Безсоромник і Віра Григорівна

Офіційна частина вже скінчилась. Куратор сказав своє, художниця — своє, хтось ще третій, коротко. Тепер люди ходили по залах з келихами, зупинялись, говорили більше між собою ніж з роботами.

Олексій взяв вино біля входу і пішов вглиб.

Виставка була про тіло — про його зміни, про власний погляд у дзеркало.

Він читав підписи під роботами і тут побачив її.

Спина. Темна сукня, трохи нижче колін. Волосся зібране — не так як тоді, але рух голови той самий, коли вона нахилилась до підпису під роботою.

Підійшов.

— Віра Григорівна.

Вона обернулась. Секунда — він бачив як вона проходить по її обличчю.

— Боже. Олексію.

Не «Олексій», а «Олексію» — і в цьому закінченні щось що він не взявся б пояснити.

Вона трохи змінилась. Або він тепер бачив інакше — важко було розділити. Тонші зморшки біля очей, які з’являлись коли посміхалась.

— Де зараз? — запитала вона.

— Художній. На третьому курсі.

— Логічно, — і щось у куті губ, не зовсім посмішка. — Може ти, як художник, мені пояснюватимеш?

Він подивився на неї. Потім на стіну.

— Спробую.

Вони пішли далі. Поруч, але не впритул — між ними лишалось з півметра яке обоє відчували.

Біля центральної роботи вона зупинилась. Велике полотно — платан знятий знизу вгору, кора здерта широкими смугами, під нею щось майже тілесне, рожевувате, живе. Поруч — жіночі тіла, без голів, без облич, тільки шкіра і форма.

— Безсоромник, — сказав він тихо.

Вона подивилась на нього. Він на дерево.

Вона взяла два келихи — підійшла до столика і повернулась з двома. Простягнула йому без питання.

— Можна на «ти», — сказала вона. — Ми вже не в школі.

Він кивнув. Відпив.

Вони ходили далі. Він пояснював — або намагався. Говорив про колір, про те як художниця будує тіло з кількох площин, про те що відсутність обличчя це не прийом а необхідність — обличчя б забрало все інше. Вона слухала. Іноді питала. Іноді стояла поруч і дивилась туди куди він показував.

— А чому без облич? — запитала вона біля однієї з робіт.

— Обличчя б забрало все інше. Тіло стало б чиїмось. — Він помовчав. — Хоча є й інша версія.

— Яка?

— Що не виходили портрети.

Вона засміялась — коротко, справжньо.

— В нього є шрами, — сказала вона, дивлячись на платан. — У всіх є шрами.

Він помовчав.

— І в тебе?

Вона подивилась на нього — секунда — і відпила вино.

— Не тут, — сказала вона.

Тиша між ними стала іншою.

Вони вийшли без довгих переговорів. Вона сказала «ходімо» — і він пішов.

Червень надворі був теплий, Пушкінська ще не спала. Вони йшли поруч — не торкаючись — і він чув її кроки на бруківці. Останнім часом він не питав, коли щось відбувається само. Він ішов.

Вона зупинилась біля під’їзду на Катерининській.

Дістала ключі.

---

Квартира була звичайна. Книги, килим, кухня видно через відчинені двері.

Вона побачила його погляд.

— Указку шукаєш чи стоси самостійних робіт? — і не чекаючи відповіді: — Не переживай, вони є. Зараз канікули.

— Лишилось бордо, — сказала вона. — Подруга з Франції приїздила, не допили. Нальєш?

Він налив. Вона взяла келих, підібгала ноги під себе на дивані — природно, як у себе вдома, що, власне, так і було — і дивилась на нього поверх келиха поки він шукав куди сісти.

— Не стій як на уроці, — сказала вона.

Він сів.

Продовжили розмову про виставку.

— Це про дозвіл, — сказав він про платан. — «Хочеш ти цього чи ні» — не запитання.

Вона відпила вино. Поставила келих на підлогу — повільно, не відводячи від нього очей.

— Смолич, — сказала вона.

Він подивився на неї. Сукня трохи зсунулась вище коліна, волосся почало розпадатись з пучка. Він подумав що вона знає.

— Ні, — сказав він.

Вона трохи нахилила голову. Вивчала його.

— Ні? — перепитала вона тихіше.

— Я прийшов не на урок.

Вона встала. Підійшла до нього і взяла його келих з руки. Поставила поруч зі своїм. Лишилась стояти близько, ближче ніж увесь вечір.

— Тоді що? — запитала вона.

Він не відповів. Вона не відступила.

— Ти завжди так? — запитала вона. — Мовчиш і дивишся?

— Не завжди.

— І що тебе зупиняє?

— Не звик, — сказав він.

Вона подивилась на нього — секунду, дві — і нахилилась і поцілувала його сама.

Вона цілувалась повільно, впевнено. Не поспішала.

Її рука лягла йому на шию — і він згадав. Та сама рука. Гарна, з довгими пальцями — він дивився на неї коли вона виводила двійку в щоденник і злився — на оцінку. А потім ловив себе на тому, що дивиться на руку. Зараз та сама рука тримала його за шию.

Вона відступила. Подивилась на нього.

— Смолич. Ти взагалі уявляв таке? Тоді?

— Уявляв.

