Падіння Святої Касинії: Обернення І. Там, де стіни чують

Любі мої, «Падіння Святої Касинії» — еротичні оповідання про настоятельку, яка двадцять три роки тримала все під контролем. А потім прийшов він — молодий, із пензлями, у вапні та вохрі, і показав, що таке контроль.

Це історія про владу, яка перевертається. Про тіло, яке пам’ятає більше, ніж хотілося б. Про те, як і куди падають святі.

Це частинка мого настрою, а настрій змінюється — тому змінюється сюжет і фінал. Три версії, бо я не змогла обрати одну. А може, не хотіла.

«Перший сніг» — якщо вірите в теплу посмішку зимового ранку. «Жовтий сніг» — якщо ні. «Обернення» — якщо хочете подивитися, як падіння перетворюється на казку.

Отож раджу починати спочатку, щоб зрозуміти, що тут відбувається. Початок

Ваша хтива матінка Зваба

* * *

Вона прийшла.

Сказала собі — перевірити, як сохне тиньк біля кухні, там були проблеми з вологістю. Сказала собі — це її обов’язок, знати стан кожної стіни в монастирі. Сказала собі багато речей, поки йшла коридором після обіду, поки монахині ще гриміли мисками в трапезній за спиною.

Коридор біля кухні був вузький, низький, зі склепінчастою стелею, що тиснула згори. Світло сюди майже не потрапляло — одна щілина вікна далеко попереду, і та виходила на північ. Стіни пахли димом, жиром, старою цеглою.

Його не було.

Касинія зупинилась. Постояла. Серце билось у горлі, і вона ненавиділа себе за це — за те, що прийшла, за те, що чекає, за те, що ноги не несуть її назад.

Він не прийде, подумала вона. Він глузував. Він хотів побачити, чи вона прийде, — і вона прийшла, як дурна, як та монахиня зі сливою, що не могла стерпіти.

Вона розвернулась, щоб іти.

— Стій.

Голос позаду. Тихий, спокійний.

Вона завмерла.

Кроки — повільні, неквапні. Він вийшов із темряви за її спиною, з-за повороту, де вона не дивилась. Чекав там. Дивився, як вона стоїть.

— Не обертайся.

Вона не обернулась.

Він підійшов близько — вона відчула тепло його тіла за спиною, запах вапна, поту, фарби. Не торкався. Просто стояв.

— Ти прийшла, — сказав він їй на вухо. Подих гарячий, вологий. — Я не був певен.

Касинія мовчала. Що тут скажеш? Вона прийшла. Це правда. Це все, що він мусить знати.

— Руки на стіну.

Вона підняла руки, поклала долоні на холодний камінь. Стіна шорстка, волога, пальці ковзнули по слизькому тиньку.

Десь далеко — голоси. Монахині виходили з трапезної, розходились до келій, до роботи. Кроки, шарудіння, чийсь приглушений сміх.

Касинія скам’яніла.

— Вони почують, — прошепотіла вона.

— Можливо.

Його руки лягли на її стегна. Крізь тканину ряси — тепло, тиск. Він почав підбирати одяг, повільно, жмут тканини в кулаці. Холодне повітря торкнулось литок.

Кроки ближче. Хтось ішов коридором — тим, що перетинав цей, двадцять кроків попереду.

— Не рухайся, — сказав він.

Вона не рухалась. Стояла, притиснута до стіни, з задертою рясою, і слухала кроки — ближче, ближче. Тінь мигнула в перехресті коридорів. Монахиня пройшла, не повернувши голови, зникла за поворотом.

Його рука ковзнула вище.

— Тихо.

Вона закусила губу.

Він торкнувся її — там, крізь тканину сорочки, що лишилась під рясою. Провів пальцями по м’якому, по теплому. Вона здригнулась.

— Мокра, — сказав він тихо. — Уже.

Вона не відповіла. Не могла.

