Падіння Святої Касинії: Обернення ІV. Февронія

* * *

Вона прийшла до неї перед вечерею.

Монахиня сиділа у своїй келії — тісній, темній, з одним вікном на північ. Коли двері відчинились, вона схопилась, злякана, і Касинія побачила на її обличчі те, що бачила останні дні: страх, змішаний із чимось іншим.

— Матінко, я…

— Мовчи.

Монахиня замовкла.

Касинія ввійшла, зачинила двері за собою. Стояла й дивилась на дівчину — молода, може двадцять років, може менше. Повні щоки, м’які губи, очі великі, налякані. Тіло під рясою — Касинія бачила контури, коли та стояла проти світла.

— Ти знаєш, — сказала Касинія.

Не питання.

Монахиня здригнулась. Відвела очі, потім повернула назад.

— Матінко, я нікому…

— Я не питаю, чи ти комусь сказала. Я кажу: ти знаєш.

Тиша. Монахиня стояла, стискаючи руки перед собою. Потім — ледь помітно — кивнула.

— Так, — прошепотіла вона. — Я… бачила. У ризниці. Двері були прочинені, я йшла повз, і…

— І бачила.

— Так.

Касинія підійшла ближче. Монахиня відступила — крок, ще крок, поки не вперлась спиною в стіну.

— Ти боїшся, — сказала Касинія.

— Так.

— Чого?

Монахиня мовчала. Губи тремтіли.

— Що я тебе покараю? Вижену? Розповім усім, що ти підглядала за настоятелькою?

— Я не підглядала, я просто…

— Ти підглядала. Ти стояла біля дверей і дивилась, як він бере мене на столі, де лежить священний одяг. Ти дивилась і не пішла.

Монахиня заплющила очі. Сльози потекли по щоках.

— Чому не пішла?

Тиша.

— Відповідай.

— Не знаю, — прошепотіла монахиня. — Я хотіла піти, але… не могла. Ноги не слухались.

Касинія дивилась на неї. На сльози, на тремтячі губи, на руки, що стискали одна одну.

— Як тебе звати?

— Ф… Февронія, матінко.

— Февроніє. Сьогодні ввечері ти прийдеш до моєї келії. Після відбою, коли всі сплять. Постукаєш тричі. Я відчиню.

Монахиня відкрила очі. Дивилась на Касинію — не розуміючи, або розуміючи надто добре.

— Що… що ви хочете?

— Ти знаєш, чого я хочу.

Касинія розвернулась і пішла до дверей.

— Якщо не прийдеш, — сказала вона, не обертаючись, — завтра вся обитель знатиме про твій гріх. Не мій — твій. Що ти підглядала. Що тебе збуджувало те, що ти бачила. Що ти стояла й дивилась, мокра між ногами, як блудниця.

— Це неправда!

Касинія обернулась.

— Неправда?

Монахиня мовчала. Обличчя — червоне, мокре від сліз.

— Три стуки, — сказала Касинія. — Після відбою.

І вийшла.

* * *

Сава прийшов, коли дзвін пробив дванадцяту годину.

Касинія чекала — сиділа на ліжку, у темряві, тільки одна свічка на столі. Коли почула його кроки в коридорі, серце заколотилось у грудях.

Двері відчинились без стуку.

Він ввійшов — і зупинився на порозі.

— У тебе гостя, — сказав він.

Февронія сиділа в кутку, на табуреті біля вікна. Вона прийшла годину тому — три стуки, як було сказано. Увійшла з опущеною головою, тремтячи, і сіла туди, куди Касинія вказала, і не рухалась відтоді.

— Так, — сказала Касинія. — Вона буде дивитись.

Сава перевів погляд на монахиню. Февронія скулилась під його поглядом — але не відвела очей.

— Чому? — спитав він.

— Вона бачила нас. У ризниці. Тепер вона співучасниця.

Сава закрив двері за собою. Підійшов ближче — до Касинії, до ліжка. Потім обернувся до Февронії.

— Підійди.

Монахиня не рухалась.

— Я сказав — підійди.

Вона встала. Ноги ледь тримали — Касинія бачила, як вона тремтить. Підійшла на три кроки, зупинилась.

Сава оглянув її. Повільно, з ніг до голови, як оглядають товар на ринку.

— Молода, — сказав він. — Гарна. Та сама, зі сливою?

— Так, — відповіла Касинія.

— Ти її принизила тоді. При всіх.

— Так.

— А тепер принижуєш себе. При ній.

Касинія мовчала.

Сава усміхнувся — повільно, темно.

— Сідай, — сказав він Февронії. — На табурет. Не рухайся. Дивись.

Монахиня повернулась до табурета —

— Ні.

Вона завмерла.

— Спочатку зніми серпанок.

Февронія підняла руки до голови. Пальці тремтіли, шпильки падали на підлогу, дзвеніли. Нарешті серпанок упав — волосся розсипалось по плечах, світле, довге, як пшениця.

— Добре. Тепер сідай.

Вона сіла.

Сава повернувся до Касинії.

