Коли торкаєшся бога

Радха знала, що не має права йти цією стежкою. Не після заходу сонця. Не до нього.

Але флейта грала — і світ ставав нереальним, ніби воскова печатка, що тане над вогнем. Вона йшла, відчуваючи, як під босими ступнями тріщать сухі гілки. Кожен звук здавався криком: «Вони почують. Вони дізнаються».

Їй було байдуже.

Вітер приніс запах сандалу — і щось ще. Щось первісне, що не мало назви. Радха зупинилася на узліссі, стискаючи в долонях краї сарі. Серце калатало. Не від бажання — від жаху.

Вона пам’ятала історії. Про жінок, які торкнулися Крішни. Як вони ніколи більше не могли повернутися до звичайного життя. Як світ розколювався навпіл: до нього і після.

Я можу ще піти назад.

Але ноги несли вперед.

Він сидів під деревом кадамба, і місяць робив його шкіру неможливо темною — не людською. Павиче перо в волоссі здригалося, хоча вітру не було. Від нього йшов жар — вона відчула його за кілька кроків, ніби він був не тілом, а вогнищем. Аромат сандалової пасти на його грудях змішувався з запахом свіжого молока та меду — солодкий, густий, п’янкий.

— Радхо, — він не підвівся. Не повернувся. Просто сказав її ім’я — і вона впала на коліна, не розуміючи, чому.

— Не треба, — прошепотіла вона. — Будь ласка. Я… я не…

— Ти вже прийшла. — Тепер він обернувся, і його очі були занадто великими, занадто темними. — Це те саме, що зробити.

— Ні.

— Так. — Він простягнув руку. На долоні — краплі меду, золотисті в місячному світлі. — Скуштуй.

Радха завмерла. Десь далеко, за деревами, хтось сміявся — жіночий голос, може, її подруга. Звичайне життя продовжувалося, не знаючи, що вона тут. Що зараз станеться те, після чого вона не зможе дивитися собі в очі.

Вона припала губами до його долоні і злизала мед.

Солодкість вибухнула в роті — така інтенсивна, що боляче. Крішна усміхнувся — і в цій усмішці було щось стародавнє. Хиже.

— Боїшся?

— Так.

— Правильно. — Він притягнув її до себе різким рухом, і Радха втратила рівновагу, впавши йому на груди. — Бо я з’їм тебе цілком. Не залишу нічого для твого звичайного світу.

Його шкіра пахла сандалом, молоком, потом — і тим темним, металевим присмаком, що з’являється перед грозою. Крішна цілував її шию, і кожен дотик язика залишав слід — не на шкірі, а глибше. Його губи смакували медом, який вона щойно злизала з його долоні.

— Я не можу… Мій чоловік…

— Забудь, — прошепотів він у її вухо. — Забудь усіх, крім мене.

Його пальці розплутували сарі повільно, методично, ніби розгортали жертовний подарунок. Тканина падала складками на траву. Радха хотіла зупинити його, але руки не слухалися. Вона дивилася, як він оголює її груди, стегна — дивилася, ніби це відбувалося з кимось іншим.

Крішна взяв чашку з молоком. Воно було холодне — різкий контраст з його гарячою шкірою. Він вилив його на її груди повільно, спостерігаючи, як білі струмочки стікають вниз, обтікають соски, збираються в ямці між ребрами.

— Чиста, — пробурмотів він. — Як жертва перед ритуалом.

Потім припав губами і почав пити. Смокчучи її соски так сильно, що вона скрикнула. Злизуючи кожну краплю молока з її шкіри, ніби це була священна пожертва.

Радха застогнала — і сама здригнулася від цього звуку. Вона ніколи раніше не чула власного голосу таким. Розпусним. Чужим.

— Ти смакуєш, як солодка капітуляція, — прошепотів Крішна в її шкіру. — Як той момент, коли людина перестає битися і віддається течії.

