(Продовження)
Ти спитав про алібі. Я тоді відповіла «не знаю». Це було лукавство. Я знала. Просто не була готова сказати при тобі.
Зараз готова.
Ну добре, Соломіє. Кажи вже — для кого ти пишеш?
Для хтивця. Але хочу зізнатись — не зовсім без задньої думки.
Я пишу для того хтивця, у якого всередині вже прокинувся хтось другий. Я його колись назвала інтелектуалом — не знаю, чи це найкраще слово, але інше мені на думку не йшло. Він тихий. Він не сперечається з хтивцем. Просто десь поряд є, і іноді щось коментує. Не дуже голосно.
І я пишу так, щоб обом було куди подіти увагу.
Хтивцеві — сцену. Точну, без сорому. Інтелектуалові — те, чого хтивець у сцені не бачить: кран, що капає на кухні через стіну. Запах. Ластовиння там, де його ніхто не бачить. Деталі, на яких хтивець не зупиниться, а інтелектуал зачепиться — і йому стане солодше.
Я не хочу зробити з хтивця інтелектуала. Це було б нахабно з мого боку. Я хочу іншого — щоб інтелектуал у ньому розрісся. Щоб мав, чим дихати. Щоб не задихнувся остаточно під тоннами жовтих текстів.
Можливо, через рік чи через п’ять цей інтелектуал у хтивцеві стане настільки великий, що буде дивитися на мої тексти теж як на фарш. Просто кращого сорту. І це, як не дивно, буде моєю перемогою — бо означатиме, що він уже не повернеться до того, з чого починав. Така собі ставка: на читача, який мене переросте.
А з ким ти, Соломіє, взагалі змагаєшся?
Із вітряними млинами, голубонько. З вітряними млинами.
З одного боку — конкретне бажання конкретного хтивця, який зайшов у гугл і набрав те, що набрав. З іншого — тонни текстів, які точно знають, що йому дати. Машинний переклад — у кращому випадку з англійської, хоча більшість з російської. «Їй було тридцять дев’ять, але ніхто не дав би їй більше двадцяти п’яти. Стрункі ніжки, пружні груди третього розміру, шикарні сідниці — всі чоловіки в офісі провожали її поглядом.» Усе. Жінки нема. Є інвентаризація. Чоловік — або «мускулистий мачо», або «успішний бізнесмен», входить «глибоко і потужно». Вона «стогне від насолоди». Це не люди.
І це у кращому випадку. Бо є тексти, де не «входить глибоко і потужно», а «трахає її в усі дірки», де жінка не «стогне», а «волає я твоя сучка трахни мене исчо».
Це Барбі і прищавий Кен, які трахаються за схемою — і написав цю схему якраз він, прищавий Кен, років п’ятнадцяти, що ще не торкався жінки, але вже все про неї знав.
А зараз ще додався свіжий шар — той самий фарш, прогнаний через штучний інтелект. Тепер «груди третього розміру» стали «грудьми, що, наче два стиглі плоди, манили доторкнутись». «Шикарні сідниці» — «довершеними півкулями, виліпленими богом еросу». Гірше не стало. Просто слизькіше. Машина додала прикметників, і кожне речення тепер як солодка гумка, що прилипає до зубів.
І більше нічого. Тільки це. Тонни, які точно знають, що дати хтивцеві.
А посередині я. Тихесеньким голоском.
Ну а ти що, свята? Сама себе на такому не ловила?
Ловила. Не в усіх текстах. Але.
Є в мене сцени, де я зриваюсь у той самий регістр. Де жінка раптом «вигинається», де чоловік «жадібно припадає», де я пишу «вона відчула, як хвиля насолоди прокотилась її тілом» — і мені самій соромно це перечитувати. Це не я писала. Це за мене написав той загальний словник, що лежить у голові кожного, хто колись щось таке читав. Він заходить ззаду, коли я втомилась або поспішаю, і дописує речення за мене.
Є в монастирському циклі сцена, де я опускаюсь поглядом по жінці згори донизу — стегна, груди, шия по черзі. Це жовтий хід. Я його тоді не побачила. Є місця, де я писала «вона стогнала» — це найдешевший спосіб описати, і я це знала, але все одно написала. Я мала або не писати взагалі, або писати точно — який саме звук, від чого саме. А я написала «стогнала», бо так пишуть усі.