— Роздягнись.

Касинія встала. Почала розстібати рясу — повільно, пальці слухались погано. Вона відчувала на собі два погляди: його — темний, владний; її — наляканий, але не відведений.

Ряса впала на підлогу. Сорочка під нею — тонка, біла. Касинія зняла й її.

Тепер вона стояла перед ними гола. Тіло немолоде — м’який живіт, важкі груди, стегна широкі, волосся між ніг густе, з сивиною. Вона не прикривалась. Стояла й чекала.

Сава підійшов. Обійшов її колом — як покупець, як господар. Провів рукою по спині, по сідницях, по стегну.

— Дивись, — сказав він Февронії. — Дивись на свою настоятельку.

Монахиня дивилась. Очі великі, темні. Губи прочинені.

— Вона прийшла до мене сама, — продовжував Сава. — Не я її змусив. Вона прийшла, стала на коліна і попросила. «Накажи мені». Ось що вона сказала.

Касинія стояла нерухомо. Слова били її — не тому, що були брехнею, а тому, що були правдою.

— На коліна, — сказав він.

Вона опустилась на коліна. На холодну підлогу своєї власної келії, голі коліна на твердому камені.

Сава розв’язав пояс. Штани впали нижче.

— Візьми в рот.

Касинія взяла.

Вона чула позаду себе подих Февронії — тихий, переривчастий. Дівчина дивилась, як настоятелька стоїть на колінах і бере в рот чоловіка, який молодший за неї на п’ятнадцять років, у її власній келії, де на стіні висить ікона Богородиці.

Сава рухався — повільно, тримаючи її за голову, направляючи. Касинія закрила очі. Смак його, запах, відчуття — все це стало знайомим, майже рідним.

— Досить.

Він витягнув із її рота.

— На ліжко. На спину.

Касинія лягла. Ліжко вузьке, тверде, з грубим покривалом. Вона лежала на спині, ноги звисали з краю.

Сава став між її ногами. Розсунув їх ширше. Потім обернувся до Февронії.

— Підійди.

Монахиня встала. Ноги ледь тримали її.

— Ближче. Стань біля ліжка.

Вона підійшла. Стояла поруч, дивилась згори на Касинію — на її тіло, на розсунуті ноги, на все.

Сава увійшов у Касинію одним рухом.

Вона застогнала — голосно, не стримуючись. Тепер не мала сенсу стримуватись — свідок уже тут, уже бачить усе.

Він рухався повільно. Виходив, входив, і кожен рух вона відчувала всім тілом. Февронія стояла поруч і дивилась — на них, на з’єднані тіла, на обличчя Касинії, спотворене насолодою.

— Дай їй руку, — сказав Сава.

Касинія не зрозуміла.

— Дай їй руку. Нехай тримає.

Касинія простягнула руку. Февронія дивилась на неї — мить, другу — потім взяла. Пальці холодні, тремтячі.

Сава рухався швидше.

Касинія стискала руку Февронії — міцно, майже до болю. Монахиня не відпускала. Дивилась їй в обличчя, і Касинія дивилась їй, і між ними було щось — не ворожнеча, не сором, щось інше, чого жодна з них не могла назвати.

— Я зараз, — прошепотіла Касинія, і не знала, кому каже — йому чи їй.

Оргазм накрив її. Вона закричала, стиснувши руку Февронії так, що кісточки хруснули. Тіло вигнулось, затремтіло, і вона відчула, як із неї ллється — на його руки, на покривало, на все.

Сава рухався ще — хвилину, може довше — і кінчив у неї, глибоко, зі стогоном.

Тиша.

Він вийшов. Поправив одяг.

Касинія лежала на ліжку, тримаючи руку Февронії. Не відпускала.

Сава подивився на них — на двох жінок, одна лежить, друга стоїть, руки з’єднані.

— Гарно, — сказав він.

Підійшов до Февронії. Та здригнулась, але не відступила.

Він узяв її за підборіддя. Підняв обличчя до себе. Подивився в очі.

— Тобі сподобалось, — сказав він. Не питання.

Февронія мовчала. Її губи тремтіли.

Він нахилився й поцілував її. Коротко, м’яко, в губи.

— Наступного разу, — сказав він, — ти не будеш тільки дивитись.

Відпустив її. Пішов до дверей. Вийшов.

Касинія лежала на ліжку. Февронія стояла поруч, їхні руки все ще з’єднані.

— Матінко, — прошепотіла монахиня. Голос тремтів.

— Мовчи.

Касинія потягла її за руку. Февронія впала на коліна біля ліжка, потім — на ліжко, поруч з Касинією.

Вони лежали так — дві жінки, на вузькому ліжку, в темній келії. Касинія все ще тримала її руку.

— Лишайся, — сказала вона тихо. — До ранку.

Февронія не відповіла. Притулилась ближче, і її тіло було теплим крізь тканину ряси.

Касинія закрила очі.

Уперше за двадцять три роки вона засинала не сама.

На межі між владою і здачею,
Ваша матінка Зваба