Старий тиньк

Час читання: 4 хв.

Із парку Шевченка вийшли надвечір. Сонце лежало низько, верхні поверхи світилися, а вулиця потонула у фіолетовій тіні — так буває в Одесі в липні. Кіра несла сумку з рушником на одному плечі.

— Давай тут вийдемо, — сказав Марко, кивнувши головою. — На Маразліївську. З неї звернемо на Троїцьку, тут тихіше.

— Давай.

Вони звернули. На Маразліївській майже не було машин. Кілька жінок із колясками, рідкі перехожі, місцеві коти. З парку віяло прохолодою.

— Я тут давно не ходила, — сказала вона після хвилини. — Забула, що тут так тихо.

Марко щось говорив про роботу. Вона напівслухала, кивала, вставила пару слів. Коли він замовк, ішли мовчки, у тому темпі, у якому йдуть утомлені люди — повільніше за звичайне. Сукня в місцях, де лишався купальник, ледь темніла — майже висохла.

Знайомий будинок вона побачила метрів за тридцять. Світла вохра тиньку, припала багаторічним пилом. Балкон із кованими ґратами, на другому поверсі ще трималися старі дерев’яні вікна — два чи три, на місці решти вже стояли металопластикові. Глибока арка. Чорні ворота замкнені, перекошена хвіртка прочинена.

Вона йшла далі. Поправила на плечі ремінь сумки, перекинула на іншу сторону.

Дійшли до арки. Вона зупинилась.

— Зачекай хвилину.

Марко підняв голову.

— Що?

Вона дивилась у глибину арки. Там, у дальньому кінці, був двір, видно шматок асфальту і край якоїсь машини. Старий ліхтар під стелею арки висів криво, без лампочки. Світло вечора всередину не доходило.

— Тут жив один. Може й досі живе. На цьому місці він мене послав, і я залишилась сама.

Марко мовчав. Він знав про того хлопця в загальних рисах, Кіра колись розповідала.

Вона зробила крок усередину. Її «зайди на секунду» до Марка прозвучало глухо, ніби з самих стін. Марко зайшов.

В арці було прохолодно, пахло старим вологим тиньком і котами. На стіні ліворуч, на рівні плеча, шматок тиньку був відпав сам — мабуть, недавно, краї ще білі, не запорошені. Під ним, з-під шарів пізніших фарбувань, проступав старий розпис: стилізоване листя між тонкими смужками, край орнаменту йшов угору і обривався під свіжим шаром. Хтось ще на початку століття зафарбував, потім ще й ще, а зараз сам тиньк його повертав.

Підійшла до Марка, поклала долоню йому на груди — на майку, яка ще зберігала тепло сонця. Подивилась знизу вгору. Він теж мовчав.

Тримаючи долоню на грудях, нахилила голову й торкнулась губами його шиї нижче вуха — відчула смак солі.

Він відповів не одразу — секунду стояв з опущеними руками. Потім поклав долоню їй на потилицю, другу — на спину, і притиснув її до себе так, що вона відчула спиною свою ж сумку, перекинуту на бік.

Вона зняла сумку, опустила на землю біля стіни. Сумка глухо стукнула об асфальт.

В арці акустика була своя — звуки відбивалися й поверталися зміненими.

Вона взяла його за зап’ястя і відступила на крок. Біля бічних воріт стирчав старий тримач для замка. Кіра взялась за нього лівою рукою. Метал прохолодний, шорсткуватий від іржі під фарбою.

Марко зрозумів. Поклав долоні їй на стегна, рукою провів під сукню, вище. Долоня відчула тепло тіла там, де зазвичай був би край білизни — її не було. Збираючись з пляжу, вона, як зазвичай, вирішила труси не вдягати. Він на секунду затримав долоню на ніжній шкірі.

Вона поцілувала його ще раз, тримаючись за тримач. Друга її рука знайшла мотузку, що в нього на шортах замість ременя, потягла за кінець. Вузол розпустився, шорти осіли самі.

З двору щось скрипнуло. Завмерли. Кіра подивилась через його плече в глибину арки. Хтось зачинив двері в під’їзді — далеко, в самому дворі. Кроків не було.

Вона повернулась до нього і провела долонею по щоці.

— Тихо.

Марко підняв її ногу собі на стегно, придержуючи під коліном. Вона трималась за тримач однією рукою, другою — за нього. Сукня зібралась між ними. Він зайшов одразу глибоко.

Її ліва рука на тримачі, права в нього на плечі. Вона дивилась йому в очі — близько, на відстані подиху. Він дивився у відповідь. Двір пах тиньком і котами, тепер ще її потом і мигдалем.

Він тримав її за стегно, дихання ставало частіше. Кіра поклала йому руку на щоку.

— Зачекай.

Кіра опустила ногу, відсторонилась. Повернулась.

Стіна з розписом була перед нею. Зробила пів кроку, поклала долоні на тиньк. Прохолодно і шорстко. Пальці лівої руки лягли точно на лінію бляклої стрічки.

Марко став ззаду. Поклав одну руку їй на спину, провів донизу — вона зрозуміла, нахилилась трохи вперед.

Він увійшов інакше — повільніше. Вона видихнула в стіну. Тиньк повернув тепле повітря їй в обличчя.

З вулиці долинули голоси — уривок розмови, сміх, повільні кроки. Пройшли далі повз чорні ворота.

Марко тримав її за стегно. Другою рукою накрив її ліву — ту, що на стрічці. Її пальці під його пальцями.

Він дихав у потилицю їй частіше. З двору хтось щось сказав у розчинене вікно, слів не розібрати. Марк на секунду завмер. Кіра заплющила очі. Лоб майже торкався стіни. Тиньк під долонею нагрівся.

Марко вийшов в останню секунду. Кіра відчула на сідницях знайоме тепле і мокре. Він видихнув їй у потилицю — раз, неголосно.

Стояли.

Кіра провела пальцем по сідниці під сукнею. Піднесла до губ. Облизала.

Подивилась на Марка. Він витримав погляд.

Підняла з асфальту сумку.

— Ходімо.

Вийшли з арки на тротуар. Світло вечора лежало те саме. Жінка з коляскою, тепер уже інша, проходила далі по Маразліївській. Марко зав’язав шорти.

Вона взяла його під лікоть.

— Троїцька за квартал.

Пішли.

Ваша Соломія Зваба