Сирена

* * *

Софія прокинулася від спалаху. Не від звуку – від світла, що різонуло темряву спальні. Вона вже лежала з відкритими очима, коли пролунав вибух – далеко, десь над морем.

Марко ворухнувся поруч.

— Не вставай, — прошепотів він.

Вона вже стояла біля вікна.

Море було темним, але небо над ним палахкотіло. Ще один спалах – оранжевий, яскравий. Ще один вибух. ППО намагалася збити щось, що летіло з боку горизонту.

Марко підійшов ззаду, обійняв за плечі.

— Софійко, відійди від вікна. Ударна хвиля, скло…

Вона не рухалася. Не могла. Треба було бачити. Треба було знати, що летить, куди, чи впаде, чи зіб’ють.

— Відійди, — повторив він тихо, але не тягнув.

Вони стояли так, поки небо не перестало палахкотіти. Поки місто не втихло знову. Поки серце не перестало калатати в скронях.

Коли вони повернулися в ліжко, ніхто не заснув.

* * *

Вранці Софія стояла перед шафою і дивилася на своє відображення в дзеркалі. Виснажене обличчя, темні кола під очима. Вона провела долонею по животу, по стегнах – і нічого не відчула. Наче тіло не її. Наче воно спорожніло за ніч і тепер просто оболонка.

Вона взяла трусики з шухлядки, потримала в руках. Поклала назад.

Одягла легку сукню на голе тіло. Не для грайливості. Не для Марка. Для себе. Спроба відчути хоч щось – рух тканини, тепло шкіри, дотик повітря. Щось, крім цієї порожнечі.

Марко вийшов з ванної, глянув на неї.

— Ходімо прогуляємось.

— Ходімо, — відповіла вона.

* * *

Серпень палив Одесу. Вони йшли Дерибасівською, і місто жило навколо – кафе працювали, музика грала з відкритих дверей, люди сиділи за столиками. Все майже як завжди. Майже.

Софія йшла, відчуваючи сукню на стегнах. Легку, пряму. Це повертало її в тіло – трохи, небагато, але трохи.

Марко тримав її за руку. Міцно. Не відпускаючи.

Вони говорили про щось – про каву, про те, що треба купити хліба, про погоду. Розмова ні про що. Слова, щоб заповнити тишу. Щоб не думати про ніч. Про спалахи. Про те, що сьогодні знову може бути.

— Зайдемо он туди? — Марко кивнув на вузький прохід між будинками на Садовій.

Софія глянула – старий дворик, затінений деревами. Тихо. Порожньо.

— Зайдемо, — кивнула вона.

Вони звернули з вулиці. У дворику було прохолодно, пахло липою і старим камінням. Кілька дітей гралися біля входу, їхній сміх відлунював від стін. Марко підвів Софію до великого платана в глибині двору, подалі від входу.

Притиснув її до стовбура, обійняв. Вона притулилася до його грудей, вдихаючи знайомий запах – морська сіль, його одеколон, його шкіра. Безпечний запах.

— Софійко, — прошепотів він у її волосся.

Вона підняла голову, щоб відповісти –

І тут пролунала сирена.

Протяжний виючий звук розірвав тишу двору. Софія застигла, її тіло напружилося миттєво. Чомусь серце цього разу вдарило так сильно, що перехопило дихання.

Діти на мить перестали гратися. Одна дівчинка озирнулася, її обличчя було спокійним – вона вже звикла. Але за хвилину двір спорожнів.

Софія відчула вологість між ніг. Її тіло відреагувало на стрес так, як іноді реагувало на раптове напруження. Вона закрила очі, відчуваючи, як соромно пече щоки. Двадцять років разом, а їй все одно соромно.

Марко відчув. Його руки на її стегнах затремтіли на мить, але він не відсторонився. Навпаки – притиснувся ближче.

— Маркусь, нам треба… — почала вона.

— Ні, — його голос був хрипким, відчайдушним. — Ні, Софійко. Не зараз.

Він підняв її обличчя до свого, змусив дивитися на нього. В його очах було щось сире, оголене – те, що він ховав весь день, всі ці місяці.

— Ми живі, — прошепотів він. — Розумієш? Ми тут. Ми разом. Ми живі.

Сирена змовкла так само раптово, як почалася. Десь люди виходять з укриття. Десь телефони дзвонять. Десь…

Марко поцілував її – і цей поцілунок був іншим. Голодним. Відчайдушним. Його руки зірвали сукню вгору, не ніжно, і Софія відповіла з такою ж силою. Вчепилася в його плечі, притягнула ближче, впилася зубами в його губу.

— Так, — видихнула вона. — Так, Маркусь.

Не знала, що саме підтверджувала. Може, що вони живі. Може, що вони будуть жити. Може, що вона більше не може притворятися спокійною.

