Завтра він іде. Сьогодні — бере все. Утрьох, до кінця, без меж. А вранці вони прокинуться удвох — і почнеться щось нове.

На фресці, серед святих, було її обличчя. Він намалював її такою, якою бачив. А потім узяв її там, нагорі, під власним зображенням.

Монахиня зі сливою здогадалась. Касинія могла її вигнати — натомість привела до своєї келії. Тепер їх троє, і всі мовчать.

Ризниця — найсвятіше місце, найбільший ризик. Він узяв її на столі, де лежав церковний одяг. А потім поцілував — уперше по-справжньому.

Комора пахла полином і таємницями. Він уже чекав у темряві. Цього разу вона стала на коліна сама — без наказу.

Він призначив їй зустріч у коридорі біля кухні. Удень. Коли монахині поруч. Касинія прийшла — і зрозуміла, що ризик є частиною гри.

Він не підійшов. Стояв і дивився на неї — довго, мовчки. Свічка на підвіконні кидала тіні на його обличчя. — Зніми серпанок.

Він малював фрески в монастирі. Вона керувала цим монастирем двадцять три роки — і вперше за ці роки підкорилась. Стіна залишилась без облич. Він пішов без прощання.