Тест ойран: або чому ваш хтивий і порожній свайп видає вас із потрохами

Сьогодні свайпи — нервові, імпульсивні, рефлекторні, неконтрольовані. Спочатку свайп, а потім голова.

Свайп — і ви постфактум розумієте: щойно ваш палець проїхався по жінці, доведеній до екстазу.

А якщо це був тест? Щойно провалений вами?

***

Едо, 1780-ті. Йосівара. Вечір.

Повітря важке від диму курильниць — сандал, аґарове дерево, щось солодке й терпке, що в’їдається в шовк і волосся. Крізь паперові стіни чути шамісен із сусідньої кімнати — тонкий звук, наче хтось водить пальцем по краю келиха.

Клієнт сидить навпроти неї. Друга зустріч. Він не облажався минулого разу — заплатив без торгу, не хапав за рукав, розмовляв про поезію, а не про ціни. Слухав, коли вона грала. Не перебивав.

Вона наливає сакэ. Повільно. Він дивиться на її зап’ястя — білий грим закінчується тут, далі шкіра природного кольору, тонка, з ледь помітними венами. Він п’є. Ковтає. Чекає.

Вона відкладає шамісен. Останній звук тремтить у тиші — чиста нота, що розчиняється, як цукор у воді.

Підходить до шафи. Шовк кімоно шелестить — єдиний звук у кімнаті, окрім його дихання.

Дістає альбом.

Чорний оксамит обкладинки. Золота нитка по краях.

Сюнґа.

Кладе перед ним. Сідає навпроти — спина пряма, руки на колінах. Мовчить. Дивиться на його пальці.

Зараз — тест.

***

Сюнґа — японська еротична гравюра. Не порно. Хоча межа тонка, як папір, на якому їх друкували.

Найкращі бралися за сюнґа. Утамаро. Хокусай. Хіросіґе.

Сюнґа — це завжди альбом. Дванадцять аркушів. На кожному — не тільки зображення, а й каліграфія, вірші, іноді діалоги. «Вона каже: “Повільніше”». «Він думає: “Господи, тільки б не зараз”».

Геніталії перебільшені до абсурду. Анатомічно неможливі. Це навмисно. Японський гумор делікатний, але безжальний: вони показували пристрасть карикатурно великою, щоб ми зрозуміли — ми всі заручники цієї смішної потреби.

Але техніка. Техніка була бездоганною.

Кожна лінія — точна. Кожна хвиля води — окремий штрих. Альбом гортають повільно, від першої сторінки до останньої. Не вихоплюють одну картинку. Не пропускають нудні частини.

Читають як книгу.

***

Отже.

Альбом лежить між ними. Папір теплий від її пальців.

Він розкриває.

Перша сторінка. Друга.

Ні — не так. Він пропускає. Flip. Flip. Шукає центр альбому, де «найцікавіше».

Пальці нервові, вологі. Вони залишають сліди на папері — невидимі зараз, але завтра, при денному світлі, вона їх побачить. Жирні відбитки на краях гравюри.

Ойран бачить: він не читає альбом. Він полює на картинку, яка розпалить швидше.

Його погляд жадібний. «О, а це що?» Дихання коротке, прискорене — вдих-видих, вдих-видих, ніби він біжить, хоч сидить нерухомо.

Він не бачить ліній Хокусая — як вода стікає з шкіри, як тінь лягає на стегно. Він бачить тільки тіла. Переплетені. Зрощені геніталіями до абсурду.

Усміхається. Така усмішка — вона одразу розуміє.

Він нахиляється ближче. До альбому. До неї. Рука тягнеться — ніби випадково — торкнутися її зап’ястя. Там, де закінчується грим.

Вона забирає альбом. Без поспіху. Кладе назад у шафу.

«Вже пізно».

Він не розуміє. Очі розгублені, трохи ображені. «Але ж ми тільки почали?»

Вона усміхається. Встає. Шовк шелестить — єдина відповідь, яку він отримає.

«Саме тому».

***

Інший чоловік бере той самий альбом іншого вечора.

Обережно. За куточки. Ніби це не папір, а шкіра — жива, вразлива.

Починає з першої сторінки.

Гортає повільно. Розглядає кожну лінію. «Це Утамаро? Ні, занадто графічно… Хокусай?»

Читає вірш. Уголос. Тихо. Вона чує, як він ковтає слину перед наступною сторінкою. Пауза. Наступна сторінка.

Усміхається діалогам — цим коротким фразам, вирізьбленим поруч із тілами. Коментує техніку: як художник передав рух води, як тінь лягла на плече. Не каже про розмір геніталій.

Так, він збуджений. Вона бачить. Пульс на шиї — частий, виразний. Дихання прискорене. Пальці тримають папір міцніше, ніж треба.

Але він не поспішає.

Він чекає.

Він розуміє різницю між порно і мистецтвом про секс.

Вона спостерігає. Оцінює.

Вирішує.

***

Думаю про альбом сюнґа. «Весняна картинка». Про ойран, яка могла відмовити навіть після грошей, музики, сакэ.

Японці не казали «секс». Вони казали «весна». Повій називали «жінки, що продають весну». Не тіло — весну. Сезон зародження. Пробудження.

Ми купуємо стать. Анатомію. Функцію.

Вони купували метафору.

***

А ми в іншому світі. Інша сюнґа — потокова.

Свайп. Свайп. Постфактум. То була гравюра Хокусая. Та сама. Але вже пізно.

Ми тонемо у трендових рілсах, свайпах і вподобайках.

Жоден не гортає повільно.

Жоден не читає вірші.

У мене 14 непрочитаних. У жодному немає поваги. Ні до слів, ні до мене, ні до себе.

Жоден би не пройшов тест ойран.

Включно зі мною.

Я лежу в ліжку. Заплющую очі. Кладу телефон на живіт. Він вібрує, а я уявляю себе дружиною рибалки, яку пестять хвилі і два восьминоги.

Тихий голос восьминога: “…я теж хочу потерти і потерти своїми присосками гірку твого пухнастого місця, доки ти не зникнеш, а потім я посмокчу ще трохи”.

Хокусай писав діалоги на гравюрах. Восьминіг розмовляв. Жінка відповідала.

Вони не поспішали.

Коли все скінчилося, беру телефон.

“првт красуня хочеш познакомиться”

Свайп вліво.

Ойран би усміхнулася. «Саме тому».

З дещицею васабі на губах та туші на пальцях,
Соломія Зваба