Злість

Вікторія вийшла о десятій. Не зателефонувала.

Одеса вночі була липкою — асфальт віддавав денне тепло, повітря не рухалось. Запах моря йшов звідусіль і нізвідки, солоний, важкий. Вона йшла і не думала про Філа. Думала про те як переставляє ноги. Про тріщину в тротуарі біля аптеки. Про те що забула вимкнути світло в коридорі.

Філ все одно був поруч.

Він помер сім тижнів тому. Знав — і не сказав. Або сказав пізно, коли вже не було куди дівати цю інформацію крім як прийняти. Вона не прийняла. Досі не прийняла. Злість сиділа десь під ребрами — не гостра, не хвиля, а постійна, тупа, як зуб який треба рвати і все одно не йдеш.

Сергій жив за п’ятнадцять хвилин пішки.

Сергій відчинив одразу — наче чекав. Може чекав. Вони обидва навчились не дивуватись одне одному після Філа.

Не сказав нічого. Відступив від дверей.

Вона зайшла. Квартира пахла кавою і чимось застояним — спека, зачинені вікна, чоловік який живе один. Вона знала цей запах. Не цей — інший, давніший: коли тут пахло її парфумами теж, коли вона знала де він ховає запасні ключі. Потім прийшов Філ — і ролі якось самі переклались. Сергій став другом. Вона стала Філовою. Як не дивно, всіх це влаштовувало.

Сергій стояв біля кухні. Дивився на неї так само як тоді — не оцінював, просто дивився, наче перевіряв чи вона справжня.

— Води? — запитав він.

— Ні.

Вона сіла на диван. Він лишився стояти — не підходив, не відходив. Вони вміли мовчати разом — спочатку навчились як колишні, потім як друзі, тепер не було слова для того що вони.

— Ти злишся, — сказав він. Не питання.

— Ти ні?

Він не відповів. Це і була відповідь.

Вона дивилась на його руки. Філ мав інші руки — тонші, з довгими пальцями, він завжди жестикулював коли говорив. Сергій майже не жестикулював. Стояв і тримав руки вздовж тіла як людина яка не знає що з ними робити без діла.

— Він міг сказати, — сказала вона.

— Міг.

— Ми б…

— Знаю.

Вона замовкла. Він підійшов і сів поруч. Вона відчула тепло його плеча.

Потім вона повернулась до нього. Він не відступив.

Вона знала хто поцілував першим. Не знала навіщо — чи знала? Жалість до себе? Злість на Філа? Щоб він десь там відчув — хоча знала що нікуди він не дивиться вже ніколи. Може просто Сергій був поруч і це було достатньо.

Його губи вона знала колись — до Філа, до того як ролі змінилися. Поцілунок був важким своєю необхідністю. Але порожнеча була б важчою.

Він узяв її за плечі — не ніжно, не грубо. Твердо. Як беруть щось що може вислизнути.

Вони перебрались в спальню — не одразу, поступово, між поцілунками, між його руками на її спині і її пальцями на його сорочці.

Він роздягав її повільно — вона не хотіла повільно. Скинула все сама. Поки він тягнувся до неї — вона вже тягнула його ремінь.

Він поклав долоню на її бік — і вона забрала його руку. Не зараз. Не так.

Вона лягла сама. Він опустився над нею.

— Зроби це.

Вона витримала його погляд не більше п’яти секунд. Перевернулась сама — не пояснюючи. Не хотіла бачити його обличчя. Не зараз.

Він зволікав. Вона взяла його рукою, направила — відчула що входить насилу, що тіло ще не готове, але не зупинилась. Це теж було частиною злості.

Він рухався обережно — вона не хотіла обережно. Притягнула його за стегна ближче. Він відпустив обережність.

Спочатку було туго — вона відчувала кожен рух окремо, різко, майже боляче. Стиснула пальці в простирадло. Не зупинилась. Потім щось відпустило — тіло здалось без її дозволу, стало вологіше, м’якше. Вона майже розлютилась на себе за це. Майже.

Рухалась назустріч — не думала, просто рухалась. Злість виходила через тіло рівними порціями. Не вся. Але достатньо щоб дихати.

Він відчув — стиснув руки на стегнах міцніше. Почав глибше, рівно, без поспіху.

Вхопилась руками за простирадло. Сергій тримав її за стегна і задавав ритм — вона лише відповідала, підлаштовувалась, йшла за ним.

Десь посередині вона зрозуміла що це не допоможе. Не зараз, не так. Тіло рухалось — вона дозволяла — але щось вимкнулось. Лишився лише ритм, його дихання, простирадло під руками. Вона чекала поки він закінчить.

Він відчув — вона була певна що відчув. Але не зупинився. Тихо кінчив в неї. Їй було все одно.

Вона взяла його руку і поклала собі на груди. Важку, теплу. Так робив Філ.

Вони лежали.

— Він казав про тебе, — сказав Сергій. — Останнього місяця. Часто.

Вона не відповіла.

— Не про хворобу. Просто — про тебе.

— Значить знав що я не пробачу, — сказала вона. — І все одно не сказав.

Сергій мовчав.

— Я не зрозуміла, — сказала вона. — Я досі не зрозуміла.

Він прибрав руку. Вона відчула холод на шкірі де була його долоня.

Потім він знову поклав. Ще важче.

— Я теж, — сказав він.

Вони замовкли. Десь за вікном проїхала машина — світло пройшлось по стелі і зникло.

Вона думала що зараз встане. Одягнеться, піде, повернеться в свою квартиру де вимкнене все крім світла в коридорі. Але не вставала.

— Ти прийдеш? — запитав він. Не уточнив коли. Не уточнив навіщо.

Вона не відповіла одразу.

— Не знаю.

Це була правда. Вона справді не знала — чи прийде, чи треба, чи це допомагає або тільки здається що допомагає. Тіло відповіло на щось, але не на все. Філ нікуди не подівся — лежав між ними невидимий, як завжди тепер.

Вона встала. Знайшла одяг у темряві, вдягнулась не витираючись. Він не вмикав світло.

Біля дверей зупинилась.

— Сергію.

— Що.

— Він був сволотою.

Пауза.

— Так, — сказав Сергій.

Вона вийшла.

Надворі було так само липко. Запах моря — солоний, важкий, скрізь.

Вона йшла і думала що злість нікуди не ділась. Просто перемістилась — стала тихішою, меншою, поміщалась тепер десь під грудьми а не розпирала зсередини.

Філ був сволотою. Сергій погодився. Це нічого не міняло і чомусь трохи допомагало.

Світло в коридорі горіло.

Вона зайшла, вимкнула, лягла не роздягаючись.

Зі злістю яка нікуди не ділась, ваша Соломія