Квартира пахла шпаклівкою і силіконом. Ірина поставила останню коробку біля вікна, випрямилась і подивилась на стіни — білі, рівні, ще без жодного сліду. Нова квартира. Нове життя. Нова вона. Все, що кажуть собі жінки після розлучення.
Вона зібрала ліжко першим — матрац на каркас, простирадло, подушка. Все інше могло почекати. Тіло болить від переїзду, плечі ниють, пальці печуть від картону і скотчу.
Заснула одразу.
Прокинулась від голосу.
Жіночий. Тихий. За стіною — так близько, ніби в кімнаті. Ірина лежала нерухомо, ще не розуміючи звідки. Потім — чоловічий, нижчий, нерозбірливий. І знову жіночий — вже не слова, а видих, довгий, з вібрацією на кінці.
Вона натягнула подушку на вухо, повернулась на інший бік. Звідти теж.
Заснула під чужий ритм, як під дощ — дратівливий і монотонний.
***
За тиждень вона знала їхній розклад.
Середа, п’ятниця. Іноді неділя, але рідше. Завжди після одинадцятої. Його голос — низький, уривчастий, мало слів. Її — тихий на початку, як розмова з собою, потім голосніший, потім тільки дихання.
Ірина не хотіла слухати. Вона вмикала подкаст, вставляла навушники, включала кран у ванній. Але тіло чомусь прокидалось саме тоді — о пів на дванадцяту, о дванадцятій — і лежало в темряві з відкритими очима.
Вона почала розрізняти деталі. Скрип — не ліжка, а підлоги, значить, не в спальні. Його видих — різкий, одноразовий, ніби здивований. Її стогін — рівний, довгий, без слів. Пауза. Зміна ритму. Знову пауза — довша. Потім вона каже щось, тихо, і він відповідає, і Ірина ніколи не може розібрати що саме.
Ці слова дратували найбільше. Не звуки сексу — а те, що йшло після. Шепіт, якого вона не могла розібрати. Хтось комусь щось каже в темряві, і їй не треба було це чути.
Вона повертала подушку на прохолодний бік і закривала очі.
***
У четвер — не за розкладом.
Ірина лежала з телефоном, гортала щось, не читала. Було тихо. Потім — його голос, ближче ніж зазвичай, майже в стіні. Одне слово, нерозбірливе. Її сміх — короткий, задиханий. І Ірина поклала телефон на тумбочку екраном донизу.
Не вимкнула світло. Не натягнула подушку. Лежала на спині, дивилась у стелю і слухала.
Тихий початок — шерхіт, зміна положення, його дихання стає чутнішим. Її голос — одне слово, може ім’я, може «так», Ірина не знає і це чомусь важливо, це чомусь відрізняє від усього, що вона чула раніше.
Рука лежала на животі. Просто лежала. Потім ковзнула нижче — повільно, ніби випадково — і Ірина не зупинила, і пальці лягли поверх тканини, і тіло відгукнулось одразу, одразу, ніби чекало.
Вона не уявляла його обличчя — вона його не знала. Уявляла руку. Важку, широку долоню на чужому стегні. Уявляла як та жінка вигинається під цією рукою, як її коліно піднімається, як шкіра на внутрішній стороні стегна тонша і тепліша, і рука повільно, впевнено.
За стіною його ритм прискорився. Ірина закрила очі.
Її пальці рухались під тканиною — вже не випадково, вже точно — і тіло відповідало, і вона слухала їхній ритм і підлаштовувалась під нього, і це було як танцювати з кимось, хто не знає що ти тут.
Жінка за стіною видихнула — довго, з тремтінням на кінці — і Ірина відчула як стягується внизу живота, як пульсує під пальцями, і вона притиснула сильніше, і рука рухалась швидше, кругами, і дихання стало коротким і частим.
Чоловік за стіною щось сказав — одне слово, хрипко, нерозбірливо — і Ірина кінчила різко, несподівано для себе.
Лежала. Пальці ще на собі. Пульс у вухах. Тіло відпустило, а самотність ні.