Він просунув руку під сорочку. Пальці на голій шкірі — стегно, вище, волосся, складки. Вона стиснула зуби, щоб не застогнати.

— Ти думала про це, — сказав він. — Цілу ніч. Цілий ранок. За молитвою, за їжею, за всім — думала про це.

Його пальці знайшли те місце. Почали рухатись — повільно, колами.

Вона вп’ялась нігтями в стіну.

Голоси знову — ближче цього разу. Дві монахині, розмовляють про щось, кроки неквапні. Вони йшли сюди. Повз цей коридор. За десять секунд будуть тут.

Сава не зупинявся.

— Якщо закричиш, — сказав він їй на вухо, — вони побіжать сюди. Побачать тебе. Побачать мене. Побачать, як ти стоїш, притиснута до стіни, з моєю рукою під рясою.

Касинія закрила очі. Закусила долоню — свою долоню, притиснуту до рота.

Монахині пройшли коридором. Їхні голоси луною відбились від склепіння — щось про прання, про воду, про завтра. Одна засміялась. Звук дзвінкий, чистий, невинний.

Вони не повернули. Пішли далі. Голоси стихли.

Сава прискорив рух.

Касинія тремтіла — всім тілом, ногами, що підгиналися, руками, що ковзали по мокрій стіні. Насолода наростала, і страх наростав разом із нею, і щось іще — щось темне, гаряче, чого вона не хотіла називати.

— Не стримуйся, — сказав він.

Вона не стрималась.

Оргазм прийшов різко, жорстко, вона вкусила свою долоню так, що відчула смак крові. Тіло вигнулось, затремтіло, і вона відчула, як із неї тече — на його руку, на власні стегна, на сорочку під рясою.

Він тримав її — однією рукою на стегні, другою все ще там, усередині, поки вона не перестала тремтіти.

Потім забрав руку.

Касинія стояла, притиснута до стіни. Дихала важко, шумно. Ноги не трималися.

Він витер пальці об її сорочку — там, під рясою, де ніхто не побачить. Просто витер, як витирають руки об ганчірку.

— Опусти одяг, — сказав він.

Вона опустила. Руки тремтіли, ряса падала нерівно, вона поправляла її раз, другий, третій.

— Подивись на мене.

Вона повернулась.

Він стояв перед нею — спокійний, неквапний, руки вздовж тіла. На обличчі — нічого. Ні тріумфу, ні пожадливості. Просто спокій.

— У тебе кров на губі, — сказав він.

Касинія провела рукою по губах. Пальці стали червоними.

Він нахилився, витер їй губу великим пальцем. Подивився на кров. Потім підніс палець до свого рота й облизав.

— Завтра, — сказав він. — Комора біля трапезної. Перед вечірньою службою.

Не питання.

Касинія дивилась на нього. Хотіла сказати «ні». Хотіла сказати «це останній раз». Хотіла сказати щось — що завгодно, — що поверне їй контроль, владу, себе.

— Добре, — сказала вона.

Він кивнув. Розвернувся. Пішов.

Касинія стояла в коридорі. Сама. Стіна за спиною мокра — від її долонь, від її поту. Ноги ще тремтіли.

Вона почула кроки — хтось ішов сюди, із боку кухні. Вона швидко поправила серпанок, провела руками по обличчю, випросталась.

Монахиня з’явилась із-за повороту. Та сама — зі сливою. Дівчина зупинилась, побачивши настоятельку, злякано вклонилась.

— Матінко…

— Займайся справами, — сказала Касинія. Голос рівний. Ніхто б не здогадався.

Монахиня проскочила повз неї, зникла за поворотом.

Касинія пішла до своєї келії. Спина пряма, кроки рівні, голова піднята.

Між ногами було мокро. Сорочка липла до шкіри. На долоні — слід від зубів, червоний, глибокий.

Вона йшла коридором, і стіни дивились на неї, і ніхто нічого не бачив.

Там, де стіни мають вуха,
Ваша матінка Зваба