І є гірше. Є тексти, де є тільки тіла. Тіла рухаються, слова начебто правильні, а всередині порожньо. Тобто я роблю те саме, проти чого ніби стою. Тільки в мене воно хоча б без помилок написане. Але хіба це виправдовує?
То чим ти, Соломіє, тоді відрізняєшся?
Тим, що бачу, коли скочуюсь. Знаю, куди скочуюсь. А ті, хто пише той фарш, не бачать — для них це не падіння, для них це норма. У мене є з чим себе порівнювати — у них нема. Це не велика різниця. Але інших у мене з ними нема.
А тепер, моя дорога, покажи — чим хвалитися?
Останніми трьома текстами «Сірої зони». «Пухнаста кішка», «Купаж», «Мідії».
Я не буду їх переказувати. Всі троє разом прочитуються за п’ятнадцять хвилин. Скажу тільки те, на що я в них ставлю.
Дивись. У великій літературі жінка в ліжку думає. У великій літературі третя постать може існувати в розмові двох і ні разу не зайти в кімнату. У великій літературі жест може нічого не означати і саме тому щось важити. Це норма. Це там давно є, ніхто з цього не робить події.
А в моєму жанрі цього нема. Не тому, що автори не знають — а тому, що в жанрі немає звички. Ніхто не приносив, усі їли, що давали.
Я не вигадую нічого нового. Я просто приношу дрібку того, що в інших стравах давно лежить, — у тарілку, у яку цього ніколи не клали. Жінку, яка в ліжку думає, а не тільки реагує. Третю постать, яка може існувати в розмові двох і не лізти в кімнату. Жест, який ні до чого не зобов’язує — і саме тому щось важить.
Це справді маленькі речі. У великій книзі вони б нікого не здивували. У моєму ремеслі — це вже привід щось про себе сказати.
Моя ставка — що жива жінка в тексті, яка робить такі речі, збуджує сильніше, ніж намальована, яка робить шаблонні. Що жінка з вибором збуджує сильніше, ніж жінка без вибору.
Ну і як ставка зіграла, чемпіонко?
Поки що ніяк. Я іноді відкриваю статистику сайту. Цифри там не такі, які можна показувати з гордістю. Найвідвідуваніший текст за минулий місяць — сім переглядів. Деякі — один. Один перегляд на текст, і той — це, можливо, я сама, коли заходила перевірити, чи все відобразилось. На літературних майданчиках, де мене публікували, — за весь час не набирається п’ятисот переглядів. У пошуку мене нема. Якщо хтивець набирає в гуглі те, що зазвичай набирає, — він не знаходить мене ні на першій сторінці, ні на десятій. Я нижче будь-якого шлаку. Шлаку вище в пошуку, тому що його тонни, і він пише так, як пошуковик звик — однаковими словами, у тих самих сполученнях, у тих самих місцях. Передбачувано. А я роблю не те.
Тобто той хтивець, до якого я звертаюсь, мене ще не знайшов. Або знайшов і не залишився. Або залишився, але мовчить, і я про нього не знаю.
А може я просто помиляюсь?
Може. Може, він справді хоче «третій розмір і пружні форми», а все, що я пропоную замість, — це не «краще», це «інше». А «інше» йому не треба. Може, той інтелектуал, на якого я ставлю, у більшості хтивців ніколи не прокинеться. Може, він не хоче читати про жінку, яка думає. Може, він хоче простішого. Може, та схема, яку я вважаю мертвою, — насправді жива, і живе якраз тим, що вона схема. Він не приходить, щоб жінка в тексті була справжня. Йому простіше з тією, що не вимагає від нього нічого, окрім реакції. Справжня — це робота, а він не за цим прийшов.
Я цього не знаю напевно.
А якщо все одно ніхто не прийде?
Ваша невпевнена Соломія З.
Інші інтерв’ю:
Сіра зона у текстах Соломії Зваби. Розмова №4
Також у жанрі «Полуничні есеї з дрібкою перцю»
Сьогодні свайпи — нервові, імпульсивні, рефлекторні, неконтрольовані. Спочатку свайп, а потім голова. Свайп — і ви постфактум розумієте: щойно ваш…
Музеї — це завжди про підглядання. За історією, за епохами, за людьми, які ходять повз експонати, часом навіть не здогадуючись,…
Так, ось текст у тому ж дусі — іронічному, з перцем, з присмаком гіркоти й самоіронії, з довгими реченнями, що…
Ви вмієте читати. Швидше за все, навіть непогано. Але еротичну прозу більшість читає неправильно — і я зараз поясню, чому.…