Простирадло

Щоп’ятниці Герта гріла воду раніше, ніж зазвичай.

Він голився довше по п’ятницях. Ретельніше. Вона заносила глечик до кабінету, ставила на мармурову полицю біля дзеркала і виходила, не дивлячись. Але встигала відчути — він уже відкрив той флакон. Кориця і щось гірке. У будні він ним не користувався.

Герта прибирала зі столу його сніданок — недоїдений, як завжди в такі дні, бо він поспішав, бо справи, хоча крамниця зачинялася о шостій, як і щодня, — і починала готувати.

Спочатку — кімната.

Спальня пана Вальтера була великою, занадто великою для однієї людини. Два вікна на вулицю, важкі штори кольору старого вина, і ліжко — дубове, темне, з різьбленими стовпчиками, яке вона застеляла щоранку і перестеляла щоп’ятниці.

Стягнула простирадло. Тримала його в руках — біле, ледь тепле, з відбитком тіла, яке лежало тут уночі. Піднесла до обличчя. Не навмисно — руки зробили це самі, як робили щоразу, коли ніхто не бачив. Запах — його, нічний, без одеколону. Шкіра і тіло, і більше нічого.

І за запахом прийшло обличчя. Не те, яким він дивився крізь неї за сніданком — а інше. Те, яке вона бачила один раз, випадково, коли він заснув у кріслі з газетою на колінах і вона зайшла забрати чай. Рот розслаблений, зморшка між бровами розгладжена, і вираз — беззахисний, м’який, якого він ніколи б не допустив, якби знав, що хтось дивиться. Вона стояла тоді з чашкою в руках і не могла відійти.

Герта заплющила очі. Простирадло пахло ним, і обличчя стояло перед очима, і щось стиснулося в грудях — не внизу, а вище, під ребрами, там, де болить, коли хочеш торкнутися і не можеш.

Поклала простирадло в кошик для прання.

Дістала чисте — найкраще, лляне, яке вона сама крохмалила і прасувала вчора, знаючи, що завтра п’ятниця. Розправила на ліжку. Долонями розгладила кожну зморшку — повільно, від центру до країв, так, ніби гладила шкіру. Руки знали цю тканину, знали це ліжко, знали кожен горбик матраца, кожну западину, де лежало його тіло. Ось тут — плечі. Тут — попереку прогин. А тут, нижче — вона затримала руку на мить — тут він лежить, коли повертається на бік.

Подушки. Нові наволочки, теж лляні. Вона збила першу, поклала. Другу — ту, що для гості — збила інакше, м’якше. Не знала, яке волосся на ній лежатиме, чи пахнутиме пудрою, чи дешевим, чи дорогим. Знала лише, що не її.

Потім — свічки. Нові, товсті, воскові, не ті дешеві сальні, що вона палила у своїй комірчині. Поставила на столик біля ліжка, на комод. Не запалювала — він сам запалить, або гостя, або ніхто, може, їм не потрібне світло.

Потім — вино. Він тримав пляшки в шафі внизу. Вона вибрала ту, яку вибирала завжди — червоне, густе, із запахом чорних ягід, яке він пив повільно, тримаючи келих за ніжку. Вона бачила, як він тримає. Пальці — довгі, сухі, впевнені. Вона думала про ці пальці частіше, ніж молилася.

Два келихи. Поставила поруч. Один — його, той, з якого він завжди п’є, з маленьким відколом на ніжці. Другий — гостьовий, чистий, без історії.

Фрукти. Персики — вона вибирала їх сьогодні на ринку, тримала кожен у долоні, перевіряючи м’якість. Ті, що піддаються під пальцем, залишаючи ледь помітну вм’ятину — стиглі, готові. Поклала три на тарілку, біля вина. Виноград. Інжір — два, розрізати не стала, хай сам. Біля полуниць зупинилася, подивилася — і пройшла повз. Обійдуться.

Солодощі — мигдаль у цукрі. Він любив. Чи гості любили — вона не знала. Але він завжди просив, щоб було.

