Час пік на Шулявській — завжди трохи хаос. Гомін натовпу зливається в монотонний гул, важке дихання втомлених людей змішується з шурхотом курток і глухим тупотінням кроків. Запах кави з паперових стаканчиків «Aroma Kava» змішується з металевою прохолодою тунелів. Він стояв на нескінченному ескалаторі, який неквапливо тягнув його нагору, занурений у власні думки.
Зазвичай ці дві хвилини підйому минали в напівсні, але сьогодні щось змусило його підвести погляд.
На протилежному ескалаторі — вона: світле волосся з теплим відтінком, зібране у високий пучок, декілька локонів обрамляли обличчя, тонкий шарф кольору осіннього листя, витончені плечі під темно-синім пальто. У руках — розгорнута книга, але погляд не на сторінках. Вона злегка похитувалася в такт руху ескалатора, ніби під невідому мелодію. Вона виділялася серед похмурих облич втомлених киян, ніби промінь сонця у сірому потоці.
Їхні погляди раптово перетнулися. Карі очі з золотими краплинками в світлі ламп метро. Мить — і вони вже роз’їхалися. Він дивився їй услід, відчуваючи, як серце зрадницьки стискається. І тут вона ледь помітно повернула голову — чи то поправляла пасмо волосся, чи то… Він завагався.
Нескінченні сходи ескалатора відраховували секунди їхньої випадкової зустрічі. Кожен крок вгору віддаляв його від неї, а її — від нього. Ця мить, така коротка й водночас така значуща, танула в потоці часу. Прокляті київські станції з їх нескінченною глибиною — скільки ще часу змарновано на цих сходах? Скільки таких миттєвостей зникло в темряві тунелів?
Серце билося швидше від самої думки зробити щось божевільне. Зійти? Піти за нею вниз? А якщо це виглядатиме нав’язливо? Що сказати? Просте «привіт» здавалося одночасно і занадто простим, і єдино можливим.
Внизу вже виднілася табличка з написом «До вулиці Олександра Довженка». Ще трохи, і вона зійде вниз. Потік людей понесе її разом з собою.
Він важко ковтнув. Ось момент, коли треба вирішувати.
І раптом, ніби хтось інший керував його тілом, він зробив крок убік. Ліворуч, по сходах, повз усіх, хто стояв нерухомо. З кожним кроком вниз сумніви наростали. «Господи, що я роблю? А може вона взагалі не на мене дивилася? Стільки людей навколо… Та й навіть якщо на мене — зараз побачить зблизька і відвернеться. Може, краще повернутись?» Але ноги вже самі несли його вниз, перестрибуючи через сходинку.
Під’їжджаючи до низу, він гарячково шукав очима її світле волосся. І ось — вона стояла трохи осторонь від людського потоку. Їхні погляди зустрілися знову, і цього разу в її очах з’явилося щось тепле, майже грайливе.
«Привіт,» — вимовив він, намагаючись не задихатися.
«Привіт,» — відповіла вона, ховаючи книгу в сумку. Її голос виявився саме таким, як він уявляв – м’яким і трохи грайливим.
На мить гул метро відступив, розчинився десь на периферії свідомості. Вони стояли серед рухливого натовпу, як дві нерухомі точки у вирі життя, і ця випадкова зустріч вже починала здаватися чимось неминучим. За їхніми спинами ескалатори продовжували свій вічний рух, а над головою тьмяно світилася вивіска «Шулявська».
З надією, Ваша Соломія
Також у жанрі «Перші сторінки»
Кухня після обіду завжди була порожньою. Маргарита терла руки одна об одну, допоки пальці не ожили достатньо, щоб відчути дріжджі.…
Андрій зупинив машину біля старого дерев'яного паркану. Липневе сонце сліпило очі, відбиваючись від лобового скла. Двадцять років… Стільки часу він…
День видався виснажливим. Нескінченні зустрічі, дедлайни, розмови з клієнтами — все це закрутило її у звичному вирі робочого дня. Останнім…
* * * Ти заходиш не тому, що хочеш кави. Ти заходиш, бо тут пахне арабікою і ранковою втомою, і…