Покута чи насолода?

Сонце стояло в зеніті, і сад завмер. Навіть ящірки сховалися в щілини між камінням огорожі. Повітря не рухалося — висіло між мурами, густе від запаху нагрітої землі, розмарину й чогось солодкого, тяжкого, що йшло від старої смоківниці в кутку саду.

Паола полола грядку з лікарськими травами, стоячи на четвереньках. Хабіт намок на спині, під пахвами, між лопатками, і тканина, важка навіть суха, тепер липла до тіла, як друга шкіра. Гірша за шкіру — бо шкіра хоча б дихає. Вона працювала повільно, бездумно, витягуючи бур’ян і складаючи в купу біля себе. Руки по лікті в землі. Земля була теплою, майже гарячою, і під пальцями живою — з корінцями, з жуками, що тікали від її рук, з дрібними камінцями, гладкими, як обточені водою.

Паола випросталася, прогнула спину — від утоми, від тяжкості мокрого хабіту на плечах — і завмерла. Тіло впізнало позу раніше за голову. Коліна в землі, прогнута спина, розставлені стегна — і звідкись, з-під ребер, піднялося не слово, не думка, а відчуття: чужі долоні на стегнах, вага, ритм, гарячий подих на потилиці. Марко. Його обличчя — темне від засмаги, з білою смужкою шрама на підборідді — спалахнуло за заплющеними очима так чітко, ніби він стояв перед нею. Його руки. Його запах — піт, вино, шкіра воловоза. І те, як він тримав її за стегна, міцно, впевнено, ніби вона належала йому, і як вона належала.

Пульс між ніг — миттєвий, вимогливий.

Вона знала це відчуття. Воно приходило іноді — вночі, в тісноті вузького ліжка, під ковдрою, де ніхто не бачить. Тіло просило, і вона давала йому те, що воно просило, і потім лежала без руху, слухаючи подих сусідки через стіну, і не каялася. Але то було вночі. У темряві. У своїй келії.

А тут — сад, полудень, сонце, яке бачить все. І їй було байдуже.

Паола сіла на п’яти. Витерла долоні об хабіт на стегнах — земля була суха, піщана, зійшла за два рухи.

І просунула руку під хабіт.

Тканина була мокра від поту. Під нею — шкіра, гаряча, слизька, і волосся — густе, жорстке, кучеряве, мокре від спеки, — і під ним те місце, яке вже чекало її пальців.

Вона торкнулася себе й видихнула. Тихо. Очі заплющені, потилиця впирається в нагрітий камінь мура. Сонце лежало на її обличчі, червоне крізь повіки.

Пальці рухалися повільно. Вона не поспішала. Тут, за високими кущами самшиту, в кутку саду, де ніхто не ходить у цю пору, — тут можна було не поспішати. Кружляла двома пальцями, притискала, відпускала, знаходила ритм і губила його навмисно, щоб потім знайти знову. Стегна напружувалися під важким хабітом. Вільна рука вчепилася в суху траву біля стегна, вирвала жмут із корінням.

Дихання стало гучнішим. Вона закусила губу — не від сорому, а від зусилля стримати звук. Хоча частина її — та, яка завжди хотіла бути поміченою, яка ходила по монастирю з опущеними очима і піднятим підборіддям, — хотіла стогнати в голос, щоб почули, щоб мури здригнулися.

Її пальці рухалися швидше. Спина вигнулася, відірвалася від каменю й притиснулася знову. П’яти впиралися в землю, коліна розсунулися ширше під хабітом. Вільна рука піднялася до грудей — стиснула через тканину, грубо, так, як вона любила, коли ніхто не бачив. Рот відкрився, і з нього вийшов звук — тихий, хриплий, не схожий на її голос.

Ще трохи. Ще кілька рухів. Тіло вже знало дорогу — напруга збиралася в одну точку, і ця точка пульсувала під пальцями, і треба було тільки не зупинятися, тільки —

* * *

Кроки на гравії Паола почула раніше, ніж зрозуміла, що це. Тіло відреагувало перше — рука висмикнулася з-під хабіту, очі розплющилися, спина випрямилася. Але запізно. Безнадійно запізно.

Мадре Клеменца стояла в просвіті між кущами самшиту. Нерухома. Руки складені на животі, як завжди. Вона прийшла перевірити — робота в саду була покутою для Паоли, і Клеменца мала переконатися, що покута виконується. Строптива послушниця, яку весь монастир знав як строптиву, і за якою Клеменца стежила пильніше, ніж вимагав обов’язок. Це вона пояснювала собі саме так: обов’язок.

І тепер вона бачила.

Те, що бачила, мало викликати гнів. Огиду. Рішучі кроки вперед, руку за комір хабіту — встань, на коліна перед іконою, три дні на хлібі й воді.