Герта стояла посеред кімнати й дивилася. Ліжко — бездоганне, свіже, запрошує. Вино, фрукти, свічки. Все ідеально. Все — для іншої.

Вона уявила себе на цьому ліжку. На цих простирадлах, ще гладких від крохмалю. Його руки на її стегнах. Його рот на її шиї. Його вага на ній — яка вона? Герта не знала.

Уявила, як він дивиться на неї — не крізь неї, не повз неї, не на речі, які вона подає, а на руки, якими подає.

Потім випрямилася. Поправила подушку, яку зім’яла, коли оперлася на ліжко. Розгладила покривало. Вийшла, зачинивши двері тихо, як завжди.

Герта пішла на кухню. Треба було ще почистити срібло і натерти підлогу у вітальні. До вечора — встигне.

Дзвінок о дев’ятій.

Увечері він сказав: «Іди до себе, Герто. Більше нічого не треба.»

Він завжди так казав у такі вечори. Двері відчиню сам. Це не було грубістю — він навіть посміхався, тією розсіяною посмішкою, якою дякував їй за чай чи за почищені черевики. Просто не потрібна. Вільна. Може йти.

Герта пішла до комірчини. Сіла на ліжко. Чекала.

Дзвінок о дев’ятій. Різкий, мідний. Його кроки по коридору — швидкі, легші, ніж зазвичай. Клацання замка. Холодне повітря з вулиці — вона відчула його навіть тут, за двома стінами. Або уявила, що відчула.

Голоси. Його — низький, м’який, той тон, яким він ніколи не говорив із нею. Сміх. Її — незнайомий, грудний, з якоюсь хрипотцею.

Кроки по сходах. Двоє. Його — впевнені, через дві сходинки, як завжди. Її — дрібніші, в підборах, цок-цок-цок по дереву.

Двері спальні відчинилися й зачинилися.

Герта сиділа на своєму ліжку — вузькому, залізному, з тонким матрацом, який провалювався посередині. Комірчина була одразу за спальнею. Колись тут стояли валізи. Потім він найняв Герту і сказав: ось твоя кімната. Вона не скаржилась. Своє — вперше в житті.

Щілина в стіні була на рівні очей, якщо стати з ліжка і підійти впритул. Не щілина навіть — тріщина в штукатурці, де стіна здалася від вологи, і крізь неї було видно шматок спальні: край ліжка, столик з вином і фруктами, і далі, якщо притиснути щоку до холодної стіни, — майже все ліжко до узголів’я.

Герта знала про цю тріщину з першого тижня. Рік тому. Спочатку відверталася. Потім — ні.

Вона встала. Підійшла до стіни. Притиснулася щокою.

Він стояв біля столика, наливав вино. Профіль — різкий, з гострим носом, тіні під очима від свічки. Рукави сорочки закатані. Передпліччя — засмаглі від літа, з темним волоссям. Герта бачила ці передпліччя щодня — коли він сідав за стіл, коли знімав піджак у спеку, — але зараз вони виглядали інакше. Передпліччя чоловіка, який збирається роздягнутися.

Жінка сиділа на ліжку. На тих простирадлах, які Герта прасувала вчора. Молода — років двадцять п’ять, може менше. Темне волосся, зібране вгору, оголена шия, і в шиї — щось таке, від чого Герта відчула укол під ребрами. Не красива. Або красива — Герта не могла вирішити, бо не розуміла, на що саме дивиться: на жінку чи на своє місце, яке та зайняла.

Він подав їй келих — той, гостьовий, чистий. Вона взяла, відпила, посміхнулася. Він сів поруч. Не впритул — на відстані долоні. Ця долоня між ними тремтіла, як повітря над нагрітим каменем.

Вони говорили. Герта чула голоси, але не слова — стіна їх ковтала, лишала тільки тон, ритм, паузи. Його голос — нижче, нижче, ще нижче. Її — тихший, уривчастий, із зітханнями, що могли бути сміхом або чимось іншим.

