зараз.

Правда. Гірка, проста правда. Він не хотів нічого. Ані вбивати, ані жити, ані думати. Він хотів, щоб хтось заповнив порожнечу, яка утворилася після того, як тіло перестало різати.

Вона нахилилася ближче. Губи торкнулися його губ — ледь, як питання.

Він не відповів. Але й не відсунувся.

Вона поцілувала його ще раз, міцніше, і він відчув, як щось усередині провалюється в прірву. Не бажання — щось первинніше. Потреба вчепитися в щось живе, поки сам не розчинився в темряві.

Він схопив її за плечі — різко, як хапав меч годину тому. Притиснув до підлоги, відчув, як під долонями м’яка тканина кімоно, під нею тепле тіло. Вона не опиралася. Навпаки — допомогла, підняла стегна, коли він смикнув полу вгору.

Ніякої ніжності. Він увійшов у неї коротко, жорстко, не чекаючи, поки вона пристосується. Вона видала звук — наполовину стогін, наполовину видих — і він завмер на мить, чекаючи на біль у її очах, на протест.

Але вона дивилася на нього спокійно. І рухнула стегнами назустріч.

Він більше не думав. Рухався механічно, ритмічно, відчував, як тіло скидає напругу, яка застрягла в м’язах. Як блювота після отруєння.

Вона лежала під ним нерухомо, тільки дихала — глибоко, рівно, як дихають перед сном. Обличчя не змінювалося. Навіть коли він прискорився, коли нігті впилися їй у плечі, коли кінець наблизився й тіло стиснулося в останньому спазмі — вона просто дивилася на нього тими чорними очима.

Він обрушився на неї, важко, вдихаючи запах її волосся — квіти й псина — і раптом відчув, як по обличчю котяться сльози.

Не ридав. Просто плакав беззвучно, обличчям притиснувшись до її шиї, а вона лежала під ним і не рухалася.

Він не знав, скільки пройшло часу. Коли нарешті зміг підвести голову, її вже не було.

Лише запах залишився — квіти й псина — і вологий слід на сіні, де лежало її тіло.

Він сів, спиною до стіни, і вперше за весь день заплющив очі й заснув.

* * *

Вода не змиває

Тиждень. Два бої. Він не думав про неї.

Брехня, яку він собі казав, стоячи по коліна в струмку й тручи долоні об камінь, поки шкіра не почервоніла. Вода холодна, майже крижана — весняні струмки з гір ще пам’ятали сніг. Він терпів холод, бо холод допомагав не думати.

Кров змивалася легко. Завжди змивалася. Але відчуття залишалося — липке, в’язке, ніби воно просочилося крізь шкіру й осіло десь глибше, де вода не дістає.

Він витер долоні об штани й сів на березі, спиною до дерева. Сонце сідало, фарбуючи небо в червоне. Йому треба було йти далі — до наступного села, наступного замовлення, наступного бою. Але тіло не слухалося. Просто сиділо й дивилося на воду.

Перший бій стався на третій день. П’ятеро розбійників напали на купця на дорозі. Він проходив повз, міг пройти далі, але купець закричав, і щось у крику змусило його обернутися. Не жалість — рефлекс. Меч вийшов із піхов сам.

Троє мертві, двоє втекли. Купець дякував, пропонував гроші. Він узяв, не рахуючи, і пішов.

Другий бій — учора. Сварка в корчмі, переросла в різанину. Він сидів у кутку, пив сакє, не втручався. Поки один із п’яних не впав на його стіл і не перекинув чарку. Тоді він встав і за десять секунд вирішив сварку так, що ніхто більше не сварився.

Господар корчми не запропонував грошей. Просто сказав іти.

Він пішов.

Зараз сидів на березі струмка й намагався згадати обличчя тих, кого вбив. Не міг. Обличчя зливалися в одне — спотворене, перелякане, останнє, яке бачиш перед тим, як клинок входить у тіло.

Він знову потер долоні одна об одну. Сухі. Чисті. Але відчуття не відпускало.

— Ти завжди так робиш?

Голос прийшов не ззаду, не збоку — відразу перед ним, ніби вона матеріалізувалася з повітря. Він не здригнувся. Навіть не підвів очей. Просто перестав терти руки й завмер.

— Що саме? — запитав він.

— Миєш. Навіть коли вже чисто.

Він підвів голову.