— Припини…

— Ні. — Він штовхнув її на спину, і трава вколола шкіру між лопатками. — Ти ж сама прийшла. Тепер приймай наслідки.

Над головою шелестіло листя, десь співали цвіркуни — і ці звуки здавалися непристойно буденними для того, що відбувалося.

Крішна розсунув їй ноги, і Радха закрила обличчя долонями. Соромно. Так соромно, що хотілося провалитися крізь землю.

— Дивись на мене, — його голос був тихий, але це був наказ.

Вона розплющила очі. Він дивився на неї знизу, обличчя між її стегон, і в його погляді було знання. Він бачив її наскрізь — кожну думку, кожен потаємний сон. Кожну ніч, коли вона сама торкалася себе, думаючи про нього. І їй ніде було сховатися.

— Коли ти сама робиш це вночі, — прошепотів він, — ти думаєш про мене?

— Так, — зізналася вона, і це визнання було гіршим за наготу.

— Покажи мені.

— Що?..

— Покажи, як ти торкаєшся себе. — Його пальці, змащені сандаловою пастою, ковзнули по внутрішній стороні її стегна. — Я хочу бачити.

Радха тремтіла. Це було занадто. Занадто інтимно. Але його погляд тримав її, не давав відвернутися. Повільно, ніби у воді, вона опустила руку між своїх ніг.

Крішна спостерігав, як вона торкається себе — невпевнено спочатку, потім сміливіше. Аромат сандалу змішувався з її власним запахом, створюючи п’янке поєднання. Його дихання ставало важчим.

— Така вогка, — прошепотів він. — Така готова. А ти кажеш «н»”?

Він відсунув її руку і замінив її своїми пальцями. Вони входили в неї повільно, майстерно, ніби грали на найделікатнішому інструменті. Знаходили точки, про які вона сама не знала. Його великий палець рухався кругами там, де найчутливіше — і Радха вигнулася так сильно, що хребет клацнув.

— Благаю, — прошепотіла вона, не знаючи, про що благає.

Крішна припав губами до неї і лизав повільно, методично. Його язик проникав всередину, змінюючись з пальцями. Сандалова паста розтанула від її жару, створюючи ковзкість. Він пив її, ніби це було священне вино.

Я вже не буду вчорашньою

Думка прийшла ясно, холодно — і Радха прийняла її.

Він вів її до краю, зупинявся, коли вона була майже там. Змушував благати вголос. І кожне її благання було ще однією ниткою, що обривалася, відокремлюючи її від старого життя.

Коли Крішна нарешті підвівся і увійшов у неї, Радха закричала. Не від болю — від усвідомлення. Він заповнював її цілком, не залишаючи місця для нічого іншого. Його тіло в місячному світлі виглядало неправильно. Занадто довершено. Занадто нелюдсько.

Він рухався повільно, тримаючи її погляд, і в його очах вона бачила відображення — себе, але іншу. З розпатланим волоссям, відкритим ротом, тілом, що просило більше. Вона не впізнавала цю жінку.

— Хто ти? — прошепотів Крішна, і питання було жорстоким.

— Я… не знаю…

— Правильно. — Він прискорився, і кожен штовх забивав у неї розуміння: старий світ помер. — Тепер ти — моя.

Він сягнув за чашкою з медом, і золотисті краплі впали на її губи. Крішна злизав їх, цілуючи її так глибоко, що мед розтанув у їхніх ротах, змішавшись з їхніми соками. Солодкість була непристойною — як усе, що вони робили.

Радха обвила його ногами, притягуючи глибше. Вона не знала, де закінчується вона і починається він. Пот змішувався з молоком, з сандаловою пастою, з ароматом жасмину. Їхні тіла рухалися в давньому танці — священному і непристойному водночас.

Насолода наростала — темна, страшна хвиля. Вона намагалася втекти від неї, затиснути, але Крішна тримав її, не давав ухилитися.

— Віддайся, — прошепотів він. — Впади. Розбийся об мене.

