Мідії

Час читання: 3 хв.

Мідії шкварчали на жерстині над вугіллям. Дим ішов криво, у бік моря.

Кіра сиділа на пледі, тримала пластиковий стаканчик. Вино було тепле. Вона випила вже два, цей третій.

Віка кричала з води, що всі ліниві жопи і треба купатися. Третій рік поспіль вона збирала їх сюди на свій день народження — той самий пляж, ті ж голоси. Хтось сміявся, хтось пішов за пляшкою. Марко сидів навпроти, за вогнищем, говорив про закриту сесію і про серпень — батько кличе в Карпати, а він уже домовився з хлопцями про сплав. Вона слухала наполовину.

Потім встала.

— Марку. Ходімо.

Він підвів очі.

— Куди.

— Зі мною. За компанію. — Вона махнула в темряву за каменями.

Він підвівся, узяв свій стаканчик.

Пішли по піску. Метрів за тридцять від вогнища була велика брила, що виступала з обриву, відколота донизу, з пласкою верхівкою. За нею — менші камені й вузька смуга піску до води. Звідти вогнище вже не світило — тільки відсвіт неба над обривом та далекі вогники Чорноморки.

— Почекай тут, — сказала Кіра і простягнула йому стаканчик. — І не слухай.

Марко сів на брилу. Вона зайшла за неї з іншого боку, присіла. Чула, як хвиля прийшла, відкотилась. Більше нічого.

Повернулась. Забрала стаканчик з його руки. Сіла поруч.

Сміх Віки звідти, де вогнище. Гітара, яку хтось налаштовував і не міг. Хвилі.

— Торік ця гітара теж не строїла, — сказав Марко.

— Це та сама.

— Серйозно?

— Валік привозить. Кожного року.

— Він збоченець.

— Угу.

Помовчали. Кіра відпила.

— Слухай, — сказав Марко. — Можна спитати дурне?

— Ну.

— У тебе був секс на першому побаченні?

Вона повернула до нього голову.

— Що?

— Я серйозно.

— Ти серйозно зараз про це питаєш?

— Ну.

— Був. — Вона знизала плечима. — А що?

— Та нічого. Дивно просто.

— Що дивно?

— Ну. — Він покрутив стаканчик. — З якимось чуваком другий раз бачила і норм. А зі мною рік уже.

Вона засміялась.

— Марк, ти що зараз робиш?

— Не знаю.

— Ти зараз сексу хочеш зі мною?

Він помовчав.

— Хочу.

— Та ну.

— Та так.

Вона дивилась на нього. У сутінках обличчя було рівне.

— А чого зараз?

— А коли?

— Ну справді. Ми сидимо, п’ємо вино, мідії, всі тут. А ти.

— А я.

Помовчали. Десь далеко ішов корабель — два вогники, червоний і білий, дуже повільні.

— Слухай. — Вона поставила стаканчик на камінь. — Я тебе люблю як друга, окей? Але нічого не буде.

— Окей.

— Окей?

— Ну окей.

— Ти ж збуджений.

— Ну.

— Ти знаєш, що з цим робити.

Він подивився на неї.

— Ти зараз про що?

— Я про те, що хлопці справляються самі. Я знаю.

— Ну.

— Якщо хочеш — давай. Тут. Я поруч.

Він не відповів одразу.

— Серйозно?

— Угу.

— Ти будеш дивитись?

— Якщо хочеш. Не знаю.

— Ти п’яна.

— Трохи.

Він засміявся. Вона теж. Потім помовчали.

— Слухай.

— Що.

— Ну добре. Стій.

Вона встала. Він теж устав. Опинились одне навпроти одного, на брилі, з півметра між ними.

Він розстібнув шорти, вони впали до щиколоток. Подивився на неї.

Вона дивилась на нього.

Він повільно почав знайомий рух.

Вона мовчки стояла з опущеними руками. Дивилась.

Минуло якийсь час. Гітара звідти заграла нарешті. Хтось підспівував не в тон.

Кіра трішки розвела стегна. Підняла поділ сарафана, збираючи тканину однією рукою на стегні. Другу опустила вниз, під поділ.

Марко зупинився на півруху.

— Ти що?

Вона не відповіла.

Кіра тримала руку під сарафаном кілька секунд. Потім вийшла.

Ледь наблизилася до нього і піднесла пальці до його обличчя — близько до носа, до губ, майже торкалася.

Він не поворухнувся.

Тримала руку секунду, може дві, потім прибрала.

— Досить, — сказала вона. — Пішли, там мідії.

Поправила сарафан. Відвернулась, ступила до краю брили.

— Кіро.

— Що.

— Зачекай.

Вона зупинилась. Не повернулась.

Він переступив шорти, зіскочив з каменя, швидко пішов у воду — по коліна, по пояс. Пірнув.

Вона стояла на брилі. Дивилась не на нього — на корабель. Корабель майже зник за лівим краєм видимого, тільки червоний вогник ще блимав.

Він виринув. Стояв по груди. Пірнув ще раз. Виринув ближче до берега. Пішов на берег.

Вийшов мокрий. У темряві було видно тільки силует і відблиск води на плечах. Піднявся на брилу, підняв шорти, натягнув на мокре, повозився зі шнурком.

— Підемо, там мідії вже допеклися.

Вона кивнула.

Пішли назад. У сипкому місці під обривом він простягнув руку — допомогти пройти. Вона взяла. Як завжди брала.

Вогнище було ближче, ніж здавалось.

— А де ви були? — запитала Віка, коли вони вийшли на світло.

— Звільнялися від зайвого, — сказала Кіра.

Марко взяв тарілку, поклав мідії — їй і собі. Сів навпроти, як сидів до того.

Мідії були гарячі.