Потім він поставив келих на столик. Повернувся до жінки. Його рука піднялася — Герта бачила кожен рух, бо свічка стояла саме так, як вона поставила, і тіні падали саме туди, куди вона не хотіла дивитися і не могла відвести очей — і торкнулася жіночої шиї. Тієї шиї. Пальцями провів від вуха вниз, по ключиці, і жінка нахилила голову, підставляючи.

Герта перестала дихати.

Він цілував її — Герта бачила тільки його спину, нахилену, і жіночу руку на його плечі. Потім вони пересунулися ближче до свічки, і стало видно пальці на ґудзиках його сорочки. Пальці, які робили те, що Герта робила щопонеділка. Тільки ці розстібали не для прання.

Сорочка впала на підлогу. Його спина — та, яку вона знала лише по відбитку на простирадлі — тепер була перед нею, жива, в тремтливому світлі свічки.

Він розшнуровував корсет. Тканина розходилася, і жінка видихнула — довго, глибоко. І Герта видихнула разом із нею, бо знала цей видих, знала, як це — коли тіло нарешті вільне від тканини.

Корсет упав. Жінка повернулась обличчям до нього, і Герта побачила її груди — невеликі, з темними сосками, — і його руки на цих грудях, і обличчя жінки, запрокинуте, з відкритим ротом, і звук — тихий, тонкий, як скавчання, — який пробив стіну і увійшов Герті під шкіру.

Він поклав жінку на ліжко. На ті простирадла. Герта бачила, як її волосся розсипалося по подушці — тій, другій, яку вона збивала м’якше. Він стояв над нею і розстібав пояс. Тим самим рухом, яким щовечора — швидко, лівою рукою, правою вже тягнучи сорочку. Герта прибирала цей пояс зі спинки крісла щоранку. Знала подряпину на пряжці. І тепер дивилася, як штани впали на підлогу, і на нього — усього, без одягу, якого вона ніколи не бачила і дивилася так, ніби запам’ятовувала назавжди.

Він ліг на жінку. Між її ногами, які вона розвела для нього — просто, без жесту, без гри, як щось зрозуміле. Його стегна між її стегнами. Його рука — між ними, внизу, направляючи себе. І потім рух — повільний, глибокий, від якого жінка вигнулася і стиснула його плечі.

Герта дивилася.

Бачила його спину — ритмічний рух, наполегливий. Бачила її ноги, закинуті йому на поясницю. І п’яти, що впиралися в його спину і з’їжджали.

Бачила його обличчя — коли він підвівся на руках, і свічка освітила його зверху. Очі заплющені. Рот стиснутий. Зморшка між бровами — та сама, що з’являлася, коли він рахував гроші або читав газету, — але тепер від іншого зусилля, від іншої зосередженості. Він був всередині жінки і рухався, і Герта бачила кожен рух.

Потім вони зсунулися далі від стіни, і Герта бачила вже тільки край ліжка і тіні на стелі. Але звуки ставали голоснішими. Ліжко — глухий, ритмічний скрип дерева по підлозі. Її голос — уривки, шепіт, щось, що могло бути його ім’ям. Його дихання — важке, рване. Герта стиснула зуби.

Він перевернув її. Герта бачила тіні — його руки на її стегнах, вигнуту спину, рух, швидший тепер, різкіший. Жінка ойкнула і вхопилася за узголів’я. І звук — м’який плескіт шкіри по шкірі, ритмічний, від якого Герта закрила очі. Але закрити вуха не могла. Герта відсунулася від стіни.

Не тому, що не хотіла дивитися. А тому, що тіло більше не могло стояти.

Вона лягла на своє ліжко. Залізне, вузьке, з матрацом, що провалювався.

Звуки не зникли — стіна була тонкою, і тепер, коли Герта не бачила, вона чула все яскравіше. Ритм. Голоси. Скрип. І його голос — хриплий, уривчастий, який вона знала вже напам’ять і від якого щоразу боліло однаково.

Сльози прийшли раніше за руку.