За стіною — тиша. Потім вода. Потім тихий сміх, його чи її — не розібрати.
Ірина витерла руку об простирадло і повернулась обличчям до стіни.
Їй було двадцять дев’ять, у неї були темні очі та нові меблі з IKEA. Вона не пам’ятала, коли востаннє хтось торкався її так, щоб потім захотілось лежати поруч і мовчати.
***
Вона побачила його через три дні.
Ліфт відчинився на сьомому — Ірина стояла з пакетом із «Сільпо», кефір і хліб і помідори, нормальний вечір нормальної жінки. Він стояв усередині, дивився в телефон. Високий, коротке волосся, куртка розстебнута. Не підняв голову, тільки посунувся, звільняючи місце.
Двері зачинились. Від нього пахло парфумами — солодкуватими, різкими, їй такі не подобались.
— Ви теж не спите по ночах? — сказав він, не відриваючись від екрана. Не їй конкретно. В повітря. Як кажуть сусіди, коли треба щось сказати.
Але голос.
Низький, трохи хрипкий. Ірина дивилась на цифри над дверима і думала: може. Може це той самий тембр, що за стіною. А може ні. Вона чула його тільки крізь бетон і штукатурку, завжди приглушеним, завжди без обличчя — і тепер не могла ні впізнати напевно, ні відкинути.
Скосила очі. Його шия. Шкіра під щелепою. Може це він. Може з нього виходить той різкий, здивований видих. А може це інший чоловік з іншого поверху, і вона стоїть у ліфті з пакетом кефіру і приписує незнайомцю чужий стогін.
Він так і не подивився на неї. Гортав щось у телефоні.
Щось тепле піднялось у грудях — і одразу за теплом прийшов сором, гарячий, як окріп. Тепло, тому що він був просто втомлена людина, яка їде додому і має когось, хто чекає. Сором — тому що навіть якщо це не він, вона вже подумала що він, і тіло пам’ятало чому.
Двері відчинились. Він вийшов на сьомому. Її поверх. Пішов направо — у бік її стіни. Або не її. Вона не обернулась перевірити.
Ірина їхала ще два поверхи вгору, хоча їй було на сьомий. Пакет різав пальці. Помідори пахли літом.
***
Тієї ночі стіна мовчала.
Ірина лежала на спині і слухала тишу. Ні скрипу, ні голосу, ні дихання. Може їх не було вдома. Може спали рано. Може посварились.
Вона зловила себе на тому, що хвилюється. Чужа пара, яку вона ніколи не бачила, — вона знала їхній ритм, їхні паузи, їхній сміх після. Жила поруч із чиєюсь близькістю, як біля чужого вогнища — не гріє, але видно полум’я.
Вона встала, босоніж пройшла на кухню, увімкнула чайник. Стояла в темряві, слухала як вода починає шуміти, дивилась у вікно — там двір, ліхтар, чиєсь вікно з теплим світлом, хтось ще не спить.
Чай парував у чашці. Квартира пахла шпаклівкою і новими меблями.
Ірина повернулась до спальні. Поставила чашку на тумбочку. Лягла на бік, обличчям до стіни, і притулила вухо — так, як раніше притуляла, щоб чути. Але тепер слухала тишу.
Тримала чашку обома руками і чекала — сама не знала чого.
Із кефіром і соромом, ваша сусідка Зваба
Також у жанрі «Звабливі історії»
Вона сказала це так, ніби просила передати сіль. — Дивись на мене. Не торкайся. Він ще тримав її за стегно…
Липень палив Одесу. Максим і Аврора, студенти художнього коледжу, шукали натхнення для пленерної практики – і нарешті змогли втекти від…
Літній вечір розфарбував Одесу в золотаві кольори. Софія йшла Приморським бульваром, відчуваючи, як Марко тримає її за руку – міцно,…
Вона стояла під дверима на п'ятому і слухала як за ними тиша. Натиснула ще раз. Нічого. Телефон мертвий — сів…