Кьяра та Лючія: Pigiatura*

Попередня частина Vendemmia*

Чан стояв у пресі — кам’яній прибудові за трапезною, низькій, без вікон. Пахло там завжди, навіть узимку: кислим вином і старим деревом.

Виноград висипали ввечері. Два вози — те, що зібрали за день, плюс вчорашнє, що вже пом’якло на сонці. Ягоди лежали в чані нерівним шаром — по литку, місцями вище. Синє, чорне, бордове. Деякі вже пустили сік, і він стояв на дні тонким шаром.

— Ряси вище, — сказала Агата. — До стегон. Підв’яжіть.

Б’янка підв’язала першою. Переступила через край чана. Ягоди хлюпнули під ступнями.

— Холодне! — і скривилась, і засміялась.

Залізли всі. Четверо в чані — Б’янка, Тереза, Кьяра, Лючія. Агата стояла ззовні, дивилась, як завжди, склавши руки.

— По колу. Повільно.

Пішли.

Під ногами тріщало, чавкало, хлюпало. Ягоди лопались під п’ятами — Кьяра відчувала, як кожна лусне, як шкірка піддається, як м’якоть видавлюється між пальцями ніг. Було щось дитяче в цьому відчутті — як ходити по калюжах, як місити глину.

Б’янка першою засміялась.

— Я як корова в болоті.

— Мовчи й дави, — сказала Агата, але без злості.

— А якщо я з’їм одну ягідку? — Б’янка зробила невинне обличчя. — Одну-однісіньку?

— З’їш — і вино буде кисле. Хочеш кисле вино на Різдво?

— Та на Різдво буде інше вино.

— Не буде. Будеш пити те, що видавила власними брудними ногами.

Лючія фиркнула. Кьяра теж. Навіть Тереза — мовчазна, важка — посміхнулась.

Сік підіймався. По кісточки. Вище. Тепер кожен крок давався важче — ноги грузли, виноград тримав. Б’янка зісковзнула, вхопилась за Терезу, Тереза ойкнула.

— Тримайтесь одна за одну, — сказала Агата. — Тільки не стійте, рухайтесь.

Кьяра тримала рівновагу, але ноги тупіли. Такої роботи вона не знала — одноманітний, важкий рух, коло за колом, у густому.

Ліва ступня зісковзнула.

Коліна підігнулись, і Кьяра поїхала вниз — боком, плечем у сік. Сік хлюпнув в обличчя, на губи. Теплий. Солодкий.

— Ой! — Б’янка відскочила, і сама ледь не впала.

Кьяра сиділа в чані. Ряса мокра, важка. Сік скрізь — на шиї, на руках, у волоссі.

Мить тиші — і Б’янка заіржала.

— Свята Кьяра Виноградна!

— Мучениця! — додала Лючія.

Кьяра подивилась на себе — бордова з голови до ніг, як після битви, — і засміялась. Б’янка простягнула руку, але та була мокра, слизька, пальці зісковзнули, і Б’янка сама шльопнулась поруч. Бризки полетіли на Терезу. Тереза відступила, зісковзнула, вхопилась за край чана.

— Боже, — сказала Агата.

Тепер сміялись усі — Кьяра і Б’янка в соку, Лючія стоячи, тримаючись за Терезу, яка тримала чан. Агата дивилась і качала головою, але кутик губ тремтів.

— Встали. Обидві. Тримайтесь за інших, обіпріться, піднімайтесь.

Кьяра вхопилась за Лючіїну литку — бо та була найближче. Б’янка — за Терезину. Піднялись, хитаючись, як п’яні.

— Далі. Рухаємось.

Пішли далі.

Тепер все було інакше — мокрі ряси липли до тіл, ноги ковзали, і кожні кілька кроків хтось когось торкався: плечем, стегном, рукою. Б’янка вхопилась за Кьяру, Кьяра — за Лючію, Лючія тримала Терезу. Ланцюжок мокрих тіл, що рухався по колу. Всі тримаються, бо інакше не встояти.

Кьяра відчувала Лючіїне плече під долонею. Мокра тканина, тепле тіло під нею. Лючія йшла попереду, і Кьяра бачила її потилицю, шию, завитки волосся, що прилипли до шкіри. Краплі соку повільно стікали по шиї.

Іноді Лючія зісковзувала, і тоді Кьяра тримала міцніше, і їхні тіла зближувались на мить — стегно до стегна, знову відходили, і знову зближувались.

Б’янка наступила Терезі на ступню: «Ай». Б’янка сказала: «Пробач». І через два кроки наступила знову. Тереза мовчки штовхнула її плечем. Б’янка штовхнула назад. Звичайний вечір. Звичайна робота.

Кьяра йшла й думала, що хоче опустити руку нижче. З плеча — на лопатку, на поясницю, туди, де ряса мокра й тонка. Просто покласти долоню, відчути її тепло.

— Досить, — сказала Агата.

Зупинились.

Вилазили по одній. Край чана слизький, ноги важкі. Кьяра перекинула ногу обережно. По литках стікав сік — повільно, густими потоками.