Вона стояла в кількох кроках, між ним і сонцем, що заходило. Силует чіткий — та сама постать, те саме довге волосся. Але обличчя інше. Не та жінка з села. Інша. Старша, років тридцяти, обличчя вужче, очі менші. Він не пам’ятав, звідки це обличчя, але знав, що бачив його.

— Знову ти, — сказав він.

— Так.

— Чому?

Вона нахилила голову, розглядала його з цікавістю, яка не личила мертвим.

— Не знаю, — сказала вона, і цього разу він не відчув брехні. Тільки подив — ніби вона сама дивувалася, що стоїть тут.

Він провів долонею по обличчю, витираючи краплі води. Сонце заходило швидко, повітря холоднішало. Треба було розвести вогонь, знайти притулок на ніч. Але він не рухався.

— Як ти знаєш, де я? — запитав він.

Вона ступила ближче. Босі ноги на траві — жодного звуку.

— Я йду за запахом.

— Яким?

— Кров’ю. Ти пахнеш кров’ю, навіть коли вже чистий.

Він усміхнувся — коротко, без гумору.

— Тоді ти завжди знатимеш, де я.

— Так.

Вона присіла навпочіпки перед ним, як тоді, у сараї. Цього разу він бачив її обличчя чітко — тонкі губи, висока перенісся, шрам над лівою брівкою. Деталі, які він не міг придумати. Деталі, які вона взяла звідкись.

— Хто ти? — запитав він.

— Ти не хочеш знати.

— Хочу.

Вона мовчала, дивлячись йому в очі. Потім простягла руку й торкнулася його зап’ястя — так само, як тоді. Провела пальцем по вені, де пульс б’ється під шкірою.

— Я та, що приходить після, — сказала вона. — Коли ти порожній.

Він не смикнув руку. Навпаки — перевернув долоню й перехопив її зап’ястя. Міцно, як хапають зброю.

Під пальцями — тепла шкіра, тонкі кістки. Але пульсу не було.

Він завмер.

Вона теж.

Вони дивилися одне на одного в червоному світлі заходу, і він відчував під пальцями нерухому вену, мертву плоть, яка чомусь дихала.

— Ти не… — почав він.

— Ні, — сказала вона.

— Тоді що?

Вона не відповіла. Натомість нахилилася й поцілувала його.

Не так, як тоді — не питання, не пропозиція. Впевнено. Губи теплі, вологі, смак солодкуватий, ніби вона щойно їла мед. Він відповів, не думаючи, відкрив рот, коли вона торкнулася язиком його губ.

Поцілунок тривав довго. Вона не поспішала, він теж. Він досі тримав її зап’ястя, відчував під пальцями відсутність пульсу — і все одно цілував.

Коли вона відсунулася, він не відпустив.

— Хто ти? — повторив він.

Вона усміхнулася. Вперше. Усмішка не підходила до чужого обличчя, яке вона носила — занадто жива, занадто щира.

— Та, що нагадує тобі, що ти ще тут, — сказала вона.

Він відпустив її зап’ястя. Вона потерла шкіру там, де лишилися сліди від його пальців — червоні, але не болючі.

— Іди сюди, — сказав він.

Наказ. Не прохання.

Вона послухалася.

Він не хапав її цього разу. Натомість поклав на землю, повільно, ніби вона могла зламатися. Розв’язав пояс її кімоно обережно, розгорнув полу, оголюючи тіло по шматочках.

Шкіра біла, ніби вона ніколи не бачила сонця. Жодних родимок, жодних шрамів. Груди невеликі, соски світло-рожеві. Живіт плаский, без зайвого жиру, але й без м’язів — просто гладка поверхня.

Він провів долонею по її ребрах, відчуваючи кожну кістку. Шкіра під пальцями занадто гладенька, ніби відполірована. Він торкнувся стегна — тверде, пружне, але знову ж таки, ніяких недосконалостей. Ніяких мозолів, подряпин, нерівностей.

— Ти не справжня, — сказав він.

— Ні, — погодилася вона спокійно.

— Але ти тут.

— Так.

Він нахилився й поцілував її шию, прямо там, де пульс мав би битися. Нічого. Тільки тепла шкіра й легкий запах квітів.

Він опустився нижче, цілував ключиці, груди, живіт. Вона лежала нерухомо, дихала рівно, спостерігала за ним зверху. Коли він дістався до стегон і розсунув їй ноги, вона не заперечила.

Він увійшов у неї повільно, вдивляючись у обличчя, шукаючи ознак болю, дискомфорту, хоч чогось людського. Вона просто дивилася на нього тими чужими очима й дихала.