Натомість Клеменца стояла. Дивилася на заплющені очі Паоли, на її відкинуту голову, на руку під хабітом, на рух — ритмічний, безсоромний — і не рухалася. Не тому, що не могла. А тому, що щось у її тілі відповіло на побачене раніше, ніж розум встиг це заборонити. Тепло. Низько. Пульс, якого вона не кликала й не впізнавала, бо останній раз відчувала подібне — коли? Чи відчувала взагалі?

Тоді Паола почула гравій і завмерла. Очі розплющилися. Рука висмикнулася. Але на обличчі — Клеменца бачила це — не був страх. Не був сором. Зухвальство. Ледь помітне, в кутиках губ. Ніби вона хотіла бути спійманою.

І від цього — від цих кутиків губ — Клеменца відчула щось, що прийняла за гнів. Хвиля, гаряча, від грудей до живота. Ця послушниця блудить в монастирському саду посеред білого дня — і навіть не має пристойності злякатися. Добре. Нехай має свій гріх. Весь, до дна. Побачимо, чи хватить зухвальства.

— На коліна, — сказала Клеменца.

Паола була на колінах. Вона й не встала. Але підвелася вище, випрямила спину, склала руки на стегнах. Звична поза — послуху, покарання, молитви. Вона вже готувала обличчя: опущені очі, покірний рот. Маску.

Але Клеменца не заговорила про гріх. Не заговорила про покуту. Не заговорила взагалі.

Натомість — і Паола побачила це з-під опущених вій — ігуменя взялася за край власного хабіту. Обома руками. І потягнула вгору. Повільно. Тканина зібралася складками — спочатку оголилися щиколотки, грубі чорні черевики, потім литки — білі, повні, з блакитними жилками, яких ніхто ніколи не бачив, — потім коліна, потім стегна — білі, повні, м’які.

Клеменца задерла хабіт до пояса й тримала його обома руками, стиснувши в кулаки. Шкіра — бліда, давно не бачила сонця. Між ніг — волосся, густе, темне, багато. На стегнах виступили мурашки — від повітря, від чийогось погляду, від власного жаху.

— Хотіла гріха? — сказала Клеменца, і голос був рівний, командний, хоча пальці, що стискали тканину, тремтіли. — Лижи.

Паола підняла голову. Повільно. Подивилася Клеменці в обличчя — і побачила там не владу, не впевненість. Побачила жінку, яка сама не розуміє, що щойно сказала. Яка стоїть із задертим хабітом перед послушницею в монастирському саду посеред білого дня і тримається на ногах тільки тому, що звикла триматися.

І Паола — зухвала, непокірна Паола, яка провокувала навіть мовчанням — зробила те, що їй наказали. Не з покори. З голоду.

Вона подалася вперед, і її обличчя опинилося між ніг ігумені. Губами торкнулася стегна — високо, там де шкіра найніжніша. Клеменца здригнулася, ніби її вдарили. Потім — ближче. Носом у волосся, густе, жорстке, і запах вдарив — різкий, мускусний, нічого спільного з ладаном і воском каплиці. Язик пробирався крізь волосся, шукав, знаходив складки, ковзав по них, і тіло Клеменци відповідало раніше за неї саму.

Клеменца в цю мить чула і не чула одночасно. Чула те, що казала голова: це гріх, це падіння, це кінець усього, чим ти була. Чула і те, що казало тіло: ще. Ще. Тут. Так.

Сорок шість років — вона не знала цього відчуття. Вологе, гаряче, м’яке, що рухалося по ній, у ній, язик чужої жінки на місці, про яке вона не думала інакше як про сором. І тепер це місце було центром світу.

Її ноги тремтіли. Вона переступила ширше, щоб не впасти, і Паола сприйняла це як запрошення — просунула язик глибше, розвела язиком, знайшла те, від чого коліна Клеменци підігнулися.

— Боже, — видихнула Клеменца. Не як молитву. Як зізнання.

Паола робила це повільно, ретельно, так, ніби це була робота — єдина робота, яку вона хотіла виконувати. Язик кружляв, притискався, ковзав. Вона тримала ігуменю за м’які округлі стегна — щоб та не впала, і Клеменца дозволяла себе тримати, і це було страшнішим за все інше: вона, яка тримала весь монастир, дозволяла себе тримати.

Паола відчула — як ігуменя змінилася під її язиком. Волога текла рясно, стікала по підборіддю Паоли, і смак був солоний, гострий, незнайомий. Клеменца почала ледь помітно рухати стегнами — сама, несвідомо, підлаштовуючись під ритм. І Паола прискорила — бо знала це по собі, знала, що тіло просить, і дала те, що воно просило.

