Падіння Святої Касинії: Обернення V. Фреска

Тиждень минув як у гарячці.

Він брав її скрізь — у підсобці, у коморі, у її келії, коли Февронія спала поруч і прокидалась від їхніх рухів. Він брав її вранці, перед службою, коли вона ще пахла сном. Він брав її ввечері, коли монастир затихав і тільки свічки горіли у вікнах.

Касинія перестала рахувати дні. Перестала рахувати рази. Її тіло боліло — приємно, солодко — і вона носила цей біль як таємницю, як прикрасу під рясою.

Февронія тепер спала в її келії щоночі. Вони не говорили про це — просто дівчина приходила після відбою, лягала поруч, і вони засинали, торкаючись одна одної. Іноді Сава приходив, і тоді Февронія дивилась, а іноді — торкалась. Він учив її, як учив Касинію. Повільно, терпляче, наказами.

Монастир нічого не помічав. Або помічав — але мовчав.

* * *

Цього дня він покликав її до трапезної.

Опівдні, коли сонце стояло високо, коли монахині готували їжу на кухні за стіною. Касинія прийшла — і побачила риштування, накрите полотном, і його під ним, на найнижчій дошці.

— Зачини двері, — сказав він.

— Там монахині. На кухні. Вони почують.

— Я знаю.

Вона зачинила двері.

Він спустився з риштування. Підійшов до неї — близько, як завжди.

— Лізь нагору.

— Куди?

— На риштування. Нагору.

Касинія дивилась на дерев’яну конструкцію — високу, хитку, з дошками, що вели під саму стелю.

— Навіщо?

— Побачиш.

Вона почала лізти. Ряса заважала, вона підібрала її, затиснула в зубах. Руки чіплялись за дошки, ноги шукали опору. Він ліз за нею — вона чула його подих, відчувала його присутність.

Нагорі було тісно. Одна широка дошка під стелею, простір завширшки в два лікті. Стіна поруч — та сама, яку він розписував. Касинія побачила контури фрески — святі, німби, складки одягу.

І одне обличчя.

Вона завмерла.

— Це… — голос зірвався. — Це я?

На стіні, серед святих, було її обличчя. Не точна копія — але впізнаване. Ті самі очі, ті самі губи, той самий вираз — суворий, владний, але з чимось м’яким у глибині.

— Так, — сказав він. — Ти. Свята Касинія.

Вона дивилась на своє обличчя на стіні. На фресці, яка лишиться тут назавжди, яку бачитимуть монахині, прочани, усі.

— Майстер знає?

— Він думає, що це свята Варвара. Не помітить різниці.

Касинія торкнулась стіни. Фарба вже висохла — тверда, холодна під пальцями.

— Чому?

Сава став позаду неї. Його руки лягли на її стегна.

— Бо хотів, щоб ти лишилась. Тут, на цій стіні. Назавжди.

Він почав підбирати їй рясу. Тут, нагорі, на дошці під стелею, де внизу порожня трапезна, а за стіною — кухня з монахинями.

— Тут не можна, — прошепотіла вона.

— Можна.

— Почують.

— Тримайся за стіну. За своє обличчя.

Касинія поклала долоні на фреску. На власні очі, намальовані фарбою.

Він увійшов у неї ззаду.

Дошка захиталась. Касинія вп’ялась пальцями в стіну, і фарба була твердою, холодною, і її обличчя дивилось на неї з німбом святої, поки він рухався в ній, глибоко, повільно.

За стіною — голоси. Монахині на кухні, бряжчання посуду, чийсь сміх. Так близько. Так небезпечно.

— Тихо, — шепотів він їй на вухо. — Тихо, свята Касиніє.

Вона закусила губу. Він рухався швидше, і дошка скрипіла, і риштування хиталось, і вона трималась за стіну, за своє обличчя, за все, що лишиться після неї.

— Я зараз, — прошепотіла вона.

— Ні. Ще ні. Тримайся.

Вона трималась. Насолода наростала, нестерпна, болюча, і вона не могла, не могла більше —

— Тепер.

Вона кінчила мовчки. Тіло затремтіло, рот відкритий у беззвучному крику, пальці вп’ялись у стіну так, що фарба подряпалась під нігтями. Він кінчив за мить по тому — глибоко в ній, тримаючи її за стегна, притискаючи до себе.

Вони завмерли.

Голоси на кухні продовжувались — хтось щось казав, хтось відповідав, життя йшло далі, і ніхто не знав, що над їхніми головами, на риштуванні під стелею, настоятелька щойно кінчила, дивлячись на власне обличчя з німбом.

Сава вийшов із неї. Поправив одяг.

— Спускайся першою, — сказав він. — Я почекаю.

Касинія спустилась. Ноги тремтіли на кожній дошці. Внизу поправила рясу, серпанок, обличчя.

Двері до кухні відчинились.

Февронія стояла на порозі. Дивилась на неї — на розчервонілі щоки, на збитий серпанок, на все.

Касинія завмерла.

Февронія підійшла. Близько, впритул. Підняла руку — і поправила Касинії волосся, заправила пасмо під серпанок.

— У вас тут, — сказала вона тихо. — Видно було.

Касинія дивилась на неї. На молоде обличчя, на очі, що знали все.

— Дякую, — сказала вона.

Февронія кивнула. Повернулась і пішла назад до кухні.

Касинія стояла посеред трапезної. Нагорі, на риштуванні, Сава чекав. На стіні, на фресці, її обличчя дивилось на неї з німбом святої.

Увечері, подумала вона, треба поговорити з ним. Запитати, скільки ще він буде тут. Скільки ще в них є часу.

Але вона знала, що не запитає.

Бо не хотіла знати відповідь.

Там, де святі дивляться з розумінням,
Ваша матінка Зваба