Він рухався довго, набагато довше, ніж тоді. Не поспішав. Відчував, як тіло під ним реагує — м’язи стискаються, вологість збільшується, дихання прискорюється. Але обличчя залишалося спокійним, ніби вона спостерігала за чимось цікавим, але не особливо важливим.

Поки він не змінив кут.

Тоді вона видала звук.

Короткий, різкий — наполовину стогін, наполовину скавуління. Щось тваринне, що прорвалося крізь людську маску.

Він завмер.

Вона теж завмерла, очі розширилися — не від болю, від здивування.

— Що це було? — запитав він.

Вона не відповіла. Тільки облизала губи й відвела погляд.

Він повторив рух. Глибше, під тим самим кутом.

Вона скавулила знову, голосніше, і цього разу він відчув, як її тіло здригнулося під ним — не людським здриганням, а чимось іншим. Ніби м’язи не зовсім слухалися, ніби форма на мить поїхала.

Він не зупинився. Рухався далі, дивлячись, як її обличчя нарешті змінюється — губи розкриваються, очі затуманюються, на чолі виступає піт. Справжній піт, солоний, липкий.

Коли вона досягла піку, вона вигнулася дугою й видала звук, який не міг видати жодна людина — довгий, тремтячий, наче виття, придушене в горлі.

Він кінчив одразу після неї, впав на неї важко, вдихаючи запах її волосся — квіти й псина, тільки зараз псини більше.

Вони лежали так довго, поки сонце остаточно не зайшло і не стало темно.

Він підвівся, спираючись на лікті, й подивився на неї. Вона дивилася на нього знизу — і вперше він побачив у її очах щось, що не було байдужістю.

Страх.

Не його. Свій власний.

— Ти відчуваєш, — сказав він.

Не питання. Констатація.

Вона не відповіла. Просто відвела погляд і зникла.

Між одним миттєвим і наступним — просто перестала бути там. Він упав на порожню траву, відчув під долонями вологу землю й останки тепла, де лежало її тіло.

Він перевернувся на спину й дивився на зірки, що з’являлися на небі.

Вона відчувала.

І вона боялася цього.

Він усміхнувся в темряву — коротко, гірко — і закрив очі.

Цього разу він не плакав. Просто лежав і чекав, поки тіло перестане пам’ятати, як її шкіра здригалася під його долонями.

Справжнє ім’я

Місяць. Сім боїв. Він рахував тепер.

Рахував, бо після кожного вона приходила. Не одразу — через кілька годин, коли він уже встиг помити руки, знайти притулок, сісти в темряві й чекати. Він завжди чекав.

Обличчя змінювалися. Інколи молода селянка. Інколи доросла жінка з міста. Раз — гейша, з білим обличчям і червоними губами. Він не питав, звідки вона брала ці обличчя. Не хотів знати.

Але голос залишався тим самим. Низький, із задиханням. І запах — квіти й псина, сильніший з кожним разом.

Він убивав ретельніше тепер. Не механічно, як раніше, а свідомо — рахував удари, контролював силу, не дозволяв собі зникати в тому стані, де світ складається лише з ліній атаки. Він залишався тут, навіть коли меч різав плоть.

Бо якщо він зникав, вона не приходила.

Він зрозумів це після четвертого бою, коли втратив контроль і рубав, поки тіла не перестали рухатися. Тієї ночі вона не з’явилася. Він чекав до світанку, сидячи в покинутій хатині, дивлячись на двері. Вона не прийшла.

Наступного разу він стримався. І вона прийшла.

Значить, вона відчувала різницю. Між убивством і різаниною. Між воїном і звіром.

Це мало означати щось важливе, але він не знав що.

---

Сьомий бій стався на вулиці невеликого містечка. Троє ронінів, п’яних, зачіпали жінку. Він проходив повз, міг не втручатися. Але жінка подивилася на нього — коротко, безнадійно — і він зупинився.

Двоє мертві. Третій утік, кульгаючи.

Жінка подякувала й побігла. Він не дивився їй услід. Просто витер меч об рукав одного з мертвих і пішов.

Знайшов покинутий сарай на околиці містечка — той самий, де все почалося. Не той самий фізично, але такий самий — старе дерево, гниюче сіно, запах мишей і часу.

Він сів спиною до стіни, поклав меч поруч і закрив очі.

Чекав.

Вона прийшла швидше, ніж зазвичай.

