Забути вчорашнє

Вона зайшла в купе о сьомій. Чоловік сидів біля вікна — піджак на гачку, краватка розпущена, на столику паперовий стакан і недоїдений сендвіч із вокзалу.

Вона поставила валізу, сіла навпроти.

Перон проплив, потім ряди дерев…

Провідниця заглянула — чай, кава? Він узяв каву, вона чай. Пили мовчки.

Десь після Фастова він сказав:

— Ви теж не спите.

— Їду з похорону, — сказала вона.

— Хто? — запитав він.

— Бабуся.

Помовчали.

— Родичі з’їхались, — сказала вона. — Яких бачиш тільки на похоронах. Обіймаються, плачуть, питають про життя.

Він взяв стакан і почав повільно крутити його на столі. Вона дивилась на його руки.

— Я з відрядження, — сказав він нарешті. — Скоїв дурницю. Вчора.

— Навіщо ви мені це кажете? — запитала вона.

— Не знаю. — Він повернувся. — Це вперше.

Темрява за вікном була рівна, без вогнів. Десь там поля.

— Жінка? — запитала вона.

Він кивнув.

— Дружина знає?

— Ні.

— Скажете?

Він довго мовчав. Достатньо довго, щоб відповідь стала ясною.

— Не знаю, — сказав він нарешті.

Вона повернулась. Він дивився на свої руки — великі, трохи незграбні руки людини, яка не знає, куди їх подіти без діла.

— Як її звати? — запитала вона.

— Дружину?

— Ту, з якою зрадили.

Він подивився на неї — уважно.

— Навіщо вам?

— Просто цікаво, чи ви її пам’ятаєте. Ім’я.

— Олена, — сказав він.

— Добре, — сказала вона. І більше нічого.

Він чомусь видихнув — ніби відповів правильно на якомусь іспиті, значення якого не розумів.

— Ви давно одружені? — запитала вона.

— Одинадцять років.

— І до цього не було?

— Ні.

— Що змінилось?

Він відкрив рот і закрив. Спробував ще раз.

— Не знаю. Нічого не змінилось. В цьому і проблема, мабуть.

— Ви думали про це до того, як це сталось? — запитала вона. — Або просто опинились?

— Просто опинився. — Потім: — Хоча це звучить як виправдання.

— Звучить, — погодилась вона.

Він мав би образитись. Не образився.

— Ви психолог? — запитав він.

— Ні. — Вона подивилась у вікно. — Весь час збиралась приїхати. Три роки.

Він нічого не сказав. Це було правильно.

За вікном промайнули вогні якогось переїзду і знову темрява.

Він заснув першим — або спробував. Ліг на свою полицю, відвернувся до стіни.

Сиділа ще довго. Дивилась на його спину — рівне дихання, плечі трохи напружені, не спить.

Бабуся лежала з виразом людини, яка нарешті дочекалась.

Думала про це три дні. Про те, що могла приїхати на Великдень — не приїхала. На день народження — надіслала гроші і зателефонувала. Збиралась влітку. Потім восени. Потім сказала собі — на Новий рік точно.

Потяг їхав.

Встала. Зробила два кроки. Нахилилась і поцілувала його. Потяг гойднувся.

Він не рухався. Потім рука повільно, із запізненням, лягла їй на плече. І одразу зникла.

— Це неправильно, — сказав він.

Дивилась на нього.

— Вважай це вчорашньою зрадою, — сказала вона і поцілувала його — довго, не відпускала доки не відчула його руки на своїх стегнах.

Стягнула спортивні штани, в яких збиралася спати, відвернулась і оперлась руками на верхню полицю навпроти.

Він стояв за спиною — чула його нерівне дихання і шерех тканини.

Сплюнула на пальці, провела між ніг — і ввела його сама.

Він стиснув її стегна і притиснувся.

Його руки — важкі, теплі. Він був — десь на краю уваги, як тепло від батареї коли сидиш біля вікна. Є, але не про це зараз.

Думала про пиріжки — бабуся завжди пекла з картоплею, тісто прилипало до зубів, і вона ніколи не просила рецепту. Про перон у Вінниці, про натовп після панахиди, про те як люди цілували її в щоку і казали якась вона стала. Його рух і хід вагону зливались — рівно, невідворотно — і десь між його теплом і цими уривками притискала долоні до холодного пластику і думала — ось. Зараз. Не потім.

За мить до того як він закінчив згадала його обличчя. Втомлене. Чомусь саме зараз.

Коли все скінчилось він притулився чолом до її плеча. Мовчав.

Теж мовчала. І десь поряд з цим мовчанням — тихе, певне: захотіла і взяла, мабуть, вперше.

За вікном починало сіріти.

Він допоміг їй стягнути валізу з полиці.

— Дякую, — сказав він.

Вона кивнула і вийшла в коридор.

Київський вокзал пах залізом і вогкістю.

Із запахом старого вагону і трирічним запізненням, Ваша втомлена Зваба