Клеменца кінчила мовчки. Тіло зігнулося, ноги підкосилися, і вона впала б, якби Паола не тримала її за стегна. Її рот був відкритий, але звуку не було. Тільки подих — рваний, чужий.

Потім — тиша. Цвіркуни. Сонце.

Клеменца стояла. Паола — на колінах, обличчя мокре, губи блищать. Дивилася вгору. У її очах не було зухвальства. Був подив.

Ігуменя опустила хабіт. Повільно. Тканина впала, закриваючи все, що хвилину тому було відкрите. Її руки тремтіли.

І тоді Клеменца відчула не задоволення і не сором — а жах. Жах від того, що щойно сталося — що тіло вивернулося з-під неї, здригнулося, скорилося язику послушниці, як ніколи не скорялося молитві. І жах від того, що тіло вже хотіло ще. Але разом із жахом — потреба, гостра, негайна: повернути те, що щойно втратила. Владу. Відстань. Ієрархію. Вона не просила — їй зробили. Вона не впала — її повалили. Так? Ні. Не так. Але мусить бути так. Мусить.

— Не рухайся, — сказала Клеменца. Голос хриплий, незнайомий їй самій.

Вона знову підняла хабіт. Стала над Паолою — ноги по боках від її колін. І відпустила.

Гаряча цівка на обличчі Паоли — по щоці, по шиї, по грудях, на хабіт, на землю. Запах — різкий, аміачний. Клеменца дивилася вниз, на те, як сеча стікає по обличчю послушниці, по тканині хабіту, і не могла зупинитися, і не хотіла зупинятися, і це “не хотіла” було найстрашнішим.

Паола не рухалася. Тримала голову піднятою, дивлячись Клеменці в обличчя. Волога текла по ній — тепла, потім прохолодна. На її обличчі не було приниження. Не було огиди. Був голод. Ніби навіть цього було мало.

Коли Клеменца закінчила, вона опустила хабіт. Відступила на крок. Подивилася на Паолу — мокру, на колінах, у пилюці — і не знайшла слів. Жодних. Ні наказу, ні молитви, ні прокляття.

Розвернулася й пішла. Гравій скрипів під її черевиками — рівно, розмірено, кроком жінки, яка йде перевірити грядки.

Паола залишилася на колінах. Тепла волога холола на шкірі. Сонце пекло потилицю. Десь у траві цвірінькав цвіркун.

Вона піднесла руку до обличчя. Понюхала пальці — на них був запах землі, розмарину, і ще один, різкий, мускусний, чужий. І усміхнулася.

* * *

Коридор монастирської будівлі зустрів Клеменцу прохолодою, і вона відчула, як мокре між ніг холоне під тканиною. Не витерлася. Не зупинилася.

Біля пральні молода послушниця підняла відро — і не втримала. Вода вихлюпнулася на плити, на хабіт дівчини, потекла по підлозі. Послушниця охнула, кинулася збирати, хабіт прилип до стегон, мокрий, темний. Побачила ігуменю — завмерла, притиснулася до стіни.

— Мадре, пробачте, я…

Клеменца кивнула. Її очі затрималися на мокрій тканині на стегнах послушниці, на воді, що повзла по каменю. На мить довше, ніж слід. Пішла далі.

Коридор до келій був довгим і темним — лише олійні лампи на стінах, через три кроки кожна. Монахині розходилися мовчки, як тіні. Серед однакових спин, серед однакових серпанків Клеменца впізнала одну — не очима, а чимось іншим, глибшим. Потилиця. Темне волосся під серпанком. Хабіт чистий, сухий — встигла переодягнутися. Ішла рівно, спокійно, ніби нічого не було.

Клеменца йшла за нею і не могла не дивитися на її потилицю, і ненавиділа себе за це, і не могла зупинитися.

Паола зайшла в четверту келію зліва. Двері зачинилися. Тоненька смужка світла з-під них — від свічки.

Клеменца пройшла повз. П’ята келія. Шоста. Її власна — сьома. Відчинила двері, увійшла, зачинила за собою. Темрява. Знайомий запах — камінь, віск, старе дерево. Її келія. Її ліжко. Її життя.

Вона лягла не роздягаючись. Хабіт пах садом — землею, розмарином, спекою. І ще чимось — тим, чому вона відмовлялася давати назву, але що тіло впізнало одразу, бо низ живота відгукнувся важким, тягучим пульсом.

Клеменца лежала на спині, руки вздовж тіла. Стеля була темна. За стіною хтось кашлянув і затих.

Її права рука повільно сповзла на живіт. Лежала там. Нерухомо.

Пальці не рухалися.

Але й не забиралися.

З чужим гріхом на губах,
Ваша караюча і покарана водночас превелебна матінка Зваба