Він почув запах раніше, ніж почув кроки — квіти й псина, такі сильні, що перебили запах сіна. Відкрив очі.

Вона стояла в дверях. Цього разу без обличчя, яке він би впізнав. Просто жінка — середнього віку, середнього зросту, нічим не примітна. Але очі ті самі. Великі, темні, з чимось тваринним у глибині.

— Ти вже тут, — сказав він.

— Так.

Вона увійшла й присіла навпочіпки перед ним — звична вже поза. Але цього разу вона не торкнулася його. Просто дивилася.

— Ти приходиш кожного разу після, — сказав він.

— Так.

— Чому?

Вона мовчала довго. Потім нахилила голову, ніби прислухаючись до чогось усередині себе.

— Ти ще живий, — сказала вона нарешті.

— Це не відповідь.

— Це єдина відповідь.

Він простягнув руку й торкнувся її обличчя — провів пальцями по щоці, по підборіддю. Шкіра тепла, м’яка. Але знову ж таки — занадто досконала. Жодних пор, жодних дрібних шрамів, які є в кожної людини.

— Скільки ще ти гратимешся? — запитав він.

— У що?

— У людину.

Вона не відповіла. Але щось в її очах здригнулося.

Він підвівся на коліна, наблизився, поки їхні обличчя не опинилися на одній висоті. Вона не відсунулася. Дихала рівно, спокійно, дивлячись йому в очі.

— Я знаю, що ти не людина, — сказав він тихо. — Знав із самого початку.

— Так.

— І все одно дозволяю собі торкатися.

— Так.

— Чому?

— Бо ти самотній, — сказала вона просто. — І я теж.

Він завмер.

Вона нахилила голову, усміхнулася — коротко, сумно, і вперше ця усмішка виглядала справжньою на чужому обличчі.

— Духи не можуть бути самотніми, — сказав він.

— Можуть. Століттями.

Він поцілував її — не різко, не жадібно. Просто поклав губи на її губи й завмер так, відчуваючи тепло, яке не мало існувати.

Вона відповіла. Повільно, обережно, ніби боялася, що він зникне.

Коли вони відсунулися, він провів рукою по її волоссю — довге, чорне, блискуче. Як завжди досконале.

І прошепотів слово.

Не японське. Щось старе, первинне, з тих часів, коли мова ще не поділилася на людську й нелюдську. Воно вийшло саме, ніби завжди було в нього на язиці, чекаючи моменту.

Кузуноха.

Ім’я. Справжнє ім’я.

---

Її реакція була миттєвою.

Тіло здригнулося — не людським здриганням, а конвульсією. Очі розширилися, рот відкрився в беззвучному крику. Руки смикнулися до обличчя, ніби намагаючись утримати щось, що розсипається.

І форма поплила.

Не зникла — змінилася. Вуха проступили з потилиці — білі, трикутні, з чорними кінчиками. Не людські вуха — лисячі, великі, здригаючись від кожного звуку.

За спиною розвинувся хвіст — товстий, пухнастий, білий із червоним кінчиком. Один. Поки що один.

Він не відпустив її. Навпаки — притиснув міцніше, відчуваючи, як під руками тіло мерехтить між формами — то людське, то звіряче.

— Як… — задихалася вона. — Як ти…

— Не знаю, — сказав він чесно.

— Звідки…

— Воно просто було в мене.

Вона дивилася на нього знизу вгору — очі тепер не чорні, а золотаві, з вертикальними зіницями. На обличчі проступили тонкі білі волоски, ніс трохи видовжився, зуби загострилися.

— Ти боїшся? — прошепотіла вона.

Він подивився на неї — на вуха, що здригалися, на хвіст, що обвивався навколо її ніг, на обличчя, що застрягло десь між жінкою й лисицею.

— Ні, — сказав він.

І поцілував її знову.

---

Вона здригнулася під його губами, видала тихий скулінь — вже не приховуючи, що він тваринний. Він торкнувся її вуха, і воно смикнулося під пальцями — живе, чутливе, тепле.

Він погладив — від основи до кінчика. Вона застогнала, нахилилася до його руки, як кіт до ласки.

— Не треба більше ховатися, — сказав він тихо.

Вона підвела очі — золотаві, великі, з чимось диким і переляканим у глибині.

— Я не можу… — почала вона.

— Можеш.

Він поклав її на землю, розв’язав пояс її кімоно. Під тканиною тіло вже не зовсім людське — на стегнах проступало біле хутро тонкою смужкою, пальці на ногах видовжилися, стали майже кігтями.

