Чужий вогонь

Інжир тріскається в пальцях. Беру половинку, відкушую — м’якоть тепла від денного сонця, що ще ховається у плодах, червона, з зернами. Сік тече по підборіддю. Злизую. Беру другий. Виноград у мисці поруч, темний, важкий від соку. Беру одну ягоду, давлю язиком об піднебіння — солодке змішується з солодким, з медом, який досі на губах від останнього інжиру. Беру другу. Третю. Тіло сите, переповнене — їм далі, бо несила зупинитись.

Вино в чаші біля коліна. П’ю довгим ковтком. Тече по підборіддю, по шиї, до ключиці. Не витираю.

Мій фавн поруч. Стегно до стегна, тепле, кошлате нижче коліна. Рука на моєму стегні — лежить, не рухається. Знає, що нікуди не дінусь.

Бог пішов далі. Чути ще процесію десь за пагорбом — бубни, сміх, окремі веселі вигуки, — а ми залишились тут, на узліссі. Дві шкури розстелені в траві, амфора майже порожня. Миска з інжиром і виноградом між нами. Місяць високий, повний. Вино в крові, важке, повільне.

Праворуч, на сусідній шкурі, Хлоя лягає. Її сатир опускається над нею — на ту саму шкуру, на якій вони щойно лежали. Виноградне гроно ще лежить біля її стегна. Він відсуває рукою — ягоди розкочуються по плямистому хутрі, темні в місячному світлі.

Сатир стає над нею на колінах, кладе долоню на горло — тримає легко, ніби пробує вагу. Опускає обличчя до її шиї, вдихає повільно, від ключиці вгору, до вуха. Хлоя запрокидає голову — шия відкривається, довга, біла.

Вітер змінюється. Несе їхній запах сюди.

Він пахне інакше, ніж мій. Гостріший, дикіший. Молодший, мабуть. А Хлоя пахне солодко — вона з тих, у кого піт як перестиглий персик.

Я знаю обидва ці запахи. Дихаю ними, як дихала ними при купанні цього ранку.

Його рука йде нижче, на її груди. Долоня накриває весь сосок, пальці стискаються — плоть розходиться між ними, і груди Хлої важко лягають у долоню.

І тоді бачу — біла крапля на її соску. Одна. Бог пройшов, і вона лишилась.

Сатир теж бачить. Зупиняється. Дивиться на цю краплю довго — як на щось з іншого світу. Потім нахиляється і знімає її язиком — самим кінчиком, повільно, як мед з вістря ножа.

Хлоя видихає коротко.

Друга крапля проступає одразу. Він знімає її так само — повільно, кінчиком язика. Інша його рука лягає на другу грудь, тримає знизу, ніби зважує. Чує під пальцями налиту повноту.

Хлоя стогне — низько, з горла. Її рука лягає у його волосся.

Щось стискається у моєму горлі. Ковтаю.

Мої власні соски твердіють. Відгукуються болем при найменшому дотику тканини. І раптом — там, де вони — тканина теплішає. Дві маленькі темні плями, не більші за монету. Дивлюсь на них, не вірю. Бога вже немає. Бог уже за пагорбом. Але слід його — на мені.

Видихаю.

Мій фавн повертає голову. Не на плями дивиться першим — вдихає. Тепер чує мене теж. Чує, що я в тому самому повітрі, що Хлоя.

Його палець піднімається — повільно, від мого стегна до грудей — і торкається тканини над соском. Натискає легко. Тканина прилипає мокра. Він піднімає палець, дивиться на нього і облизує.

Очі темні. Не відводить погляду.

Між стегнами тепер уже мокро майже до коліна.

А поруч сатир розводить коліна Хлої. Долоня лягає між стегнами — і навіть не повертаючи голови повністю, бачу: вона вся мокра, від його бажання, від себе самої — пальці входять одразу, легко. Подається стегнами в його руку — не один раз, ритмічно, з протяжним стогоном.

Сатир сміється — низько, у її живіт. Виймає пальці. Підносить Хлої, вона розтуляє губи. Він кладе пальці їй на язик. Вона повільно, не поспішаючи, облизує пальці. Потім сатир повертає руку, проводить мокрими пальцями по своїх губах, і нахиляється до неї цілуватись.

Між моїми стегнами стискається.

Мій фавн досі тримає палець у роті. Облизує його довше, ніж потрібно. Інша його рука вже на моєму стегні — піднімається повільно. Знає, куди. Знає, що там я така ж мокра, як Хлоя.

Нахиляється до моєї шиї. Не одразу торкається — спочатку вдихає. Носом по шкірі, від ключиці вгору, до вуха. Чую його дихання — переривчасте, важке.

Його рука піднімається з-під стегна, лягає на ребра — під самі груди. Великий палець гладить шкіру повільно. Чекає, поки я не розвернуся.

Його губи на соску — крізь мокру тканину. Не знімає її. Смокче через полотно — повільно, болісно. Соска ніби нема — є тільки тиск, тепло і те, як тіло віддає.

Стогну. Перший раз стогну вголос — раніше тільки видихала.

З тієї шкури — Хлоя обертає голову. Дивиться на мене, не відводячи погляду. Очі темні, рот відкритий, губи блискучі від вина і від того, що було на пальцях сатира.

Між нами — кілька кроків темряви.

Вона усміхається мені повільно. Облизує верхню губу, підіймає свою руку, бере свого сатира за волосся і направляє його голову нижче, до живота, до того місця, куди він уже йде сам.

Робить це для мене. Щоб я бачила.

Важко видихаю. Мій фавн чує це, підіймає голову від моїх грудей. Бачить Хлою. Бачить мій погляд на Хлою. І все розуміє одразу.