Стояли на кам’яній підлозі — четверо, босі, бордові по коліна. Підлога темніла від калюж.

— Ідіть мийтесь, — сказала Агата. — Завтра друге давлення.

Біля колодязя — відро, ганчірка, холодна вода. Мились по черзі. Б’янка — швидко, по-діловому, і пішла. Тереза — мовчки, ретельно. Лючія мила руки, ноги, витерла обличчя, і Кьяра не дивилась. Точніше — дивилась, але так, як дивишся на щось побіжно, не зупиняючи погляду.

Лючія пішла.

Кьяра лишилась.

Сік в’ївся в подряпини на ступнях і саднив. Вона сіла на камінь біля колодязя, набрала води в ганчірку, притиснула до підйому лівої ступні. Защипало. Вона зашипіла крізь зуби й потерла — сік тримався, не йшов.

— Болить?

Лючія стояла поруч. Кьяра не чула, як та повернулась. Волосся мокре, ряса — чиста, переодяглась уже.

— Пече трішки. Сік роз’їв.

Лючія сіла навпроти. Не питаючи, взяла Кьярину ступню в руки. Просто взяла — як беруть річ, яку треба полагодити. Подивилась. Подряпини від лози — дрібні, червоні, запалені. Фіолетовий сік навколо них.

— Треба олії, — сказала. — Змочити. Інакше до ранку буде гірше.

— В мене немає.

— В мене є. Зараз.

Але не встала. Замість цього взяла ганчірку, намочила, і почала мити Кьярині ступні. Повільно. Між пальцями — кожен окремо. По підйому. По кісточці — тій самій, де вдень, біля потічка, терла пляму.

Кьяра сиділа нерухомо.

Дивилась на Лючіїні руки. На свою ступню в її руках. На те, як пальці рухались — обережно, впевнено. Без поспіху.

Було тихо. Вечір. Хтось далеко зачинив двері. Цвіркун.

Лючія домила. Поклала ступню на камінь. Тепер вона була чиста — рожева, мокра, в подряпинах, але без соку.

— Другу давай.

Кьяра дала.

Лючія мила так само — повільно, між пальцями, по кісточці. Кьяра дивилась і не дихала. Ні — дихала, але неглибоко, ніби боялась порушити тишу і рух Лючіїних пальців. Те, що відбувалось, — просте, побутове, і водночас ні. Вони обидві знали, що ні. Бо якби це було просто — вони б розмовляли.

Лючія поклала другу ступню на камінь. Витерла руки.

— На ніч замочи рясу. Інакше не відпереш.

Встала. Пішла.

Кьяра сиділа на камені. Ступні мокрі, чисті. Повітря холодне — вечірнє вже. Вона поворухила пальцями ніг. Шкіра пам’ятала кожен рух.

* * *

Келія. Ліжко. Розп’яття.

Кьяра лежала і не могла заснути. Тіло боліло від чана — литки, стегна, поперек. Саднили подряпини на ступнях. Руки пахли виноградом, хоча вона мила їх двічі.

Заснула непомітно.

Колодязь. Вечір. Камінь. Лючія сидить навпроти і тримає її ступню. Все як було. Ганчірка, вода, пальці між пальцями.

Але Лючія не відпускає.

Відкладає ганчірку. Тримає ступню обома руками. Дивиться на неї — не на Кьяру, на ступню, — уважно, ніби бачить щось, чого раніше не помічала. Великий палець проводить по підйому. Повільно. Від пальців до кісточки.

Кьяра не дихає.

Лючія нахиляється. Її волосся — мокре, руде — падає Кьярі на коліно. Губи торкаються кісточки. Легко. Майже нічого. Тільки тепло і подих.

Потім — нижче. По підйому. Губи м’які, і в них — усмішка. Кьяра відчуває цю усмішку шкірою.

Лючія цілує згин між великим і другим пальцем. Кьяра здригається. Її п’ята лежить у Лючіїній долоні, і долоня тримає міцно — не відпускає, не дає забрати ногу.

Губи піднімаються по литці. Повільно. Поцілунок за поцілунком. Шкіра горить там, де вони пройшли. Кьяра бачить тільки Лючіїну маківку — руде волосся, мокре, що пахне виноградом і водою з колодязя, — і її руки на своїй нозі.

Лючія піднімає голову. Дивиться на Кьяру знизу вгору. Зелені очі з жовтими цяточками навколо зіниць — Кьяра ніколи раніше не бачила їх так близько. Ластовиння на носі. Губи мокрі.

Посміхається.

Кьяра прокинулась.

Ні серця, що калатає. Ні мокрого між ногами. Тіло лежало спокійно, тихо. Тільки тепло — м’яке, широке, як після сонця.

Вона лежала й думала про Лючіїну посмішку. І про очі — зелені, з жовтими цяточками. Вона не знала, чи вони справді такі. Чи вигадала. Треба буде подивитись.

За вікном світало.

Подряпини на ступнях більше не саднили.

З усмішкою та слідами, що не змиваються, Ваша Соломія

* Pigiatura (іт.) — давлення винограду ногами