Одне латинське слово, яке легше поставити тегом, ніж вимовити. Воно роками тримається у верхівці — поряд із найзвичайнішими бажаннями. Соломія Зваба питає не «як не соромно», а простіше: що люди насправді шукають під цим ярликом. Відповідь виявилася не про секс.

Хтивець, інтелектуал, жовтий жанр, «Сіра зона» і тихий голос посеред тонн однакових текстів. У п’ятій «розмові з собою» Соломія Зваба намагається зрозуміти, для кого вона взагалі пише — і чи існує той читач, на якого вона ставить.

Чому еротична проза — це література, а ваш останній начерк у нотатках — ні Еротична проза — це не коли хтось когось трахає на сторінках.Це коли автор змушує вас повірити, що хтось когось справді хоче трахнути. І ви, читачу, теж хочете. І соромитеся цього бажання. І саме тому гортаєте далі. У хорошій еротичній прозі оргазм…

Ви вмієте читати. Швидше за все, навіть непогано. Але еротичну прозу більшість читає неправильно — і я зараз поясню, чому.

Шовк шелестить, папір теплий, альбом сюнґа лежить між ними. Ойран дивиться на його руки. Шурх. Шурх. Пальці нервові, вологі, дихання прискорене — він полює на картинку, яка розпалить швидше. «Вам пора додому». Тест провалено.

Музеї — це завжди про підглядання. За історією, за епохами, за людьми, які ходять повз експонати, часом навіть не здогадуючись, які таємниці приховують ці мовчазні хроністи людства. Якось спекотного дня я блукала прохолодними залами Одеського музею на Пушкінській. У античній залі терракотові стіни створювали особливу атмосферу — теплу, майже інтимну. На високих постаментах завмерли торси…