І вона впала.

Оргазм розірвав її на шматки. Вона кричала, кусала його плече до крові, дряпала спину нігтями — і не могла зупинитися. Це було занадто багато. Занадто сильно. Солодке до болю. Вона тонула в меді та молоці, в ароматі сандалу, в його тілі — і ніхто не міг її врятувати.

Крішна притулив долоню до її рота — ту саму, що пахла медом — і вона злизала з неї залишки солодощі, смакуючи його шкіру, поки він не застогнав і не кінчив у неї, застигнувши. На мить вона побачила його справжнє обличчя — не людське, не божественне. Щось між. Щось давніше за світ.

Потім він знову став просто красивим юнаком з павичим пером у волоссі.

Вони лежали в тиші. Її тіло боліло — стегна, спина, там, де він був усередині. Добре боліло. Правильно. Його насіння текло по її стегнах, змішуючись з її власною вологістю, з рештками сандалу та меду — печатка їхнього з’єднання.

Крішна взяв ще молока і повільно омив її тіло. Його руки ковзали по її шкірі благоговійно — як жрець обмиває жертву після ритуалу. Потім намастив свіжою сандаловою пастою — шию, груди, живіт, стегна. Аромат огорнув їх обох.

— Що ти зі мною зробив? — її голос тремтів.

Крішна не відповів одразу. Взяв флейту і провів нею по її животу, між грудьми, залишаючи невидимий слід. Потім піднів до губ.

— Зробив тебе вільною, — сказав він нарешті. — Чи прокляв. Залежить від того, як дивитися.

Радха підвелася і побачила своє відображення у воді глечика. Волосся розпатлане. На шиї — темні сліди від зубів. Губи розпухлі від поцілунків, що смакували медом. Шкіра блищить від молока та сандалу. Очі… очі іншої жінки.

— Я твоя, — прошепотіла вона, і це було не визнанням любові. Це була констатація факту.

— І я твій. — Крішна поцілував її скроню. — У кожному втіленні. У кожному світі. Ти вже не втечеш.

Флейта заграла — і мелодія була сумною. Не радісною, не святковою — сумною. Ніби він оплакував щось. Може, її невинність. Може, її старе життя.

Радха оділася тремтячими руками. Тканина терлася об подряпану шкіру, і вона здригалася. Між ніг було вогко — його насіння, її сік, сандал, мед. Вона відчувала, як воно стікає по стегнах, і не витерла. Хотіла принести це додому. Хотіла лягти поруч із чоловіком і знати, що всередині неї — інший. Що на її шкірі — запах іншого.

Я чудовисько.

Думка не лякала. Навпаки — звільняла.

— Завтра? — Крішна опустив флейту.

— Не знаю, — відповіла Радха чесно.

— Знаєш. — Він усміхнувся. — Мед на твоїх губах. Молоко на твоїй шкірі. Сандал у твоєму волоссі. Ти вже позначена. Куди б не пішла — ти моя.

Вона пішла стежкою назад, і гілки били її по обличчю. На губах — солодкість меду та його поцілунків. На шкірі — залишки молока. В носі — аромат сандалу, що змішувався із запахом їхньої близькості. Вона вдихала його, як священний дим.

Десь попереду — вогні села. Звичайне життя. Чоловік, що чекає. Обов’язки.

А позаду — флейта.

І Радха знала: вона повернеться. Не завтра — можливо. Не через тиждень. Але повернеться. Бо після того, як торкаєшся бога, що годує тебе медом і обмиває молоком, перш ніж з’їсти цілком — звичайне життя стає непридатним для носіння.

Як одяг, з якого виріс.

А Крішна перебирає чотки — 108 намистин, і кожна темнішає після дотику. Бо торкатися бога — це завжди ціна. Він не обирає — він бере. І кожна намистина пам’ятає.

З ароматом сандалу та чорним присмаком меду,
Ваша Соломія Зваба