Падіння Святої Касинії: Обернення ІІІ. Під золотом

* * *

Він не призначив.

Два дні він не дивився на неї — працював на риштуванні, мішав фарби, розмовляв із майстром. Касинія проходила повз, і він не піднімав голови. Ніби її не було. Ніби нічого не було.

На третій день вона не витримала.

Знайшла його в ризниці — маленькій кімнаті за вівтарем, де зберігали церковний одяг, посуд для служби, усе священне. Він стояв біля шафи, перебирав щось — вона не бачила що, світло було тьмяне, одна свічка на столі.

— Що ти тут робиш? — спитала вона з порога.

Він обернувся. Подивився на неї — спокійно, без здивування, ніби чекав.

— Майстер попросив принести золоту фарбу. Вона тут, у скрині.

Касинія ввійшла. Зачинила двері за собою.

— Ти не приходив.

— Ні.

— Чому?

Він не відповів. Повернувся до шафи, продовжив шукати.

Касинія стояла посеред кімнати. Ризниця була тісна — два кроки вздовж, три впоперек. Шафи з обох боків, стіл посередині, на столі — складений одяг для служби. Єпитрахиль, фелон, стихар. Золоте шиття блищало в світлі свічки.

— Подивись на мене, — сказала вона.

Він не повернувся.

Касинія підійшла ближче. Стала за його спиною, близько, так близько, що майже торкалась.

— Я сказала — подивись.

Він обернувся.

Його обличчя було непроникним. Очі темні, спокійні. Він дивився на неї й нічого не говорив.

— Ти граєшся зі мною, — сказала вона.

— Ні.

— Тоді чому?

— Бо ти прийшла сама.

Вона не зрозуміла. Він бачив це — бачив, як вона намагається збагнути, і щось змінилось у його обличчі, щось майже схоже на усмішку.

— Раніше я призначав, — сказав він. — Ти приходила. Тепер ти прийшла сама. Без наказу. Шукала мене.

Касинія мовчала.

— Ти розумієш, що це означає?

Вона розуміла.

Він більше не мусив наказувати. Вона вже була його.

Сава простягнув руку. Торкнувся її обличчя — легко, пальцями по щоці, по губах.

— Тут, — сказав він тихо. — У ризниці. На столі, де лежить священний одяг. Ти цього хочеш?

Касинія дивилась на нього. На його очі, на його губи, на його руку біля свого обличчя.

Це святотатство, подумала вона. Не просто гріх тіла — щось більше. Щось, чого не можна спокутувати.

— Так, — сказала вона.

Він узяв її за руку. Повів до столу — два кроки, три. Одяг лежав рівними стосами — золото, біле, пурпурове.

— Лягай.

Касинія сіла на край столу. Потім лягла — на спину, на священний одяг, відчуваючи крізь тканину ряси шорсткість шиття, твердість золотих ниток.

Він стояв над нею. Дивився згори вниз.

— Підбери рясу.

Вона підібрала. Сама — без його рук, без його допомоги. Задерла тканину до пояса, лежала перед ним відкрита, і він дивився.

— Сорочку теж.

Вона стягнула сорочку вище. Тепер він бачив усе — її живіт, стегна, волосся між ніг. Вона лежала на священному одязі, на єпитрахилі й фелоні, і він дивився на неї, і свічка тремтіла на столі поруч.

Він не роздягався. Просто розв’язав пояс, спустив штани нижче. Став між її ногами, розсунув їх ширше.

— Дивись на мене, — сказав він.

Вона дивилась.

Він увійшов у неї повільно — не так, як у коморі, не рвучко, не жорстко. Повільно, дюйм за дюймом, і вона відчувала кожен рух, кожен подих.

Касинія дивилась йому в очі. Він дивився їй. І це було інакше — не ззаду, не в темряві, не наосліп. Обличчя до обличчя. Очі в очі.

Він рухався повільно. Виходив майже повністю, входив знову. Її руки лежали на столі, пальці стискали тканину — священну, золоту, освячену.

— Ти красива, — сказав він.

Не «гарна». Красива.

Сльози виступили їй на очах. Вона не знала чому — не від болю, не від сорому. Від чогось іншого, чого не могла назвати.

Він нахилився нижче. Поцілував її — вперше в губи, вперше по-справжньому. Його губи були теплі, м’які, і він цілував її повільно, так само повільно, як рухався в ній.

Касинія обійняла його за шию. Притягла ближче.

Він прискорився — трохи, потім більше. Вона відчувала, як наростає хвиля, і цього разу не боялась, не стримувалась. Її стогін вирвався вголос — у ризниці, де стіни тонкі, де за дверима церква.

— Нехай чують, — сказав він їй у губи. — Нехай усі чують.

І вона закричала.

Не голосно — але закричала, і оргазм накрив її, і вона стиснулась навколо нього, і він рухався в ній, поки вона тремтіла, і потім кінчив сам — глибоко, зі стогоном, який вона відчула всім тілом.

Він упав на неї. Важкий, гарячий, мокрий від поту. Вона тримала його — руками за плечі, ногами за стегна, — і не хотіла відпускати.

Хвилину вони лежали так. Його серце билось їй у груди. Її серце билось йому у відповідь.

Потім він підвівся.

Вийшов із неї, поправив одяг. Вона лежала на столі — розхристана, мокра, на зім’ятому священному одязі.

— Встань, — сказав він. Голос м’який.

Вона встала. Ноги тремтіли.

Він підійшов до неї. Поправив сорочку, опустив рясу. Поправив серпанок, заправив волосся. Робив це повільно, акуратно, ніби вдягав дитину.

Потім подивився на стіл.

Одяг зім’ятий. На білому стихарі — мокра пляма. Велика, темна.

— Треба сховати, — сказав він.

Касинія дивилась на пляму. На священний одяг, заплямований нею. Ним. Ними.

— Я візьму додому, — сказала вона. — Виперу сама. Ніхто не побачить.

Він кивнув.

Вона взяла стихар, склала, сховала під рясу. Тканина холодна, мокра, липла до живота.

— Завтра, — сказав він.

— Де?

— Ти знаєш де.

І вона знала. Лишилось одне місце — останнє, найінтимніше. Її келія.

Сава вийшов першим. Вона почекала — хвилину, дві, — і вийшла теж.

У церкві було порожньо. Свічки горіли перед іконами, тіні танцювали на стінах. Касинія пройшла повз вівтар, повз ікону Богородиці, повз усе святе, що вона щойно осквернила.

Богородиця дивилась на неї. Темні очі, золотий німб. Дивилась — і мовчала.

Касинія вийшла на двір. Повітря холодне, вечірнє. Сонце сідало за дахи.

Вона йшла до келії, і під рясою був заплямований стихар, і між ногами було мокро, і на губах — смак його поцілунку.

У коридорі стояла монахиня. Та сама — зі сливою.

Вона дивилась на Касинію. Не відводила очей. І в її погляді було щось — не страх, не покора. Щось інше.

Знання.

Касинія пройшла повз неї, не зупиняючись.

Зайшла до келії. Зачинила двері. Витягла стихар з-під ряси, поклала на ліжко.

Біла тканина, золоте шиття, темна пляма посередині.

Касинія сіла поруч. Провела пальцями по плямі — мокра ще, тепла.

Завтра він прийде сюди. У її келію. У її ліжко.

І вона не скаже «ні».

На межі між святим і грішним,
Ваша матінка Зваба