Він торкнувся хутра. М’яке, шовковисте. Вона здригнулася, хвіст обвився навколо його зап’ястя.

— Ти справжня, — сказав він.

— Я не…

— Справжня.

Він нахилився й поцілував їй живіт, там, де хутро переходило в людську шкіру. Вона видала звук — наполовину стогін, наполовину скавуління — і нігті на її руках видовжилися, стали гострими.

Він не зупинився. Цілував нижче, розсував їй ноги, відчуваючи, як вона тремтить під його руками. Хвіст обвився навколо його стегна, здригався у такт її диханню.

Коли він увійшов у неї, вона вигнулася дугою, і форма провалилася ще глибше в нелюдське. Морда проступила чіткіше — довше обличчя, гостріші зуби, золотаві очі світилися в темряві.

Він не злякався. Навпаки — притиснув її міцніше, рухався повільно, дивлячись, як вона втрачає контроль.

Вона чіплялася за нього кігтями — не боляче, просто міцно, ніби боялася, що він відпусти. Хвіст обвився навколо його талії, підтягував її до нього в такт рухам.

Вона задихалася, скулила, очі не фокусувалися. На обличчі — вже не обличчі, а морді — виступив піт. Справжній, солоний.

— Дивись на мене, — сказав він.

Вона підвела очі. Золотаві, звірячі, але в них було щось людське — щось вразливе, що не мало існувати в дусі.

— Я бачу тебе, — сказав він. — Справжню.

Вона видала звук — тонкий, тремтячий — і сльози покотилися по морді. Не людські сльози — щось інше, що світилося в темряві.

Він прискорився, відчуваючи, як вона наближається до краю. Хвіст здригався навколо його талії, вуха притиснулися до голови, кігті вп’ялися в його плечі.

Коли вона досягла піку, вона вила.

Не стогнала, не кричала — вила по-звірячому, довго, протяжно, так, що птахи злетіли з дерев за сараєм.

Він кінчив одразу після неї, притиснувши її до землі, відчуваючи, як тіло під ним судомиться, як хвіст обвивається міцніше, як кігті дряпають спину.

Вони лежали так довго, важко дихаючи, а форма її повільно поверталася до людської. Повільно. Набагато повільніше, ніж раніше.

Вуха залишалися. Хвіст теж. Кігті на руках скоротилися, але не зникли зовсім.

Вона лежала під ним і плакала — беззвучно, сльози текли по щоках і капали на землю, залишаючи світні сліди.

— Чому ти плачеш? — запитав він тихо.

— Бо ти побачив, — прошепотіла вона.

— І що?

— І не відпустив.

Він підвівся, спираючись на лікті, й подивився на неї. Обличчя майже людське, але вуха й хвіст залишалися. Вона виглядала химерно, не з цього світу — і водночас настільки реальною, що він міг відчути кожен здрига її тіла під своїм.

— Кузуноха, — сказав він знову.

Вона здригнулася, але не від страху. Від чогось іншого.

— Не називай мене так, — прошепотіла вона.

— Чому?

— Бо тоді я не зможу піти.

Він усміхнувся — коротко, гірко.

— Тоді не йди.

Вона подивилася на нього знизу вгору — золотаві очі, повні чогось, що не мало назви.

— Ти не розумієш, — сказала вона. — Якщо я залишуся…

— Що?

— Я більше не зможу бути духом.

— І що?

Вона не відповіла. Просто відвернулася, сховала обличчя в долонях.

Він обняв її, притиснув до себе — вуха, хвіст, кігті, все разом. Відчував, як вона тремтить, як хвіст обвивається навколо його ноги, як вуха притискаються до його грудей.

— Залишайся, — сказав він тихо. — Хоча б цієї ночі.

Вона не відповіла.

Але й не зникла.

Вони лежали так до світанку, сплетені, людське й нелюдське змішані так, що неможливо було розібрати, де закінчується одне й починається інше.

Коли він прокинувся, вона ще була там.

Спала, притиснувшись до нього, обличчя людське, але вуха й хвіст залишалися. У сні вона виглядала молодшою, вразливішою.

Він торкнувся її вуха. Воно смикнулося, але вона не прокинулася.

Він усміхнувся — вперше за багато місяців усміхнувся щиро — і закрив очі.

---

*ри (里) — японська міра відстані, приблизно 3,9 км

Соломія Зваба

Відгукнулось? Варте було прочитання?

👍 👎