Вона плакала мовчки — щоб не почули через ту саму стіну, через яку чула вона. Рот стиснутий, очі заплющені, і за повіками — його обличчя, зморшка між бровами, рот, який цілував чужу шию.

Її рука лежала на животі. Як щоразу. А потім — поповзла нижче.

Пальці ковзнули нижче. Під сорочку, по шкірі живота, по волоссю — і нижче. Вона була мокра. Від збудження, від слів, від побаченого — тіло не розрізняло біль і бажання, плач і голод, і давало все одночасно, і вона ненавиділа своє тіло за це і не могла зупинитися.

Вона торкалася себе під звуки з-за стіни. Під його ритм — не свій, його, підлаштовуючись до скрипу чужого ліжка, як підлаштовувалась до всього в цьому домі — до його розпорядку, його звичок, його п’ятниць. Пальці кружляли, притискали, і вона притиснула долоню до рота, щоб не видати звуку, і сльози текли, і тіло стискалося і розтискалося, і вона не знала, від чого тремтить.

Вона уявляла, що це його рука. Його пальці — довгі, впевнені. Що він не за стіною, а тут, на цьому залізному ліжку, і що він дивиться на неї, і що вона — не Герта, не служниця, не ніхто, а жінка, на яку він дивиться.

Але уява не трималася. Крізь неї прорвався звук — жіночий голос з-за стіни, високий, тонкий, і потім його голос, глухий, короткий. І тиша. Раптова, повна.

Герта лежала з рукою між ніг. Вони закінчили. Вона — ні.

За стіною — шепіт, тихий сміх. Герта стиснула зуби і рухала пальцями в цій тиші, одна, і коли оргазм прийшов — короткий, жорстокий — здригнулася і закусила долоню, і нікому на світі не було до цього діла.

Мокрі рука, сорочка, матрац. І подушка мокра — від сліз. Серце билося — повільніше, повільніше. Мокрі пальці стиснулися в кулак.

Прокинулася від звуку дверей.

Ще темно. Кроки по сходах — легкі, жіночі. Вхідні двері відчинилися й зачинилися. Тиша.

Герта лежала нерухомо. Рахувала хвилини. П’ять. Десять. З його спальні — нічого. Заснув.

Вона встала. Ополоснула руки у тазі — вода була холодна, стояла з вечора. Витерла обличчя. Надягла чистий фартух поверх сорочки.

Тихо відчинила двері спальні.

Він спав. На боці, як завжди, обличчям до стіни. Ковдра з’їхала — оголене плече, лопатка, шматок спини. Свічки догоріли. Вино — початий келих, її, з відбитком помади на краю. Його — порожній. Персик — надкушений, з потемнілою м’якоттю. Мигдаль розсипаний по столику.

На підлозі — шпилька. Одна. Маленька, чорна, з перламутровою голівкою.

Герта підняла шпильку. Тримала між пальцями. Поклала в кишеню фартуха.

Стягнула простирадло — обережно, щоб не розбудити. Воно пахло. Не ним — вже не тільки ним. Чужі парфуми, піт, вино, і ще один запах — тілесний, густий, солоний, — від якого шлунок стиснувся і очі защипало.

Вона скрутила простирадло в клубок і притиснула до грудей. Понесла в пральню.

На сходах зупинилася. Стояла, тримаючи простирадло, в якому була чужа ніч, і думала — ні, не думала, не було слів — стояла, і тіло було важке, і сходи були довгі, і внизу чекав чан з водою, і мило, і робота.

Герта спустилася.

У пральні було холодно. Вона опустила простирадло в чан. Залила водою. Додала мила. І почала терти — ритмічно, сильно, кісточками пальців по тканині, по плямах, по чужій ночі, — і терла, і терла, і вода ставала каламутною, а її руки — червоними від холоду і зусилля, і вона не плакала, бо вже не було чим, і терла, поки не відіпрала все, поки простирадло не стало білим, чистим, порожнім, готовим до наступної п’ятниці.

З мокрими руками і колекцією чужих шпильок,
Ваша Соломія