Зриває з мене тканину — одним рухом, через голову. Повітря на голій шкірі — прохолодне зверху, мокре між грудьми. Він не дає мені часу — нахиляється і бере інший сосок, що досі був обділений його увагою. П’є по-справжньому. І стогне сам, горлом — тихо, але я чую цей звук тілом, не вухом.

Десь за пагорбом — короткий бубон. Один удар, і тиша. Бог іще йде.

На іншій шкурі — Хлоя зойкає. Сатир уже там, ротом між її стегнами. Бачу як піднімаються її коліна, як її руки в його волоссі тягнуть до себе.

Дивлюсь і не можу не дивитись.

Мій фавн відривається від грудей. На його губах молоко. Він важко дихає, допиває з моєї чаші, відкидає її вбік. Кладе мене на спину — на шкуру, теплу від наших тіл. Розводить мої коліна — широко, ще ширше, ніж потрібно. Дивиться вниз довго.

Потім нахиляється і опускає голову мені між стегон.

Язик — повний, безсоромний. Підборіддя його кошлате треться об шкіру — і це окрема лінія відчуття, окремий нерв. Іде вглиб. Не зупиняється там, де закінчується волога. Іде далі. У мене.

Скрикую — голосно, не стримуючи. Чую, що Хлоя теж кричить — тонко, високо, на іншому диханні. Наші голоси переплітаються над травою. Ніхто нас не чує. Або всі чують. Однаково.

Робить те, що раніше робили його пальці — заходить, виходить — але язик інший. Язик відчуває все. Кожну складку. Кожне місце, де я пульсую.

І він знає, де я пульсую найсильніше. Знає роками. Іде туди.

Хвиля підходить швидко. Швидше, ніж я могла б керувати. Спробую затримати — не виходить. Тіло вже не питає.

І чую — Хлоя. Її стогін зривається у крик — той самий, який чула вранці у струмку, коли вона смикалась від холодної води і сміялась. Тільки зараз без сміху. Зараз — глибше.

Вона перша. Її голос іде вгору без мене, і на мить я лишаюсь позаду — на сходинці нижче, ще не там, де вона.

Тягнусь за її голосом. Тілом, не думкою. Її крик висить над травою — і я підіймаюсь у нього, як підіймаються стегна на руку.

Доганяю.

Скрикую — і мій крик заходить у її, ще теплий. Дві пари рук тримають дві пари стегон, але голос один.

Мій фавн підіймається з мене — його обличчя, губи, борода залиті мною, очі темні, шалені. Не дає мені прийти до тями. Входить — одним рухом, до кінця, поки я ще тікаю від першої хвилі.

Скрикую знову.

Хлоя чує. Її голос відповідає моєму — її сатир уже теж у ній, бачу краєм ока, як вони рухаються разом.

Мій фавн рухається важко, повно. Кожен поштовх — у саму глибину. Його руки під моїми колінами, піднімає їх вище, до грудей — щоб входити ще глибше.

Хвиля не йде. Тримається в мені, як вино в чаші — повна, готова перелитись через край у будь-яку мить.

Хлоя десь попереду. Чую. Її голос ламається, переходить у тонкий протяжний звук, і той звук іде у мене — тіло знаходить її ритм, тіло йде за голосом.

І раптом мої стегна самі підіймаються йому назустріч. Один раз. Другий. Зустрічаю його поштовх своїм — глибше, ніж він сам зайшов би.

Мій фавн скрикує — здивовано, низько. Не очікував.

Прискорюється. Його дихання — як у бігу.

Іду назустріч кожному його руху. Стегна піднімаються самі, тіло пам’ятає ритм Хлоїного крику — і йде у нього. Більше не лежу. Беру його у себе кожним рухом, тягну глибше, насаджуюсь — і він важчає від цього, втрачає рівність ритму, рухається уривчастіше.

Мої руки знаходять його — спину, сідниці, м’язи, що напружуються при кожному поштовху. Тягну до себе. Пальці впиваються.

Він стогне у моє вухо — без слів, низько, як звір.

Хвиля приходить.

Глибша. Іде з-під самих ребер. Зустрічаю її стегнами вгору — і він входить у мене в ту саму мить, коли я йду до нього. Тіло вигинається — голова закидається — бачу місяць угорі, високо — і відчуваю його завершення в собі, повне, у ту саму мить, коли моє завершення йде назустріч його.

Зустрічаємось у тому місці, де вже немає двох тіл.

Завмираємо.

На іншій шкурі — Хлоя і сатир так само. Чотири тіла в одному ритмі дихання — повільно, повільно, повільно вирівнюються.

Лежу під своїм фавном. Він важкий — не рухається. Голова на моєму плечі, борода мокра. Чую його серце — б’ється у мої груди, повільнішає.

Повертаю голову — Хлоя вже теж дивиться. Очі сонні, ситі. Усміхається. Я усміхаюсь у відповідь.

Її сатир скочується з неї — лягає поряд. Мій так само — поряд зі мною. Обидва на спинах. Ми з Хлоєю — посередині, ближче одна до одної, ніж до своїх фавнів.

Тягнусь рукою. Вона тягнеться у відповідь. Наші пальці зустрічаються між шкурами — переплітаються. Не кажемо нічого.

Стегна важкі — як після довгого підйому в гору.

Дивлюсь угору — місяць високий, повний, білий. Як перекинута чаша молока.

Звідкись далеко ще чути бубни. Бог пішов далі, але ще не зник.

Мій фавн перекочується ближче, кладе руку мені на живіт — важку, теплу. Інша рука Хлої — на животі її сатира.

Молоко ще проступає на моїх грудях. Дві маленькі краплі. Дивлюсь, як вони повільно сходять униз.

З виноградним соком на стегнах і молоком на шкурі,
ваша Зваба