Його рука ковзнула вниз, пальці торкнулися її – вона була волога. Він видихнув різко, притиснувшись лобом до її скроні.

— Я знаю, — прошепотів він. — Я знаю, люба. Це ти. Це все ти.

Він не питав чому. Він просто знав її тіло, знав її реакції, знав, що вона може так – від стресу, від збудження, від інтенсивності. Двадцять років разом. Він знав.

Марко розстебнув штани, і Софія допомогла, її руки теж тремтіли. Він підняв її, вона обхопила його ногами, і коли він увійшов, вони обоє видихнули – так, наче видихали весь день, всю ніч, всі ці місяці страху і втоми і тієї брехні, що все гаразд.

Він не рухався хвилину. Просто тримав її, заховавши обличчя в її волоссі, його тіло тремтіло.

— Двадцять років, — прошепотів він. — Двадцять років, Софійко. Двадцять років я прокидаюся і дякую Богу, що ти поруч. І я не можу… я не можу…

Голос зламався.

— Не втратиш, — Софія обхопила його обличчя долонями, змусила дивитися на неї. — Чуєш мене? Не втратиш. Ми будемо жити, Маркусь. Ми будемо жити.

Він почав рухатися – повільно спочатку, потім швидше. Не як раніше. Не як у мирному житті, коли вони мали час, коли вони могли насолоджуватися. Це було інше. Кожен рух говорив: ти тут, я тут, ми тут.

Софія притиснулася до нього всім тілом, відчуваючи кору дерева на спині, його руки на стегнах, його член всередині. Відчуваючи себе живою.

— Дивись на мене, — попросив Марко. — Софійко, дивись на мене.

Вона дивилася. У його карі очі, у сиве волосся біля скронь, у зморшки, що з’явилися за двадцять років. В обличчя, яке знала краще за своє.

— Я люблю тебе, — видихнула вона. — Боже, я так тебе люблю.

Його рухи стали жорсткішими, глибшими. Софія відкинула голову до дерева, не стримуючи стогін. Нехай чують. Нехай знають, що хтось тут живе, кохає, відчуває.

Оргазм накрив її раптово – не хвилею насолоди, а чимось більшим. Полегшенням. Підтвердженням. Вона відчула, як її тіло відреагувало сильніше, волога стала інтенсивнішою – суміш всього: стресу, збудження, відчаю, життя.

Марко відчув і кінчив одразу після, притиснувши її до дерева так сильно, що їй забракло повітря.

Але їй не потрібне було повітря. Їй потрібен був він.

* * *

Вони стояли так, поки дихання не вирівнялося. Місто навколо ожило знову – чиїсь кроки, музика з кафе здалеку, дитячий голос.

Марко опустив її на землю. Софія відчула, як ноги тремтять, він підхопив її, притиснув до себе.

— Вибач, — прошепотів він. — Я не мав права…

— Замовкни, — вона відсторонилася, щоб подивитися на нього. Її очі були вологими, але вона посміхалася. — Замовкни, ідіоте. Ти мав усі права.

Він поцілував її – довго, ніжно. Потім поправив їй сукню, а вона поправила йому штани.

— Кава? — запитав він.

— Кава, — кивнула вона.

Вони вийшли з дворика. Пара літніх людей стояла біля входу, курила. Жінка глянула на них, усміхнулася ледь помітно – зрозуміло, без осуду. Вона знала.

Софія взяла Марка за руку, і вони пішли до Міського саду.

* * *

У кафе в саду було тихо. Кілька столиків, музика грала тихо. Вони сіли під деревом, і офіціантка принесла каву без слів – вона їх знала, вони тут часто.

Софія обхопила гарячу чашку долонями, дивлячись, як пара піднімається. Тепла. Жива. Реальна.

Телефон загув у її сумці. Вона витягла. Донька: “Мамо, ми в порядку.” Син: “Все нормально. Не хвилюйся.”

Вона показала екран Маркові. Він кивнув, але не посміхнувся. Вони обоє знали – сьогодні в порядку. А завтра? Післязавтра?

Марко взяв її руку на столі. Його великий палець креслив звичні кола на її долоні – рух, яким він заспокоював її двадцять років. Після пологів. Після смерті його батька. Після лютого.

— Ще двадцять років? — запитав він тихо.

Софія подивилася на нього. На сиве волосся. На зморшки. На руки, що тримали її всі ці роки і не відпустять.

— Якщо дадуть, — відповіла вона тихо. — Якщо дадуть, Маркусь.

Він підняв її руку, поцілував долоню.

Десь далеко відчувалося море – невидиме, але воно було там. Місто жило. Вони жили.

І поки його рука тримала її руку, поки їхні серця билися в унісон – світ не міг закінчитися.

Просто не міг.

[це не] Кінець

З любов’ю та болем,
Ваша Соломія