Пар

Кіра не подзвонила. Написала «їду» — і все. Без смайлів, без знака питання. Марк прочитав і відчинив двері.

Вона зайшла — і він одразу побачив. Щось гірше ніж злість: очі сухі, підборіддя тремтить, рухи різкі, незакінчені — поставила сумку повз стілець, сумка впала, вона не підняла.

— Що? — спитав він.

Кіра стояла посеред коридору. Кросівки не зняла.

— Сахно, — сказала вона. — На нараді. При всіх.

Марк знав. Директор. Старий типаж — «я тут двадцять років, мені видніше». Кіра готувала місяць — редизайн упаковки, дослідження, мокапи, все як треба. А він сказав «нє, ми зробимо як я хочу» і закрив тему. При всьому відділі. Навіть не аргументував.

— Я мовчала, — сказала Кіра. — Сиділа і мовчала. Як дурна. Всі дивились на мене, а я мовчала.

Її голос був рівний. Занадто рівний.

— Він навіть не подивився на слайди. Я місяць. Місяць, Марк. Він сказав «я так вирішив» і перейшов до наступного пункту. Як ніби мене там не було.

Марк простягнув руку — торкнутись, щось звичне, плече або талія — і вона відступила. Не різко. Просто не зараз.

Вона пройшла в кімнату. Сіла на ліжко. Встала. Сіла знову. Тіло не знало куди себе подіти.

— Мені треба, — сказала вона.

— Що треба?

Кіра подивилась на нього. В очах щось стиснулось — не сльози, а те, що перед ними.

— Ляж, — сказала вона.

Марк не запитав навіщо.

Він ліг на ліжко. На спину. Дивився на неї знизу.

Кіра стягнула футболку через голову — одним злим рухом, ніби футболка була винна. Джинси. Білизну. Все швидко, без еротики, без погляду на нього — як скидають форму після зміни.

Вона стала на коліна на ліжку. Стягнула з нього штани — він підняв стегна, допоміг — і вона навіть не подивилась. Взяла його в руку, плюнула на долоню, зробила кілька швидких рухів — він затвердів. Направила, опустилась.

Вона рухалась — швидко, жорстко, для себе. Не закривала очі — дивилась кудись повз нього, у стіну, в подушку, кудись, де його не було. Його руки піднялись до її стегон — і вона перехопила, притиснула міцно до матраца. Обома руками, за зап’ястя.

— Не чіпай, — сказала вона.

Він не чіпав.

Вона нахилилась нижче — її волосся впало йому на обличчя, її подих на його губах — і ритм змінився, став коротшим, жорсткішим, вона вбивала щось у кожен рух — не його, себе — те, що сиділо в грудях з ранку, з тієї наради, з тієї хвилини, коли вона мовчала.

Марк дивився на неї. Вона не дивилась на нього.

Потім вона зупинилась. Раптово. Піднялась. Він вийшов з неї.

— Повернись, — сказала вона. — На живіт.

Він повернувся. Обличчям у подушку. Відчув, як вона сідає йому на стегна — її вага, її тепло.

— Повернись, — знову.

Він повернувся. Вона подивилась на нього — вперше за весь час подивилась саме на нього — і в її очах було щось голодне і розбите одночасно.

Вона присунулась вище — колінами по обидва боки від його голови — і опустилась йому на обличчя. Без питання, без паузи, без попередження.

Його рот під нею — і вона видихнула, різко, ніби тримала подих від самих дверей. Її руки вперлись у стіну над ліжком.

Вона рухалась на його обличчі — повільніше, ніж раніше, але з тією ж жорсткістю. Одна рука відпустила стіну і знайшла його волосся — вчепилась, стиснула, притиснула ближче. Тільки рот, тільки язик, тільки її ритм.

Звуки з неї вириваються інші — не ті тихі, контрольовані з першого разу. Низькі, рвані, майже злі. Вона стискала його голову стегнами — міцно, до болю — і він дихав нею, і тримав, і давав їй брати.

Вона кінчила мовчки. Тіло скоротилось — раз, другий, третій — і вона завмерла, і стегна тремтіли, і пальці повільно розтиснули стіну.

Потім піднялась. Переступила через нього. Не подивилась.

Пішла у ванну. Замкнула двері.

Марк лежав на ліжку — її смак на губах, тіло збуджене і нікому не потрібне. Він дивився в стелю.

З ванної — тиша. Ні води, ні руху. Тиша.

Хвилина. Дві.

Двері відчинились. Кіра стояла в дверях — гола, руки вздовж тіла. Обличчя інше. Злість вийшла. Те, що лишилось, було м’якше і страшніше.

Вона підійшла до ліжка. Лягла поруч. На бік, обличчям до нього.

Її рука знайшла його руку. Пальці переплелись. Вона тримала міцно — як тримають, коли бояться, що відпустять.

Марк повернув голову. Подивився на неї.

Він нахилився і поцілував її в скроню. Довго. Губи на її шкірі, на тонкій жилці, яка пульсувала під скронею.

Кіра закрила очі.

Вони лежали. За вікном Одеса гуділа, як завжди — сигналізація, музика, хтось сміявся. Нормальний вечір.

Його рука — та, яку вона тримала — повільно піднялась і погладила її по волоссю. Один рух, від скроні до потилиці. Вона не відсторонилась.

— Розкажеш? — тихо.

Кіра мовчала. Довго. Він думав, що не розкаже.

— Він сказав «дівчинко, я цей бізнес робив, коли ти ще в школу ходила», — сказала вона в подушку. — При всіх.

Марк сказав:

— Їсти хочеш?

Кіра відкрила очі. Подивилась на нього. І посміхнулась — вперше за весь вечір. Маленька, крива, мокра на одне око.

— Хочу.

Він встав. Пішов на кухню. Кіра лежала і слухала, як він відчиняє холодильник, як б’є яйця об миску, як шипить олія на сковорідці.

Побутові звуки. Звичайні, теплі, нічиї.

Вона подивилась на свої руки. Під нігтями — нічого. Жодного сліду. Але пальці ще тремтіли.

З кросівками в коридорі і злим, тихим «хочу»,
ваша Соломія Зваба