— І як? Справдилося?

Він обвів поглядом кімнату — книжкові полиці від підлоги до стелі, бордо на підлозі, вона поруч з розпущеним волоссям.

— Більше ніж, — сказав він.

— Брешеш.

— Не брешу. Ти носила спідниці.

— І?

— Я сидів на третій парті. — Він помовчав. — Прямо за тобою.

Щось промайнуло по її обличчю.

— Значить ти був дуже уважним на уроках.

— Ще й яким.

Вона встала перед ним. Повернулась спиною.

— Розстебни.

Блискавка від шиї до середини спини. Він розстебнув. Сукня розійшлась — відкрила лопатки, бліду шкіру між ними. І нижче, праворуч — тонкий шрам, кілька сантиметрів, давній.

Він поклав долоню, накривши шрам. Вона не повернулась, але він відчув як вона затримала дихання на секунду. Потім видихнула.

— Ну? — сказала вона через плече. — Що думаєш?

— Гарна спина.

— Це все?

— Вузька у плечах… — він зупинився.

— Ширша до стегон, — підказала вона.

— Я думав про тебе тоді. Ти стояла біля дошки і я дивився…

— Куди?

— На спідницю.

— Смолич. — В її голосі була посмішка. — Будь чесним. На сідниці ти дивився.

— Так, на сідниці. Вони в тебе такі…

— Круглі? — підказала вона.

— Я хотів сказати — досконалі.

— Кажуть, це одне і те саме.

Він поклав руки їй на стегна — з боків, без поспіху. Він відчув тепло шкіри і повноту стегон під долонями — більше ніж тоді під спідницею.

— І що ти відчував тоді? — запитала вона.

— Коли ставила двійки — злився.

— А в інший час?

— Думав про тебе.

— Як?

— По-різному. — Він зупинився.

— Смолич, — вона підказала м’яко. — Ми вже не в школі.

— Уявляв тебе. Це приносило задоволення.

Вона помовчала.

— А що саме ти хотів зробити? — запитала вона. — Конкретно.

— Хотів стати перед тобою на коліна, — сказав він. — І щоб тобі було добре.

— Десятий клас, — сказала вона тихо. — І вже знав що хотів.

— Знав.

— І досі?

— Досі.

Сукня сповзла з її плечей. Вона звільнила руки з рукавів — тканина впала на стегна, потім на підлогу. Лишилась у білизні.

Вона обернулась. Стояла перед ним — і чекала.

Він опустився на коліна. Обережно стягнув з неї білизну.

Її долоні лягли йому на голову. Він відчув запах її шкіри — густий, теплий. Поклав руки їй на стегна — ззаду, тримав. Її дихання змінилось одразу, стало коротшим, нерівним. Вона стояла, але він відчував як вагу переносить з ноги на ногу, як пальці у його волоссі стискаються мимоволі. Її стегно ворухнулось — назустріч, потім назад, ніби зупинила себе. За мить — знову. Не відступила. Її долоня лягла йому на потилицю — міцно притискала до себе. Коліна на килимі, твердо. Він не поспішав. Він збуджувався від того, що вона видає себе. І від того, що це справді вона.

Якийсь час вона ще контролювала дихання — рівно, ніби слідкувала за собою. Потім перестала.

— Смолич, — видихнула вона.

Її коліна підігнулись — він відчув це — і вона опустилась на диван, руки з його голови не прибрала, тягнула за собою.

Він не зупинявся. Вона відразу відреагувала — коротким звуком, стиснула його голову коліньми, потім відпустила. Він відчував її — як вона змінюється під ним, як тіло відповідає.

Вона затримала дихання — повільно, потім ще повільніше — стиснула пальці у його волоссі, і він відчув як її стегна напружились. Потім видихнула довго. Розслабилась.

Підвівся. Вона дивилась на нього знизу вгору — розпущене волосся на подушці дивана, губи трохи відкриті. Кілька секунд просто дивилась.

— Іди сюди, — сказала вона.

Він швидко роздягнувся. Ліг на неї. Відчув її тепло вздовж усього тіла — стегна, живіт, груди. Увійшов повільно.

На секунду перестав рухатись. Дивився на неї — на обличчя, яке він знав інакше. Зараз воно було близько — очі трохи заплющені, між бровами невелика складка. Він ніколи не бачив її такою.

Почав рухатись. Вона відповідала — негучно, рівно, руки лягли йому на спину. Він дивився на неї, на складку між бровами, на губи. Намагався не поспішати. У якийсь момент відчув, що не стримається — і подивився на неї. Вона відкрила очі, зустріла його погляд. Він завмер над нею.

Вона не сказала нічого. Поклала долоню йому на спину — і він відчув як вона тепла, важка.

Він лежав і дивився. Сукня на спинці стільця — темна, трохи зім’ята. Поруч книга, обкладинкою донизу. Бордо на підлозі, два келихи.

Ще годину тому він не міг уявити що бачитиме це звідси.

Вона встала. Босі ноги по килиму, потім по плитці.

Зашумів душ. Потім — на кухні щось дзенькнуло.

Вона зайшла у халаті.

— Олексію, хочеш кави?

— Хочу.

З келихом «Бордо» і майже забутою фантазією, Ваша натхненна Соломія Зваба